Гріша через І
Ви сказали до початку запису, що Гріша, а не Гриша. Звідки буква І?
Олексій: Сашенька — львів'янка, я — киянин, ми з російськомовних родин, спілкувалися російською мовою аж до повномасштабного вторгнення. Батьки з нами спілкувалися російською.
Завжди був Гріша. І ми продовжуємо його так називати.— Олексій
Якщо можна, дозвольте нам трішки познайомитися ближче з вашою родиною.
Олександра: Я менеджер великої компанії, однієї з найбільших, де ви можете купити побутову техніку. Моя команда робить контент для сайту.
Олексій: Я багато років працював учителем у школі (викладав інформатику), після того в поліграфії, після того багато в навчанні авіації. Ми готували пілотів, диспетчерів польотів. Моя роль була IT. Це моя освіта, в тому розбираюся. Уся техніка компанії, сервіси, дистанційне навчання на мені. Зараз служу в армії, в «Хартії».
«Дитиночка менша від кошенятка, але наполегливості дуже багато»
Як Гріша з'явився у вашій родині?
Олександра: Гріша нас обрадував, але водночас і налякав. Ми не планували, що він з'явиться. Хотіли, але це не було суворо сплановано, просто в якийсь момент зрозуміли, що в нас буде дитина, почали готувати Алісу, їй тоді було п'ять. Вона: «Я хочу сестричку». У процесі зрозуміли, що це не сестричка.
Які стосунки були в сестри і брата?
Олексій: Вони не те що різні, просто протилежні люди.
Олександра: Він з першого дня, коли народився, мав характер свій. Якщо Аліса в основному спала, коли народилася, і не спричиняла нам майже ніякого дискомфорту, була дуже спокійною дитиною, то Грішенька був дуже наполегливим. Малесенька дитиночка, менша від кошенятка, але наполегливості дуже багато. І він таким і ріс.
У нього була внутрішня потреба змінити ситуацію на свою користь.
Він собі бачить, що хоче спати з нами, приходити щоночі ввечері до нас у ліжко, щоб ми йому читали, — і він це неймовірно різними способами… це не було вимотування нервів, але він якось цього добивався завжди. — Олександра
Олексій: При тому, що нас не назвеш мʼякими батьками.
Олександра: Ми вважали, що це корисна риса для нього в майбутньому.
Яким було життя вашої родини в Києві? Як ви любили проводити час, які були сімейні, можливо, традиції? Коли діти різні, вгодити обом — хороша задача для батьків.
Олександра: Це два різні періоди, коли Льоша був з нами ще, не на службі в Харківській, Дніпровській, Івано-Франківській областях, а в Києві. Тоді і машина наша була з нами, ще не поїхала служити, і більше було виїздів кудись на природу. В основному по Києву, вихідні — вони такі малесенькі, так мало в них поміщається. На ВДНГ, у Ботсад…
Олексій: Дуже любили мандрувати. Коли була така можливість, сідали, їхали, наприклад, у Витачів у Черкаській області. Діти, які різні вони не були б, до мандрівок ставилися завжди однаково, із задоволенням.
Олександра: Це дорога, музика, смачна їжа, якої кожного дня не дозволяють, ті самі хотдоги, якісь аудіокнижки. Ми щось бачимо нове, якісь пригоди. У Карпати любили їздити.
Олексій: Школа дуже багато часу в нас займала. Вальдорфська школа завжди займає багато часу не тільки в дітей, а й у батьків — ми залучені.
Олександра: Діти проводили ярмарки, збирали гроші, в тому числі на Збройні сили або підтримку медичних проєктів (такмед). Робили свої проєкти. У них були вже в такому віці окремі походи, поїздки, екскурсії.
Які схильності найбільше проявлялися у Гріши? До чого?
Олександра: Звісно, хотів більше спорту, друзів, з хлопцями десь зависнути. Ми запрошували його друзів разом піти в ліс поряд з домом, побігати, поганяти, на дерев'яних мечах…
Потім почав до техніки: машинка на радіокеруванні була одна з улюблених, омріяних. Телефон, комп'ютер були і є. Хоча школа намагається відтермінувати цю історію максимально, щоб діти були залучені більше до реального життя. Тому школа наполягає, щоб до шостого класу включно, а то й далі були звичайні кнопкові телефони й не було багато ігор вдома — так, на вихідних.
