Та й сам колоніалізм схожий на маятник. Здається, ось він нарешті зупинився в ніжній точці, але вже незабаром розганяється знову. Тож перш ніж аналізувати конкретні випадки масового знищення населення в Африці, слід трохи детальніше зупинитися на теорії та історії колоніалізму. Це також дозволить нам краще зрозуміти, чому вже багато століть Росія не перестане чинити насильство щодо України. Постколоніальна мова, якою зазвичай описують політичні, соціальні та історичні процеси на Глобальному Півдні, застосовна і до нашої країни. Ба більше, вона може допомогти нам подивитися на нашу історію з незвичного ракурсу та краще її зрозуміти. Тому спочатку розглянемо базові лексеми цієї мови.
Коли починалося двадцяте століття, чотири пʼятих всієї населеної людьми поверхні Землі були колоніями. Тобто їх населення не могло самостійно визначати, куди і як їм розвиватися. Це визначали в метрополіях, що зазвичай знаходилися на відстані тисяч кілометрів. Деякі колонії мали меншу відстань від центру, як-от у випадку Російської імперії. Вона майже не володіла заморськими територіями, хоча й прагнула цього, але активно колонізувала прилеглі території: Сибір, Середню Азію та зрештою Східну Європу, куди входила і Україна. Ця колонізація, яка називається внутрішньою, по суті мало відрізнялася від колонізації заморської. Єдина суттєва різниця полягає у тому, що, на відміну від заморських колоній, які в результаті успішних антиколоніальних війн врешті-решт отримали свою незалежність, внутрішні російські колонії у своїй більшості залишаються у залежності від метрополії, а деякі, як-от Україна, до цього часу ведуть криваві антиколоніальні війни.
Питання, чи можна вважати Україну колонією, в Україні є контроверсійним. Для багатьох з нас принизливо визнавати себе жертвами колоніалізму. Але це риса саме колоніального мислення, часто захованого глибоко в підсвідомості. Ідея, що колонія меншовартісніша за метрополію, насаджувалася саме метрополіями і була головною рушійною силою колонізації. Тобто коли ми говоримо, що ми не колонія, тому що ми завжди мали більшу вартість за якісь там африканські країни — ми продовжуємо дивитися на світ очима колонізаторів. Процес деколонізації, який передбачає зміну оптики у погляді на співвідношення метрополій і колоній — це також про відмову від знецінення колоній та про позбавлення від комплексу меншовартості, який і змушує нас соромитися постколоніальної мови у застосуванні до України. Натомість, крім того, що ця мова може допомогти нам краще зрозуміти себе, без неї неможливо пояснювати Україну на Глобальному Півдні. Я переконався у цьому особисто, обʼїздивши чимало його країн, більшість з яких були колоніями.
Глобальний Південь
Що ж таке Глобальний Південь, про який останнім часом в Україні так багато говорять? Це уявна спільнота народів, яку часто протиставляють іншій уявній спільноті народів — Глобальному Заходу. І Південь, і Захід не завжди слід розуміти буквально. Наприклад, КНДР, яку за певними, хоча й не всіма ознаками, можна віднести до Глобального Півдня, знаходиться північніше за Республіку Корея, яка однозначно відноситься до Глобального Заходу, хоча при цьому географічно розташована на Далекому Сході.
Поняття і Глобального Півдня, і Глобального Заходу є умовними узагальненнями, що часто нівелюють різноманітність та безліч нюансів у країнах, які до них відносять. Крім того, не всім на Глобальному Півдні подобається бути ототожненими з ним. Тим не менш, узагальнення, з якого походить поняття Глобального Півдня, було сформульоване саме на Глобальному Півдні. Це сталося у 1955 році, коли у місті Бандунґ в Індонезії, яка щойно була позбавилася від колоніальної залежності від Нідерландів, була скликана конференція з метою засудження колоніалізму. Її ініціювали лідери країн, які щойно були звільнилися від колоніального домінування: Сукарно від Індонезії, Джавахарлал Неру від Індії та Гамаль Абдель Насер від Єгипту. На Бандунзькій конференції було запропоновано спільний ідентифікатор для бувших колоній: “триконтинентальність”. Саме його можна вважати початковою формою поняття “Глобального Півдня”.
Бандунзька конференція дала старт Руху неприєднання, коли бувші колонії уникали приєднуватися чи то до країн із розвинутою ринковою економікою, що їх у соціалістичному блоці називали капіталістичними і деякі з яких ще нещодавно були метрополіями для цих колоній, чи то до країн соцтабору, які піднімали гасла антиколоніалізму у своїй боротьбі за перемогу комунізму. Іншими словами, це був рух країн, які уникали брати пряму участь у Холодній війні. Французький вчений Альфред Сові у 1952 році назвав їх ще країнами “третього світу”. Ця назва прижилася краще за “триконтинентальність”.
