Від самого початку проєкту ФРОНТМЕНИ, опрацьовуючи десятки записів розмов з героями, мені завжди здавались найцікавішими випадкові спогади, дрібʼязкові деталі з побуту, щось побічно згадане «до слова». Найкоротші оповідання, яким би позаздрив Гемінґвей, закарбовувались у моїй памʼяті та розкривали про людей те, що в умовах військової служби не заведено виявляти.
За перші півтора року я записала десь півтори сотні розмов і попрацювала з трьома десятками редакторів майже всіх українських ЗМІ і тих закордонних медіа, до кого вдавалося достукатись, і всі вони завжди викидали ці мікроуривки з текстів з позначкою «неважлива інформація» або «не має цінності для читачів». Це відбувалось знову і знову, і мій внутрішній монолог починався з питання: якщо ми не хочемо знати це про наших героїв, то що ми хочемо про них знати? Бувало, я запитувала про це колег — і здебільшого нічого конкретного ніхто не озвучував, нерідко просто мовчки опустивши погляд. Врешті в силу багатьох обставин я переглянула пріоритетні напрямки роботи проєкту, а ті мікроісторії час від часу перетворюю на новели.
Навесні 2024-го ми з командою організовували велике поетичне читання ФРОНТМЕНИ на фестивалі «Книжкова країна» у Києві. Скажу чесно — я не відчувала ні внутрішнього бажання його проводити, ні запиту аудиторії і була готова до того, що нас чекає слабо заповнений зал. Однак завдяки зусиллям моїх колег по штабу вдалось забезпечити живий виступ десяти авторів і авторок, разом з якими ми оприсутнили тексти понад двадцятьох Фронтменів. І глядачів зібралось понад п'ятсот. Спочатку це була повна посадка, а під кінець люди вже стояли в кілька рядів під стінами, у проходах, навіть за сценою. Словом, усюди. Читання тривало майже три години і, як з’ясувалося пізніше, стало найвідвідуванішою подією фестивалю. І досить скоро я розпочала роботу над формуванням корпусу текстів для цієї антології, ⅓ з яких становлять ті, що читали на події.
Сніг огортає тіла мертвихпоетів-кулеметників і снайперІв
з особливою ніжністю,
Осінній піксель покривається
«Голос поезії не такий виразно-декларативний та односпрямований, як голос масмедій. Але це голос, що йде з глибин — мови, яка пропонує особливий спосіб бачення світу, культурних особливостей та універсалій, відчуття особистої гідності та поцінування свободи», — писав Тарас Пастух у своїй великій статті, присвяченій поезії повномасштабного вторгнення. Зібрати саме такі голоси я мала на меті як упорядниця. Голоси тих, хто, промовляючи про досвід, який неможливо зрозуміти, не переживши, дає можливість його відчути. Голоси inquietas cordis.
Поетичні тексти, що увійшли до антології, не романтизують війну, вони ушляхетнюють і документують її у найестетичніший спосіб. Насамперед тому, що це поезія військових, а отже, навіть не свідків, а безпосередніх учасників подій. Також у цих текстах ви не знайдете ні шароварного ура-патріотизму чи пропаганди. Напевно тому, що усі учасники — добровольці.
Образ лицаря-поета оспівувався у європейській культурній традиції з часів Середньовіччя, наслідувався українськими чоловіками і в Козацьку добу, і в Гетьманщину, і навіть у ХХ ст. в Українській повстанській армії. Або згадаймо хоча б Андрія Бобиря, який тримав бандуру в крилі свого винищувача у Другу світову, навіть попри те, що служив у Червоній армії. Це архетипний образ українського захисника, оборонця віри, видимий і широко представлений у мистецтві, фольклорі та історичній літературі, тому що право говорити про війну належало передусім тим, хто у ній брав участь.