Любить, ви сказали, техніку і водночас Гріша ходив на музику. Він куди більше: до техніки чи до музики?
Олександра: Музика — та сама математика в деякій проєкції, це якийсь видих, переключення на іншу діяльність. Не було б музики, було б більше телефону, мабуть. Не можна сказати, що він дуже любив сам процес, але любив результат, у нього дуже гарно виходило.
Олексій: Вчителька навіть перевела з другого зразу в четвертий клас, бо в нього гарно виходить і рука велика й нема чого далі вчити [у другому класі музикування].
Він піаніст?
Олексій: Так.
Олександра: Я йому викачувала ноти з його улюбленими композиціями. Він навіть сам їх підбирав вдома.
Йому подобався японський мультиплікатор Хаяо Міядзакі. Дуже подобалися мультики, особливо войовничі: «Навсікая з Долини вітрів», «Лапута», «Замок Каліостро». Дуже любив їх. Напевно, і за екшн, і за ідею, і за природу.— Олександра
Олексій: Музика в Хаяо Міядзакі — окрема тема. Дуже ніжна і глибока.
Олександра: Він захотів її пограти. І ми шукали ноти.
Олексій: Прийшов до вчительки: «Я оце хочу». — «Давай».
Навіть був згоден поміняти школу на математичну
Що далі? Чи він розумів, можливо, що хоче робити в житті? Чи це ще був пошук себе?
Олексій: Мені здається, що він вже розумів і казав відкрито про це, навіть був згоден поміняти школу на математичну.
Хоча йому завжди це було непросто: «Грішечко, давай підеш на гурток автомоделювання». — «Ой, там нові діти, я не хочу знайомитись».
«Давай підеш на плавання». — «Ну, я хотів би поплавати, але там нові діти, а можна індивідуально?». — Олексій
Але коли він зрозумів, що математика, фізика, технічні науки йому цікаві значно більше, ніж на тому рівні, що є, аж згодився поміняти школу, пройшов вступні іспити, його не взяли. Кажуть: «Він вміє, але ж помиляється весь час. Улітку ще попрацюйте, щоб це була вже якась навичка». Аж настільки він хотів займатися технікою, програмуванням.
Я програмування дистанційно в школі викладав, щойно почалося повномасштабне вторгнення. Він був поруч. Дуже зацікавило. Каже: «Тату, можна мені?» — «Можна трошки пізніше, Грішо. Давай запишу тут, а потім підемо в програмування».
Плани — працювати у великій компанії, приносити користь.
Він це прямо озвучував: «Може, я зможу долучитися до розробки програмного забезпечення для війни нашої, для дронів, для штучних інтелектів, щоб воно там само знаходило ворогів. Я поки що не знаю як, але я хотів би бути долученим».— Олексій
Зі зламаною рукою зробити прикрасу до Дня матері
Якби треба було розказати про Грішу в одній історії людям, котрі не знають Грішу, яку історію ви розказали б?
Обоє: Важко одну.
Олексій: Мені спадає на думку як одна з рис історія з машинкою. У нього була моделька на радіокеруванні, ми її довго шукали, це була вже дуже покращена моделька, швидко їздила, переверталася.
Ми пішли з ним погратися на вулицю, в лісочок. Інші діти, незнайомі, побачили, підійшли. Дивляться, попросили покерувати. «Можна?» — «Покеруй». Машинка перевертається, б'ється, це неприємно, але в нього не було жодних зауважень до дитини.
Зрозуміло, що інша дитина вперше взяла пульт в ручки. І для мене це було як щирість його, як розуміння, як емпатія, можливо. Так, машинку шкода, але ж людину більше шкода, вона вчиться. Для мене це було таким відкриттям хорошим про нього.
Олександра: Він завжди старався щось зробити попри обставини. Наприклад, цей кулон: зламав праву руку і все одно ходив у школу, писав, шкрябав лівою, ходив у музичну школу, грав лівою, тренував. А коли треба було робити подарунок на День матері… Усі діти роблять, це ж треба вирізати, обтесати, промаслити, усе зробити.