Колоніалізм
Конференція 1955-го року стала символічним завершенням семидесятилітньої епохи, що символічно почалася іншою конференцією — у Берліні у 1884-1885 роках. Коли Отто фон Бісмарк скликав її, він мав на меті навести в Африці щось наближене до німецького порядку. Колонізація там носила хаотичний характер і часто супроводжувалася збройними конфліктами між європейськими силами. Це чимось нагадувало Тридцятилітню війну у Європі на початку XVII століття, коли всі воювали проти всіх. У 1648 році у Вестфалії було підписано мир, що поклав край цій війні і затвердив принцип суверенітету європейських держав, як ми знаємо його до сьогодні. Подібно до Вестфальського миру, Берлінська конференція мала на меті встановити правила взаємин європейських країн, тільки тепер в Африці. Звичайно, самі колонії при цьому не отримали жодного суверенітету, адже сама ідея, що таке можливо, не приходила тоді навіть у найпрогресивніші голови. В результаті, якщо до 1884 року європейці контролювали близько 10 % Африки, то з 1884 до 1914 року вони отримали контроль вже над 90% континенту.
Глобальний Південь був ареною змагань не лише європейських імперій, але й імперських церков, що надсилали сюди своїх місіонерів. Між ними так само точилася конкуренція, часто недоброчесна. Щоби перетворити недоброчесну конкуренцію на співпрацю, в Единбурзі у 1910-му році була скликана ще одна конференція, яка започаткувала глобальний екуменічний рух щодо відновлення єдності християнських церков. Корені сучасного екуменізму, таким чином, також ростуть з колоніалізму. Але то вже інша історія.
Історія ж колоніалізму почалася не з Берлінської конференції, хоча та й надала йому найбільш розвинутої форми. Ця історія йде глибоко в античність, коли фінікійці, греки та римляни активно колонізували близькі і далекі землі. Одним з найбільш відомих випадків античного колоніалізму можна вважати Карфаген, який був спочатку заснований як фінікійська колонія, а потім знищений Римом, який сам спочатку був колонією. До речі, українська література почалася саме з твору про колонізацію. Бо ж Іван Котляревський по суті описав легендарну історію заснування Енеєм Риму як Троянської колонії. І коли Котляревський писав свою «Енеїду», то мав на увазі іншу колонізацію — козацьких земель російськими царями і царицями.
Карфаген, як фінікійська колонія, сам заснував колонію прямо навпроти, через Середземне море, — іспанську Картахену. Коли іспанські конкістадори колонізували Південну Америку, вони заснували там іншу Картахену — «Індійську» (Картахена-де-Індіас) у сучасній Колумбії. Вона стала містом-символом колонізації у модерну добу. До речі, в Україні був свій Карфаген — у Бахмутському районі Донецької області. Зараз від нього нічого не залишилося.
Іспанці і португальці започаткували європейський колоніалізм модернової доби. Вони прагнули продовжувати хрестові походи і реконкісти, які теж були формою хрестових походів. Намір відвоювати у мусульман території на Близькому Сході, у Північній Африці та на Іберійському півострові, які у добу пізньої Античності були захоплені арабами, став приводом для європейських націй, особливо з Іберійського півострова, шукати нові шляхи в “Індію” в обхід тих, що контролювалися мусульманами. «Індією» було все на схід від відомого світу. Вона вабила тим, що там наче було легендарне царство всемогутнього «священника Іоана», який міг допомогти європейцям нарешті повернути собі Святу Землю. Також там необмежено був найдорожчий ресурс того часу — спеції. Шукаючи шляхи в Індію, Христофор Колумб, Васко да Гамма та Фердинанд Магеллан відкрили для європейців західну та східну «Індії», тобто все, що потім стало колоніями.
Так була відкрита і Африка, яку да Гамма обігнув із завданням від португальського короля знайти царство «священника Іоана» та налагодити імпорт спецій з Індії (йому, на відміну від Колумба, все ж вдалося дістатися справжньої Індії) в обхід арабсько-венеціанської монополії. Перші африканські колонії були саме португальськими. І їх головною місією було розповсюдження християнства.
