Написав пісню, поспілкувавшись із харківським ухилянтом
В експозиції робіт Руслана Міненка близько 30 картин у техніці мікрографіки, коли зображення формуються з тисяч дрібних елементів, і гравійовані гільзи великокаліберних набоїв. Це вже третя виставка військового. Він за освітою будівельник, і навіть строкову службу в армії не проходив. А сталось так, що з початком війни і воїном став, і як митець розкрився. «Був мобілізований у 2013 році, після проходження БЗВП потрапив у 22 окремий батальйон спеціального призначення», — розповідає рівнянин.
Руслан малював здавна, але на клаптиках паперу. Писати картини його спонукала дружина. Практично всі картини, представлені на виставці, намальовані в час війни.
«А вірші... Все, що написано, пережито мною. Поштовхом були емоції, почуття, переживання — все пережите на власній шкурі», — говорить військовослужбовець.
Емоції треба виплескувати, щоб не розірвали зсередини, пояснює він. Бо багато хто починає вживати алкоголь, наркотики, але це не допомагає, а поглиблює кризу і веде до трагічного кінця.
Захоплення музикою — це свого роду арттерапія, пояснює Руслан. «Я видаляю твій номер» і «Нічний дозор» присвячені загиблим друзям; «Бо поєднані не людьми» — дружині, коментує він посилання на свій плейлист на YouTube. «Мої твори, одягнені у музичну оболонку», — так називає це військовий. Пісню «Чому темні наші дороги» написав під час виконання бойових завдань 2024 року в Часовому Яру. «Небезпечно, тебе постійно хочуть вбити», — відповідає він на питання, як же тоді там було.
Читайте такожФРОНТМЕНИ. Антологія мілітарної поезії. Уривок
Навіть коли ти у війську, це не значить, що зайнятий 24/7 цілий рік. Одну роботу Руслан пише від дванадцяти годин до доби. «Тому в кожній картині — моє життя, застигле в часі», — каже він. Малює Руслан помалу, коли є час. А слова пісень народжуються самі, головне — встигнути записати, поки не розгубив. Музика ж — не проблема за сучасних комп'ютерних технологій.
Усе це боєць створює ніби й для себе, але каже: коли в коментарях пишуть «такі, як я» і дякують, йому приємно. «"Сумський споглядач з вікна" — це військовий, з яким я познайомився завдяки YouTube , на його вірші я зробив 12 реміксів, — розповідає Руслан Міненко. — Сподобалась його поезія, я її відчуваю як близьку по духу».
Знайомства трапляються різні: пісню «Після нас» військовий написав в результаті спілкування з «одним харківським ухилянтом»: «прийшов у коментарі висловитись про мою “Пісеньку ухилянта”».
Перші вірші видряпав у полоні на штанині
Морпіх Андрій Петрук — захисник Маріуполя і колишній військовополонений. Каже, в полоні постійно думав про свою дівчину Юлію, і це давало сили. А в якийсь момент — і натхнення писати. «Якось сидів, думав собі й написав на честь її Дня народження вірш “Дочекайся мене”, — пригадує. — Не дуже святковий, але думки в ньому виклав». Почав писати вірші, а там і пісні.
Писати — не зовсім те слово. Слова доводилося буквально видряпувати на брудній чорній робі. «Нам їх майже ніколи не прали, як могли, підчищали самі», — розповідає Андрій. Тому використовував те єдине доступне в камері «полотно» і курячу кісточку, що трапилася в їжі. Потім знайшов трісочку, нагострив її, як міг, охрестив «стилусом» та й ним писав. «Іноді навіть малював шеврони тощо, — каже морпіх. — Я не унікальний, там багато хто так писав: спогади свої чи просто у морський бій хлопці грали». І розвага, і щоденник в одній в’язничній робі. Андрій на додачу ще записував свої мрії, плани, фіксував, кого хотів би побачити, кому допомогти. І це відволікало.
Вірші, каже, складав постійно: слова приходили самі. Нахлинуло — і стовпчиків зо три склалося. «То я їх швиденько, що запам’ятав, записував. І вірші ті вивчав напам’ять. Жаль, деякі забув, та багато потім на волі відтворив», — розповідає Андрій.