А рука зламана. Йому допомагала, звичайно, вчителька, але він все одно це зробив. Попри якісь такі речі, продовжував рухатись, не зупинявся.
А котик?
Олександра: Котика робив Гріша на уроці рукоділля. Рукоділля в них дуже різнопланове. Вони, наприклад, в'язали шкарпетки з вовни, які він подарував Алісі. Вибирали, хто яку тваринку любить, і з тканинки шили, набивали, прикрашали.
Олексій: Дуже йому це не подобалося. Страждав регулярно. Закочував очі.
Олександра: Вовчика не дошив. Свинка в нього вийшла дуже умовна, більше колобок. А котика — котиків і собачок — любив. Котик жив на поличці у школі, в класі, а в цей день він його ніс собі додому. Дійшов додому.
Він був 5 червня з Грішею?
Так. Він був у рюкзачку.
«"Гріша загинув". На цьому моя робота закінчилась»
Дозвольте почну з 5 червня. Яким був ваш день у родині до самої трагедії?
Олексій: Я зараз проходжу службу в навчальному батальйоні. Наша робота — навчати рекрутів. Людей, які щойно прийшли в армію. Ми проводимо для них навчання — БЗВП.
Я офіцер, дуже багато паперової роботи. Зокрема тому, що в армії не вистачає рук, не вистачає людей, в тому числі не стріляти, а писати папірці.
Я виконую роботу за декількох людей одночасно. У момент, коли мені подзвонила Сашенька, я не відповів. Вона подзвонила вдруге — я не відповів. Вона подзвонила втретє, я підняв слухавку, сказав: «Не можу розмовляти». Почув слова: «Гріша загинув». На цьому моя робота закінчилась. — Олексій
Її зараз роблять мої побратими, їм ще важче фізично виконувати цю роботу.
Приходьте в армію. Це не завжди стріляти, це писати папірці, чистити картоплю, водити, ремонтувати машини. Нам не вистачає рук. Отаким був той день.
«Ми не можемо вас пустити далі, ведеться слідство, відбулася аварія»
Олександра: Зранку, як завжди, будила. Досить рано, о 6:00 намагаємося вставати, щоб о 7:00 вже їхати, досить далеко їхати. Перед виходом попросила обійняти.
Олексій: Дав?
Олександра: Дав. Не завжди це вдається. Він поспішака, не любить запізнюватись у школу, любить прийти раніше і ще десь з хлопцями поговорити, щось поробити, десь, може, погасати.
А потім я працювала, працюю з дому наразі. Десь пів п'ятої відчула важкість, що замерзаю і хочеться лягти. Лягла, закуталась і заснула. Крізь сон чула, що Аліса щось на кухні робить. І крізь сон була впевнена, що Гріша вже десь приїхав, мав повернутися з музики. Коли проснулася, прийшла на кухню: «А де Гріша?». Аліса каже: «Та нема».
А це вже майже сьома. Тож я набрала телефон. А там якийсь мужчина каже: «Ви хто?» — «Дзвоню сину своєму. А що сталось?» — «ДТП. Ваш син загинув». Кажу: «Це, напевно, якась помилка». Він каже: «А де ви? Далеко від Чоколівського бульвару, 40?». А я взагалі не зорієнтувалася, що це. Кажу: «Я приїду».
Відкрила застосунок таксі й почала вводити цю адресу. А додаток мені: це за 200 м. — Олександра
Там буквально хвилина дороги. Усе — доріжка, територія — обтягнуте стрічками, дуже багато поліції. Видно розтрощену машину з іншого боку нашого підземного переходу. І я під ті стрічки. «Я мама хлопчика, пустіть мене». Пустили не до самого переходу, але я побачила те, що на поверхні відбувається: багато уламків машин, кров. Кажу: «Де мій син? Покажіть мені». А вони зупиняють, втішають: «Ми не можемо вас пустити далі, ведеться слідство, відбулася аварія».
Усе, що я побачила: біля цієї понівеченої машини були якісь машини інші, і в одну з них погружали пакет. Я так розумію, останнє тіло вивозили на той момент. Ну і все. І далі ми стояли там дуже довго. Підійшов слідчий: «Чи маєте документи? А свідоцтво про народження?» — «Нема». — «Чи може до вас хтось підійти?».