ми створимо людей неймовірної правдоподібності
і неймовірної правдоподібності правду
Сучасна комбатантська література — це елемент тривання мілітарної національної поетичної традиції, тому важливо фіксувати цей пласт задля підтримки тяглості процесу. Якою має бути література нації, що протистоїть екзистенційній загрозі в моменті її сучасної повномасштабної активної фази? Мені видається, що насамперед чесною. І йдеться не про фокусування на документуванні війни, а про емоційну риторику, яку презентують 33+3 авторські оптики переживання цього досвіду.
Усі 33+3 автори і авторки є чинними військовослужбовцями або ветеранами, але, на щастя, далеко не кожен з цих текстів писався буквально в окопі на передку. Також є декілька текстів, написаних до повномасштабного вторгнення і до того, як автор став комбатантом. Зокрема, це тексти Миколи Кулініча, з яких починається збірка. Тексти, що стали лейтмотивом передчуття великої війни та буквально лягли в основу багатьох ідеологічних засад проєкту ФРОНТМЕНИ.
При виборі текстів я здебільшого уникала таких, що говорять про війну в епічному вимірі, надаючи перевагу тим, що презентують особисте, філософське, психологічне та побутове. Те, в чому читач не очікує віднайти точки спільності з автором, і те, що може розширити його уявлення про цей досвід. Тексти, які відкривають перспективу — дозволяють зазирнути углиб, відчути поміж рядків, пізнати серцем і віднайти у памʼятуванні те, проти чого ця війна безсила. Мені було дуже важливо показати, що читати ветеранську літературу можна, взагалі не підозрюючи, що це ветеранська література, сприймаючи її просто як текст. Тому що в самому тілі тексту, якщо ти не знаєш обставин автора, нічого абсолютно спокійно може і не свідчити напряму про певний досвід.
У багатьох антологіях поширена практика презентувати автора і, окрім безпосередньо текстів, додавати ще біографії чи огляди творчості. Однак після довгих складних вагань я таки вирішила відмовитися від будь-яких доповнень, для того, щоб ні персональний контекст автора, ні його творчі чи бойові звитяги жодним чином не впливали на сприйняття і не відволікали читача від безпосередньо поетичних текстів. Але наприкінці книги є розділ зі зведеною та з дуже стислою довідкою про всіх учасників. Тож у цій книзі ви радше знайдете не «список кораблів», а почуття тих, хто на них плив.
Антології, поетичні зокрема — важлива частина процесу формування канону в літературі. Як людина не «обтяжена» багажем академічних знань з літературознавства, можу собі дозволити не послуговуватися формальними методами та волію подарувати цією книгою простір для фахової оцінки професійним критикам. Утім як культурна менеджерка, кураторка та журналістка з понад пʼятнадцятирічним досвідом, я відчуваю персональну відповідальність за те, який сегмент сучасного культурного процесу залишиться у спадок для вивчення в майбутньому. Бо з якої відстані не намагайся осмислити виклики сьогодення, то буде марно без звернення до першоджерел, на осерді яких сформується майбутня естетична та канонічна «висока полиця».
українські літературознавці не терплять живих / і особливо молодих / не терплять нових імен / особливо тих кого не знають особисто / особливо цих «у військовій формі» / особливо цих з безіменної посадки
Валерій Пузік
У контексті культурної функціональності я завжди спираюсь на тезу, що напередодні першої річниці вторгнення мені висловив Дмитро Костюминський: «Мистецтво також є зброєю, і якщо ми віддамо комусь право ним розпоряджатись, вирішувати, що з ним робити, встановлювати рамки, як ним займатись і яким воно має бути, то нашої культури, як і нашої країни, існувати не буде. За це треба боротись.
Ми не можемо програти, тому що навіть якщо країна залишиться, це буде фальшива підробка, яку вже багато років намагаються з неї зробити. Я розумію, чому в нас стільки культурних діячів воюють, тому що якщо ти власноруч не відвоюєш цю свободу, що ти будеш робити? Ти зможеш назвати це мистецтвом?».