Коли Іспанія і Португалія, після своєї золотої доби у XV-XVIІ століттях почали занепадати, їм на заміну прийшли нові морські наддержави — Голландія та Англія. Для них колонізація також була про проповідь християнства та про торгівлю. Шотландський місіонер Девід Лівінгстон, який відкрив річку Конго, сформулював це як принцип трьох С:
- Християнство (Christianity)
- Торгівля (Commerce)
- Цивілізація (Civilization)
І Голландія, і Англія послідовно втілювали ці принципи в своїх колоніальних практиках. Головним інструментом цих практик були так звані “Індійські компанії”: заснована у 1602 році Голландська Ост-Індійська компанія (VOC) та Англійська Ост-Індійська компанія (EIC), заснована у 1600 році. Вони перетворилися на держави всередині держави, вірніше — держави поза межами своїх держав.
І компанії, і їх країни зазвичай конкурували, як це видно зокрема у випадку Нью-Йорка, який спочатку був Новим Амстердамом, а потім його захопили англійці та переназвали на честь нового власника — герцога Йоркського Яківа, брата английского короля Карла ІІ.
Боротьба за незалежність англійських колоній у північній Америці два з половиною століття тому маркувала початок деколонізації, яка розвивалася паралельно із прогресуючою колонізацією. Потім аналогічний процес охопив і південну Америку, більшість якої звільнилася від влади Іспанії і Португалії упродовж ХІХ століття.
Хоча унезалежнення від Лондона стало наріжним каменем американської ідентичності, США почали внутрішню колонізацію на захід — подібно до того, як Російська імперія у той самий час колонізувала все на схід від себе. Також Америка почала захоплювати території військовим шляхом, у тому числі у війнах з Іспанією за Філіппіни і Кубу, а також із бувшою Новою Іспанією — Мексикою, загарбавши у неї території сучасних Техасу, Аризони і Каліфорнії.
Наприкінці ХІХ століття США анексували Гавайські острови, а напочатку ХХ століття — зону Панамського каналу. Можливо, десь з у цьому спільному минулому внутрішньої колонізації треба шукати ту підтримку сучасного російського колоніалізму, яка так дивує нас зараз.
Перша і особливо Друга світові війни стали потужними каталізаторами процесу звільнення колоній. Цей процес насамперед зачепив Європу, де розпалися великі імперії: Австро-Угорська, Османська та Російська. В результаті чимало колонізованих раніше народів, в тому числі український, отримали шанс на свободу. Цей шанс так і не було реалізовано, бо нашу країну накрила нова хвиля колонізації — тепер вже не в імʼя імперії як такої, а в імʼя ідеології, яка стала знаряддям експансії нової квазі-імперії — радянської. Хоча та і декларувала боротьбу із класичним колоніалізмом, сама стала рушійною силою колоніалізму гібридного.
Протилежний комуністичній ідеології фашизм також став підґрунтям для нової спроби колонізації. Муссоліні намагався здійснити колонізацію і за морем, і по сусідству. Він розпочав жорстоку війну в Ефіопії та вдерся в сусідні Албанію, Грецію і Югославію. Так само і Гітлер. Жертвою його колонізації стала і Україна, яка до того постраждала через радянську колонізацію. Хоча основні колонізаційні зусилля нацистської Німеччини були спрямовані на Європу, вона прагнула відновити та збільшити також свої заморські володіння.
Як країна, що програла Першу світову війну, Німеччина втратила свої колонії в Африці, що перейшли під протекторат країн, які війну виграли — Англії та Франції. Франція і Англія поділили між собою також мандати над Близьким Сходом. Третій рейх, захопивши Францію та маючи намір перемогти Англію, прагнув відновити і збільшити свої колоніальні володіння і в Африці. Одразу прийшовши до влади, Гітлер почав вимагати повернути Німеччині володіння в сучасних Намібії, Руанді, Бурунді, Танзанії, Камеруні та Того. Для управління цими майбутніми колоніями в 1934 році було навіть створено Колоніально-політичне управління НСДАП. Згодом фюрер розробив план «Серединної Африки» (Mittelafrika), за яким рейх мав утворити суцільний пояс володінь через весь континент: від Атлантичного до Індійського океану. До нього мали увійти Бельгійське Конго, Французька Екваторіальна Африка та частини британських володінь у Нігерії, Кенії, Уганді і Зімбабве. Нацисти спочатку планували використовувати свої африканські колонії навіть для “вирішення єврейського питання”. Вони хотіли звести всіх європейських євреїв на Мадагаскар як у один гігантський концтабір. Але згодом порахували, що дешевше і простіше буде їх знищувати в Європі.