Алісі вже 18. Вона принесла. Я їй: «Усі ці люди кажуть, що Гріша загинув». Далі ми плакали, стояли, обіймалися. Ніхто не говорив, що нам робити.
Це була невідомість?
Олександра: Так, дуже незрозуміло. Вони проводять слідчі дії, мають усе зафіксувати, описати, але від нас усі відійшли. І, напевно, це добре. Потім до нас приїхала мама однокласниці Гріши, наша подруга. Вона хвилин десять не могла мене набрати, наважувалась, бо не знала, чи я знаю. Так вийшло, що слідчий записав школу, звідки їхав Грішенька. І дуже швидко подзвонили в школу, школа набрала Віку. Вона подзвонила: «Хочеш, я приїду?» — «Давай».
Приїхала Віка, і ми втрьох якийсь час були. Потім зрозуміли, що вони вже все складають — уламки машини. Приїхав евакуатор, усе завантажили. Ще раніше приїхали комунальники, стояли і спостерігали.
Приїхала велика цистерна з водою відмивати кров. Я знайшла слідчого, запитала, що мені робити, коли можу побачити дитину? А він: «Зараз уже нічого. Приїжджайте завтра на 10:00 до нас, в управління, усе розкажемо, віддамо речі, зараз ви нічого не можете зробити».
Тобто до Гріши вас не пустили?
Олександра: Ні. На наступний день, коли приїхали, ми дали свідчення як постраждалі. Підписали папірець про нерозголошення таємниці слідства. Нам віддали рюкзак і спальник, який він ніс. Його мобільний телефон, на той момент кнопковий, він проштрафився, ми смартфон забрали на кілька днів до походу.
Виявилося, що суд через 40–45 хвилин
Що відбулося далі?
Олексій: Слідчий — хороша, адекватна людина. З адекватним ставленням до трагедії, до нас. Зробив усе, про що ми попросили. Далі адвокат, багато друзів, підтримки, у тому числі матеріальної.
Коли ми подзвонили незнайомій жінці-адвокату, вона сказала, що насамперед треба зʼявитися на суд з обрання запобіжного заходу. Щоб людину не відпустили під заставу, щоб не втік. Каже: «Подзвоніть слідчому, запитайте, коли суд».
Олександра: Суд має відбутися упродовж 72 годин. Якщо ще не відбувся, значить, буде сьогодні, в понеділок, скоріш за все.
Олексій: Зателефонувала слідчому, виявилося, що суд через 40–45 хвилин десь. І адвокатка відклала всі плани, приїхала на суд. Як виявилося, її присутність там була номінальною, бо в адвокатів постраждалої сторони ніхто не питає їхньої думки при обранні запобіжного заходу.
Олександра: Прокурор пропонує, адвокат винуватого щось адвокує.
Олексій: Адвоката потерпілого ніхто не питає: «Як ви думаєте, яким має бути запобіжний захід?». Вона каже, що це лише в Києві таке є чи майже лише в Києві. Це неправильно. Зрештою, йому суд обрав запобіжний захід максимальний — тримання під вартою 60 діб без права внесення застави.
Зараз він у цивільній лікарні, не в СІЗО, бо травмований. Декілька людей охороняють його. Він не має доступу до свого телефона, лише до адвоката. — Олексій
А далі слідчі дії, призначають експертизи. Цим займається наша адвокатка, ми їй дякуємо, вона професійна людина й чуйна до нас.
«Цю боротьбу ми беремо на себе»
Ви публічно заговорили про потребу змінити систему, спілкувалися з іншими родинами, чиї рідні теж загинули ДТП. Що відбувалося впродовж цих днів?
Олександра: Це вимушене спілкування, вимушені міри — те, що ми зараз проходимо. Ми живемо дуже камерно. Ніколи стільки людей, як у ці дні, не зустрічали. Це дуже хороші люди, підтримують, діляться своїм болем, своїми ситуаціями, що вони таке теж проживали, переживали.
Олексій: Коли ми побачились нарешті, подивилися одне на одне і виплакали перші сльози, змогли подивитися очі в очі і задати собі питання: що тепер?