Відтоді щоразу, коли переглядаю програми фестивалів, списки учасників літературних чи культурно-дипломатичних заходів, присвячених мистецькій репрезентації війни, мене непокоїть обʼєктивно недостатня присутність на них тих, кого я відношу до Фронтменів, себто людей культури, що стали на її захист у лавах війська.
Сто Стусів не вийшло з Дебальцевого,
сто Сосюр.
Артур Дронь
Авторів, чия відданість українській культурі виявилася в умовах не лише метафоричної, а й реальної війни, і які, за поодинокими винятками, досі стикаються з стигматизацією у професійному середовищі. Над цим сумнозвісним трендом почасти гірко іронізують учасники антології, наприклад:
от не пощастило / хто вже дістався цій літературі |…| а тепер ще й до них / агресивні петеесерники / без яких антологія не антологія /і захід не захід / отримали пайку власного голосу / як нагороду посмертно |...
Сергій Рубнікович
Укладаючи цю антологію, мені було важливо врахувати актуальні «незручні» виклики сучасного літпроцесу і зробити це з максимальним профітом для читача, не заглибленого в цехові перипетії. Як писав професор Колумбійського університету Шелдон Поллок: «за посередництвом класики ми розширюємо власне уявлення про те, якою може бути людина, запозичуючи в минулого втрачені "інструменти для проживання"».
ми вийшли з лісу й повертаємось у ліс
на хвилях вибухів ми стаємо людьми
Артем Антонюк
Тож коли йдеться про фіксацію поетичного масиву часу, настільки критичного для існування нашої культури, цією антологією я маю честь констатувати мистецьку різноманітність, що сама собою належно виявляється у небувалій кількості форм і жанрів, водночас міцно підкріплена ідейним багатством тих самих «інструментів для проживання», цінних для пересічного читача в усі часи. А отже, масиву, придатного для дослідження з позицій різних культурологічних оптик, формування різних рамок для аналізу — урочища певного художнього пласту — своєчасного, кросжанрового, експериментального, духовно спроможного й актуального. Пласту поезії мілітарної насамперед за духом і характером; літератури, що наближує контексти буття і руйнує стереотипи й уявлення про наше тривання в цій війні.
Ця книга — це спроба окреслити актуальну систему координат і встигнути позначити на нашій літературній мапі розташування позицій, які будь-якої миті можуть бути окуповані, зруйновані вщент, знищені, як наші міста, вбиті, як наші рідні, зниклі безвісти, як наші колеги та друзі. Тож запрошую до поетичного сейвспейсу, де, за Сергієм Рубніковичем, «навіть війна не знімає із тебе відповідальності писати добре бо навіть поезія не є індульгенцією від війни».
Антології душевного укриття, пункту незламності, точки єднання, стабпункту, місця зустрічі усіх своїх із тими, без кого ми не є, тими, без кого наша література очужіє, «юродивих сподвижників», без чиїх текстів ми непоправно осиротіємо; простору книги, що уособлює справедливість у правді в дії.
Я присвячую цю книгу моєму найкращому другу Маркіяну, який ніколи не писав віршів, але був справжнім поетом у житті та загинув у лавах ТрО в травні 2022 на Луганщині.
Андрію Гончаруку, щоб ти знав, що хтось горить твоєю «Лютою справою» та продовжує її, поки ти нас захищаєш.
І своєму сину, Ігорю, в надії, що коли прийде час, ця книга допоможе тобі зрозуміти, чому усе так, як є.
***
ФРОНТМЕНИ — незалежний проєкт сприяння творчій репрезентації військових і ветеранів, заснований влітку 2022 року Анаід Агаджановою. Він розпочався як серія інтервʼю з людьми зі сфери культури, що стали на службу до війська, а згодом перетворився на численну неформальну спільноту й агенцію з різнопланової координації та промоції мистецьких, медійних, арттерапевтичних, освітніх заходів і проєктів за участю військовослужбовців/ць і ветеранів/ок.