Постколоніалізм
Те, що світ пробував зробити після Першої світової війни, але так і не спромігся, було завершено лише після Другої світової війни. Стару колоніальну систему, сформовану на Берлінський конференції, було поступово демонтовано. Навіть Британська імперія, яка стала головним переможцем у війні і тому могла вважати, що має право зберігати контроль над своїми заморськими володіннями, вирішила поступово від них відмовлятися. На то були обʼєктивні і субʼєктивні причини. Серед перших — економічна недоцільність і адміністративна неспроможність утримувати під контролем гігантські території, над якими ніколи не заходило сонце. Серед останніх — остаточна компроментація колоніалізму, не в останню чергу силами, що були переможені у війні. Колоніальна теорія і практика ставали токсичними, і їм на заміну прийшли постколоніальні теорії і практики. Ця зміни парадигм мислення і дії була зафіксована на згаданій конференції в індонезійському Бандунзі.
Та конференція, як вже було сказано, стала відповіддю на холодну війну, що набирала обертів. Радянська пропаганда нещадно використовувала антиколоніальну риторику проти Заходу, хоча Радянський Союз систематично проявляв себе як квазі-колоніальна сила. Тому постколоніальні теорії того часу часто відсвічували червоним, нагадуючи за змістом та формою марксистські теорії. Це проявилося навіть у постколоніальному богословʼї, яке нерідко копіювало ідеї свого ідейного супротивника — марксизма з його “науковим атеїзмом”. Так виникло “богословʼя звільнення”, яке було по суті постколоніальним і містило чимало марксистських ідей.
Дезінтеграція комуністичного блоку змусила постколоніальні теорії перевинаходити себе. Вони вже менше репродукують марксизм у різних його формах, хоча його сліди там залишаються. Їх фокус змістився з революційної боротьби із зброєю в руках на боротьбу із колоніальним способом мислення в головах. Ця боротьба все одно інколи нагадує марксистські підходи до інакодумства, тобто не толерує його. Тим не менше, “постколоніальні” теорії, які до речі, з 1990-х почали значно частіше ідентифікувати себе саме як “постколоніальні”, зосередилися на тому, що стало називатися деколонізацією. Вона про те, як, звільнившись від колоніального ярма, позбавитися від його наслідків у свідомості та підсвідомості. Цим терміном можна описати політику памʼяті, яку ми зараз намагаємося проводити в Україні. Коли нас починають критикувати за цю політику на Заході, то критикам варто нагадувати про більш широкі рамки деколонізації, які ці критики зазвичай не наважуються чіпати.
Неоколоніалізм
Падіння Радянського Союзу створило передумови для оновлення не лише постколоніалізму, але й колоніалізму. Оновлену версію останнього називають неоколоніалізмом. Це поняття вперше запровадив французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Перший президент незалежної Гани Кваме Нкрума у своїй книзі “Неоколоніалізм: остання стадія імперіалізму” (1965 р.) детальніше його проаналізував. За його висновками, формальна незалежність колонії ще не гарантує її неформальної залежності від колишньої чи будь-якої іншої метрополії. Така залежність залишається насамперед економічною, але буває також політичною — через вплив ззовні на внутрішні політичні процеси. Сама так розуміють неоколоніалізм зараз. З огляду на це, неоколоніальний вплив на Африку збільшують не її старі метрополії, а нові – Китай і Росія.
Для України ж Росія – це стара метрополія, яка також намагається відновити тут свій вплив. Після звільнення від формальної колоніальної залежності від Москви (як ми можемо інтерпретувати з точки зору постколоніальних теорій проголошення нашої незалежності у 1991 році), ми в Україні багато разів мали нагоду переконатися у правоті слів президента Індонезії Сукарно, які він сказав на конференції у Бандунзі: «Колоніалізм ще не вмер, він лише змінив своє вбрання». Росія з ранніх років нашої незалежності почала застосувати до України класичні неоколоніальні методи: використовувати енергоносії як інструмент політичного диктату, узалежнювати від себе нашу економіку, створювати кишенькові політичні проєкти тощо. Іншими словами, Москва не вигадувала нічого нового, а просто пішла згідно з підручниками неоколоніалізму. Але кожного разу їй на заваді ставав український народ – насамперед через Майдани як найефективніший інструмент деколонізації. Власне, тому у Москві так і зненавиділи наші Майдани.
Коли неоколоніалізм не приніс бажаного результату, Москва вирішила повернутися до відвертого колоніалізму старого зразку. Так було анексовано Крим та розпочато війну на Донбасі. Але й тоді Москва прагнула встановити неоколоніальний контроль над рештою України, імплантувавши в її політичне тіло контрольовані неї «незалежні республіки». Коли й ця неоколоніальна спроба провалилася, Москва розпочала повномасштабну колоніальну війну, спрямовану на повне і пряме знищення української незалежності. Саме так слід пояснювати нашу боротьбу на Глобальному Півдні, який до цього часу залишається під чарами путінської позірно антиколоніальної риторики. Пояснення України в постколоніальних термінах – це, здається, єдиний спосіб ці чари розвіяти.