Стало зрозуміло, що є два шляхи: або зневіра в житті, або боротьба, щоб такого більше не ставалося. Якщо ми можемо хоч щось зробити, щоб такого більше не ставалося, а сталася не випадковість, то ми мусимо це робити.
Цю боротьбу ми беремо на себе. Це важко, але в чому це допомагає. Це реальна діяльність, а не лише горювання заради горювання.
Ми горюємо, нам дуже боляче, дуже важко, але коли розумієш, що це важливо, випрямляєш спину, вдягаєш кросівки і йдеш на інтерв'ю. Хоча дуже не хочеться. Хочеться лежати і плакати.
— Олексій
Я була подивована, коли під час пресконференції дізналася, що є ціла спільнота матерів, чиї діти загинули внаслідок ДТП. До того моменту цього масштабу я не усвідомлювала.
Олександра: Ми теж раніше сприймали це як новини: не настільки відсторонені і далекі, але й не настільки близькі. У мене декілька років тому загинула близька подруга в автокатастрофі, її маленька донька і чоловік дивом вижили. Однокласник загинув в автокатастрофі. Воно завжди десь було поряд, але цей масштаб ми не знали.
Олексій: А тепер до нас доходять ці цифри. І вони страшні. Кількість дітей, загиблих від ДТП в Україні, співставна з кількістю загиблих дітей від повномасштабного вторгнення за 4 роки.
Олександра: 678 померло дітей внаслідок ДТП на дорозі.
Олексій: 700 дітей загинуло внаслідок повномасштабного.
Олександра: Яка в нас безпека всередині країни? Зі спільнотою матерів дітей, що загинули в ДТП, і організаціями «Життя», і «За безпечні дороги» ми тільки познайомились. І зрозуміли, що ми на одній хвилі. Нам всім треба обʼєднатися заради змін.
Олексій: Ми не можемо за два тижні дати раду повномасштабному вторгненню. Але можемо дати раду безпеці на дорогах.
Яких змін ви, як родина Гріші, хочете добитися?
Олександра: Хочемо справедливого покарання тому, хто це вчинив, хто свідомо тиснув на педаль газу і робив це не вперше — це важливо не тільки для нас, для всіх чотирьох родин, і для дівчини Юлії, яка просто була пасажиркою в його таксі, сіла доїхати в своїх справах, отримала страшні ушкодження. Зараз ми знаємо, що були законопроекти подані, які могли би це попередити, запобігти якомусь значному відсотку трагедій, якби були прийняті на той момент. Бачачи реакцію людей, ми зрозуміли, що це болить всім.
Олексій: Це не лише нам боляче, це системна проблема в суспільстві. Дороги мають стати безпечними. Це не щось надскладне, не задача перемогти Росію у війні. Це прості речі, які відомо як робити. Тим більше, ми збираємося в Євросоюз і публічно про це заявляємо. Тобто нам в будь-якому разі доведеться це втілювати в своєму законодавстві.
“Поки комітет ще буде два роки сидіти на дупі, діти продовжують гинути”
Ви зареєстрували петицію на сайті президента. Чому ви вважаєте, що це його повноваження?
Олексій: Мова не лише про правила дорожнього руху. Мова і про відповідальність в Кримінальному кодексі. Президент – один із суб'єктів законодавчої ініціативи, один з небагатьох, хто може подати законопроєкт в Раду.
Ми знаємо, що більше року в Верховній Раді на розгляді в комітеті лежать законопроекти, потрібні для безпеки на дорогах.
Олександра: Підготовлені спеціалістами, громадою так само.
Олексій: Їх навіть не розглянув комітет. Тобто вони навіть не кажуть, що це погані, слабкі законопроекти. Ні, вони більше року не розглядають. Тобто цей шлях не працює.
Тобто, пане президенте, зробіть зі свого боку, бо зміни мають відбутися. Бо поки цей комітет ще буде два роки сидіти на дупі, діти продовжують гинути. — Олексій
Пане президент, це ваша відповідальність в тому числі. Якщо у вас є шлях запропонувати законопроект, зробіть це.