Хлопці завжди намагались пригадати якісь вірші, розповідали їх один одному. Андрій так і натренував пам’ять і використав її, як «записничок». «Ті, що найближчі до душі, не забув. Коли приїхав додому, багато було емоцій, важко зібратись докупи, але записав у блокнот», — каже він.
Дочекайся мене, я молю!
Дочекайся у сні й наяву,
Щоб ні зливи, ні сильні вітри
Твою віру зламать не змогли!
Знаю, часу пройшло вже немало,
А мене все нема та нема.
Я не хочу, щоб серце страждало
Через те, що ти вдома одна!
Знаю, недруги тихо шепочуть,
Що забудь його, йди далі сама.
Кажуть, щастя тобі лише хочуть
І бажають для тебе добра.
Щоб не сталося, прошу я, кохана, —
Ти з надією в серці живи!
Доля дасть нелегкі нам завдання,
Які разом ми зможем пройти.
Дочекайся, прошу тебе я,
Ти для мене — є сенс існування.
Прийде час, і повернуся вже я,
І подякую тобі за чекання!
Обійму я тебе, пригорну,
Ніжно-ніжно усю зацілую,
І безмежне кохання своє
Лиш для тебе я, Юля, дарую!
Читайте також«Попросив повідомити дружині, що 200-й». Історія колишнього військовополоненого
Андрій ніколи в житті не думав, що зуміє складати пісні. Але полонені один одному ще й пісень співали, хто яких утне. «Я, коли забував слова, то свої додавав. А товариш Владік і каже: чому б тобі не спробувати пісні складати?», — пригадує Андрій.
Першу поклав на вкрадену, зізнається, мелодію. Проспівав — Владиславу сподобалось. Згодом потрапив у камеру до соліста оркестру, який писав пісні і Андрія в цьому підтягнув. Так почав писати їх сам навіть із музикою. А пізніше штучний інтелект допоміг перетворити частину віршів у пісні.
«Щоправда, багато забув уже. Може, якщо його поміняють, то якісь нагадає, бо часто був моїм єдиним слухачем. А ми старалися запам’ятовувати все і один одному нагадувати», — міркує морпіх.
Вдома Андрій продовжує творити. «Коли був там, воно частіше приходило. Може, тому, що постійно думав про кохану», — каже. Хоча й зараз тижневої розлуки вистачає, щоб знову хотілось присвятити Юлії новий твір.
«Щоб я претендував на місце у вічності, то точно не зараз»
Військовий льотчик Василь Мулік пише давно. Він полковник, за його плечима досвід миротворчої місії в Африці, війна на Донеччині й Луганщині 2014—2022 років. Люди, враження, спогади, висновки.
Ще до повномасштабної війни Василь опублікував книжку «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» про українських вертолітників, які брали участь у бойових діях на Донбасі та в миротворчій місії у Конго, а також поетичну збірку «Базальт». «А поки що — лютий на сході. Дивись вперед — попереду ворог, позаду — твоя любов», — це його рядки.
«Не пам’ятаю, коли почав писати. Точно ще до початку бойових дій і військової служби, — каже офіцер. — Просто писалося набагато менше тоді. І публікувати став досить пізно, після 2014 року».
Все почалося з постів у фейсбуку, розповідав якось льотчик під час одного зі своїх творчих вечорів. «Я відчув, що ми (льотчики армійської авіації, – Ред) зобов’язані про себе говорити. З перших уст. Емоції, надії та страхи. Вірність своїм і ненависть до ворога. Злети та падіння — у прямому сенсі. Драйв польоту й жах війни. Ревіння турбін. Свист гвинтів. Димні хвости некерованих ракет. А ще гумор — саркастичний, солоний, авіаційний…», — розповідав він тоді.
Читайте такожКниги, написані військовими
Вірш — це концентрована, викладена на папір емоція, а емоцій стало набагато більше «зі зрозумілих причин, як і в кожного», каже Василь Мулік. Хоча поет не хотів би здаватись негативним, депресивним у своїй творчості. Мовляв, життя — це не суцільні травми і лиха. Але поки виходить так, що світлі емоції — як проблиски. «Я хочу писати, чорт забирай, щось еротичне і провокативне, але я пишу про війну», пояснював Василь своїм читачам.