Олександра: Продовжують гинути не тільки діти, а і люди, ті самі водії, які теж попадають в автокатастрофи. Це ж не тільки про пішоходів, це і про водіїв так само. Якщо ти сьогодні водій, ввечері приїхав додому все було добре, а потім вийшов в магазин за хлібчиком через дорогу перейтися… це все одно перейтися через дорогу. І тебе зустріне чи пʼяний, чи просто любитель адреналіну і гонок по місту.
Олексій: Як у нашому випадку. По-друге, в нашому розумінні, мова йде не лише про законопроєкт, мова про те, щоби об'єднати гілки влади.
Олександра: Виконавча, законодавча і судова — вони всі зараз могли би щось зробити, правда?
Олексій: І президент може їх об'єднати.
“Я не розумію риторики “все дуже складно і займе роки”
Чи виходить до вас хтось на зв'язок, окрім публічних заяв? Була заява прем'єрки Юлії Свириденко, були окремі виступи депутатів у Верховній Раді.
Олександра: Ми все це бачили, цінуємо. Єдине, що там немає жодних термінів. «Ми взяли на розгляд», «ініціюємо»... Це класно. Але хочеться бачити реальні кроки. Ми були в Офісі Генпрокурора, у його заступника з питань дітей Віктора Логачова. Він нас прийняв, послухав і заспокоював, що склад злочину є, доволі очевидний, що слідство буде вестися.
Олексій: Публічні заяви – це лише слова, зокрема звучить риторика «все дуже складно і це займе роки». Я не розумію цієї риторики. Може все і дуже складно, але якісь очевидні речі можна зробити вже.
Олександра: Це як в розробці програмного забезпечення: перша сходинка, друга, третя і далі дивимося на ефект. Упродовж п’яти років щороку росте дитяча смертність, в тому числі на дорогах. Якщо у 2027 році ми побачимо не ріст, а що цифра зменшується, вже буде трошечки ефект.
І далі дійти до Vision Zero – концепції, яку громадські організації, активісти підтримують, і кажуть, що в провідних країнах, де смертність прямує до нуля, пророблений цей комплекс заходів. Він стосується всього: правил дорожнього руху, як ми як суспільство до цього відносимося, як виховуємо дітей, не толеруємо людей, які дозволяють собі порушувати правила. “Я захотів 200 км/год по місту — я їду 200 по місту”. Це про яку цивілізацію, про який 2026 рік ми говоримо? Якщо в нас до сих пір це відбувається, і всі, абсолютно це бачать, про це пишуть…
Олексій: Якщо зміни робити комплексно, то так, це важкі зміни, так, це треба міняти багато чого і так це роки. Але є очевидні, прості кроки, які можна зробити сьогодні.
Якщо ми бачимо на відео, що металевий відбійничок не стримує машину, значить, не треба там той відбійничок. Є прості рішення — вкопати бетонні стовпчики, які стримають машину. Це важко? — Олексій
А потім обговорювати між собою, як можна комплексно, Vision Zero, як в Європі, або ще краще.
За два тижні на місці трагедії нічого не змінилося. Відбійничок відлетів в повітря, його поставили на місце і прикрутили гайками. — Олексій
Я не розумію риторики «все складно, будемо міняти за декілька років». Серйозно?
Олександра: Скільки дітей і дорослих загине за ці роки? Щодня по дев'ять чоловік — казав представник одного з громадських об'єднань на пресконференції.
Я так розумію, що адвокатка, яка супроводжує вас у справі, одразу вас налаштовує на довгу дистанцію, враховуючи наше законодавство і всі процедури?
Олексій: Нам озвучують, що досудове розслідування – це місяці точно, може бути і рік, а може бути і більше. Але це мова про постфактум. Це вже трапилось і тепер мова йде про покарання, про суд.
Тут це другорядне, а першочергове — зробити зміни, які будуть превентивними, які не допустять до подальших трагедій. Погодьтеся, вкопати бетонні стовпчики можна сьогодні, а не чекати, поки суд винесе вирок. Прямо сьогодні не тиснути на педаль газу може кожен з нас. І тут не в президенті справа, правда?
Дозвольте, завершуючи: якими є ваші будні зараз як родини?
Олексій: Зранку ми плачемо. Потім збираємося докупи, дупу в кулачок і щось робити.
Олександра: Потім ми вдень плачемо. Іноді ввечері.
Олексій: Окремо ми плачемо, коли чуємо російську мову в кав'ярнях в центрі Києва, у нас виникає питання: заради чого ми ростили своїх двох дітей? Переконували їх, що це важливо і чому це важливо:
Олександра: Любити свою країну, розмовляти українською, намагатись вчитись і виростати в людей. Зараз, напевно, нас все тригерить. Бачимо хлопчиків на вулиці, я обертаюсь. Бачимо мам, веселі родини – тригерить, бо воно все по живому.
Ми планували і плануємо жити в Україні, вирощувати дітей в Україні, Аліса вступала в виш український, категорично була проти їхати за кордон, там вчитися і залишатись.
Олексій: А можливості такі були і багато.
Олександра: Так, ми довіряємо своїй країні, оцьому простору, нашим людям, може це десь ідеалістично, що добро переможе зло.
Добро переможе зло, якщо кожен з нас буде робити робити щось конкретне, конкретні справи. Люди питають, чим допомогти? Не тиснути на газ, їхати 50. — Олексій
Олександра: Є ж закон. Є правила. Може, вони недосконалі, може, десь треба передивитися.
Краще, якби Аліса говорила за себе, бо вона вже доросла юна пані. Чи можна запитати, як вона зараз, чи пропустимо це питання?
Олексій: Важко, вона переживає, це боляче.
Олександра: Насправді ми не знаємо, як воно ще відгукнеться.
Вона дуже і сильна, хоча вона би це заперечувала, і життєва, і каже: "Ми повинні радіти життю кожен день". Все, що нам залишається — радіти, знаходити ці моменти радості, пускати мильні бульбашки, малювати крейдою на асфальті, виражати себе в творчості, писати і говорити один з одним. — Олександра
Олексій: Нам з цим болем жити і наслідки можуть бути дуже поганими, але ми закликаємо суспільство до змін. Ми хочемо, щоб наш біль не минув дарма.
“Ми є один в одного”
Чи є хтось, хто є достатньою опорою для вас зараз?
Олексій: По-перше, ми є один в одного, є Аліса, ми втрьох тримаємося.
Я вдячний командуванню «Хартії» за обіцянку переведення в Київ. Це надзвичайно важливо. Я не уявляю, як я покину дівчат і поїду в інше місце служити. — Олексій
У нас багато друзів і їх підтримка надзвичайно підтримує. І підтримка незнайомих людей. Я навіть зараз не про фінансову, вона є і її багато. Я про моральну підтримку. Люди розуміють, майже не пишуть гадких коментарів. Ми вдячні, що люди залучені і не забувають.
Олександра: Дуже багато від батьків школи, класу… Усі діти в класі І так перебувають в шоці, потребують пояснення, підтримки. В них питання: чому так сталося? Як далі жити? Як сідати в машину? Як виходити на вулицю? Дехто боїться. Але батьки знаходять не лише час для своїх дітей, щоб їх втішити і заспокоїти. В них є час допомогти нам, приїхати, відвезти. Ми перші дні були без машини. Нас возили ніжненько з точки в точку і це було дуже…
Олексій: Аби ми тільки не сідали в таксі, бо я там дуже сварюся.
Олександра: Це було дуже цінно, а потім нам позичили машину, поки Льошина ще на службі в іншому місті.
Олексій: Троє запропонували, я вибирав.
Олександра: Батьки пропонують всі свої контакти, і гроші в тому числі, і на адвоката, тільки візьміть. У нас ще є. Давайте потім. Ми зараз не розуміємо, скільки це буде по часу, які в нас ще будуть витрати, яку допомогу, можливо, зможемо організувати для інших сімей постраждалих, тому що, наскільки я знаю, там не було великого збору. Це якось наша картка і банка розійшлася, і багато людей долучилося. Дякуємо.
На звершення: пане Олексію, що б ви як батько сказали водіям, які дозволяють собі подібний рух?
Олексій: Скажу як вйіськовий: друзі, нам вас дуже не вистачає. Вправні водії так потрібні. Там можна так ганять! Вас не зупинять, не оштрафують. І ви нам дуже допоможете, не вбєте когось, а врятуєте когось. Приходьте, друзі. Ми чекаємо.