«Сам не відповім, роблю це для себе чи для когось. Вочевидь, хочу говорити і є про що говорити, — міркує льотчик. — Хотів би, щоб мене чули, але точно не шукаю визнання і слави». Бо кожен вірш — відображення чогось конкретного. Вони присвячені певним людям, «нашому страшному часу». «Чи хотів би донести якусь свою думку? Ймовірно, хоч не завжди можу бути правим», — каже Василь Мулік.
Зараз він готує до публікації ще одну збірку — а може, й не одну. «Це моє глибоко внутрішнє. Хочеться, щоб мене читали, — каже він. — Але щоб я претендував на місце у вічності — не зараз, точно не зараз».
У його плитоносці - "кераміка" - п'ятий клас захисту...
І малюнок дівчинки Юлі з п'ятого класу школи.
Коли тобі двадцять два - ти хочеш кохання й пафосу -
А він - хоче дожити до двадцяти трьох, бургер і банку "Коли"...
Коли тобі двадцять два - здається, життя попереду -
А у нього - попереду штурм. І нічого йому не здається.
Сивина під китайським шоломом, спека, КАБи, "Ланцети",
Адреналіновий гуркіт важкого сталевого серця.
Затягнеться ще раз - глибоко, майже передінсультно -
Рішення прийнято, підписано бойове розпорядження...
Знати було б непогано - траєкторію кожної кулі,
Передбачати до метра - де кожен з розривів ляже...
Серце тріпоче - під захистом двох "п'ятих класів" -
У хвилях ранкового сонця й степових полинових трунків.
Десь дівчинка Юля малює, напевно, майбутнє щастя -
У чотирнадцятому він сам малював дуже схожі малюнки.
Ворогу готує боєприпаси, а побратимам сувеніри
У 2022 році, коли почалися перші втрати, Руслан «Рамштайн», який зараз служить у 253 окремому штурмовому полку «Арей», почав … плести браслети. В цивільному житті він на всі руки майстер: і будував, і меблі майстрував. А на фронті — головний сержант роти. Його завдання — налагодити ремонт і догляд зброї й боєприпасів. «Менеджмент, — жартує Руслан. — Даю вказівки, а вони займаються, бо якщо все своїми руками, часу вільного не буде».
Серед цих процесів якось саме собою народилося хобі. «Захотів зробити і роблю», — дуже просто говорить про мотивацію Руслан. Любив малювати, майструвати і «техніку крутити» з дитинства, каже. І треба ж, щоб саме на фронті ці нахили стали розкриватись.
Побачив якось в інтернеті плетений браслет: треба спробувати. Добре, що до берців завжди йде дві пари шнурків: запасна якраз на браслет і пішла. Далі замовив у військторгу відразу десять метрів. Підібрав застібки, різну фурнітуру в онлайн-магазинах і плів собі один за одним. А там і «реклама» спрацювала по підрозділу. «Підходять: Рамштайн, хочу браслета отакого. Показав, замовили матеріали, зробили», — розповідає головний сержант. Сам, каже, носить той, що сплів собі у 2022 році. Тільки сплете нового, так хтось його і вподобає, доводиться дарувати і до старого повертатися.
Просять хлопці різне: з тризубами, шевронами ЗСУ, скандинавськими рунами. Був би час у майстра — все зробить. А його може піти й чимало. Плетіння — процес творчий, а фантазія — річ мінлива. Часом доводиться переплітати, вдосконалювати. Один із останніх браслетів Руслан тричі розплітав, поки завершив. Є натхнення — до сну хвилин за 40 і є браслет. А часом днів три витрачає: тільки почав робити, як впала задача і побіг. «Або починаєш — ні, не буду, не заходить. А іншим разом кинув оком і швидко й закінчив: о, дивишся, нормально вийшло», — описує процес Руслан. Навіть учнів уже має, передає досвід.
Ручки з гільз, тюнінг зброї, брелоки — багато чого вміє і робить на сувеніри для своїх. Та головне — для душі: «Відволікаєшся, і результат тішить – о, класно вийшло. І людям приємно робиш».
