Одна з наймоторошніших і найпромовистіших сцен у фільмі — коли жінка абсолютно буденно розповідає сусідові, як розтоплює піч порохом зі снарядів, знайдених біля дому. Це дуже точно показує, як війна змінює саму феноменологію життя: знаряддя смерті стають інструментами для виживання. Як ви знімали цю сцену?
Єлизавета Сміт: Ми приїхали в села Херсонщини через місяць після деокупації. Це була лінія фронту, шість місяців під окупацією: техніка викрадена, будинки розграбовані й заміновані, інфраструктура знищена. Люди поверталися й починали з нуля — без води, без електрики. Ця сцена — одна з перших, які ми там зняли. Люди лише починали налагоджувати побут у зруйнованому середовищі. Ми хотіли зафіксувати цей момент: повернення до життя серед руїн.
Як, на вашу думку, має відбуватися адаптація таких людей, як ця жінка, після війни?
Аліна Горлова: Мені здається, нам усім — особливо тим, хто залишається в Україні й бере на себе відповідальність створювати мистецтво — необхідно постійно замислюватися над цим. Ми всі потребуємо колективної терапії. Це може прозвучати не дуже коректно і парадоксально поза контекстом, але добре, що посттравматичний досвід в Україні є не лише у військових, а й у цивільних. Нема такого, що військові повертаються додому «якісь не такі» і їх не приймають у суспільстві. Звісно, нерозуміння теж існує, але цей розрив не такий глибокий. Люди інтуїтивно обʼєднані багатьма речами — як мінімум звуками вибухів.
Важливими є низові ініціативи, локальні спільноти, які намагаються разом осмислювати воєнний досвід. Як приклад можу навести документальний фільм Романа Бажана «День як день». Він показує, як мешканці села Ягідне спільно опрацьовують травму. Якщо казати про глобальну терапію всієї країни, думаю, для цього потрібно, щоб мистецькі ініціативи поєдналися з державною політикою. Щоб це стало системним і масовим. Колективний досвід — це наша сила, і ми маємо вміти працювати з ним.
Єлизавета Сміт: Додам конкретики — уже не психологічного, а практичного характеру. Після зйомок ми створили фонд «Жіночий форум» і разом з кінематографістами відбудовуємо три села. Це приклад того, як творчі люди можуть долучитися до реальних змін. От у нас є художники-постановники, які зазвичай будують декорації — вони прекрасно розуміють логістику, знаються на закупівлях, на тому, як організувати будівництво. І зараз вони неймовірно допомагають у відновленні житла. Ось вам приклад низової ініціативи, яка працює тут і зараз.
Ваша картина більшою мірою розповідає про антропологію війни, проте у фільмовій секвенції є дуже багато природи. Одразу після сцени з порохом ви показуєте барикади, що заросли зеленню, і це вже про адаптацію довкілля і його взаємодію з людиною під час катастрофи.
Семен Мозговий: Один з ключових «набутих скілів» мілітантропосу — тобто людини в умовах війни — це здатність бачити красу в природі, аби просто відчути, що ти ще живий. Коли ти сидиш у траншеї, навколо вибухають міни, аж раптом бачиш пташку або квітку, що похитується на вітрі, — це момент, коли ти раптом починаєш дихати. Це контакт з життям. Для нас це ще й важлива метафора. Природа, хоч і руйнується разом з усім іншим, усе ж бере своє. Людина не здатна відібрати в неї здатність поглинати навіть найгірші події. І попри війну, попри все, існують небо, сонце, дощ, гроза. Це те, що було до нас і буде після. Це певний цикл, у якому все пов’язане, і саме тому життя продовжується.
Єлизавета Сміт: Ще, мені здається, важливо сказати, що в нас, українців, є особливий зв’язок з природою, із землею. Часто навіть у тих, хто народився в місті і, здавалося б, ніколи не мав до неї прямого дотику, це щось глибинне, що важко пояснити іноземцям. А в тих селах, де ми знімали, цей звʼязок ще сильніший. Там є фермерські громади, люди там жили за рахунок землі — і після повернення вони вручну розміновували поля. Просто не можуть собі дозволити не обробляти землю. Це частина їхнього життя, частина їхньої ідентичності. Можливо, цей звʼязок ще не до кінця усвідомлений, але він існує століттями.
Останнім часом можна помітити певний драматургічний і риторичний тренд, що розвивається в українській документалістиці. «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби, «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова, навіть «Стрічка часу» Катерини Горностай — ці картини обʼєднує те, що вони висвітлюють травматичність героїзму, розповідаючи про те, як у людей вкрали нормальне життя і право на помилку. На мій погляд, «Мілітантропос», розповідаючи про війну та героїзм як про персону, проводить узагальнувальну лінію під цією тенденцією і, як маніфест, вписується знаменником. Як ви вважаєте, чому саме зараз кіно почало говорити про це?
Семен Мозговий: Перш за все тому, що документальне кіно — це довгий процес. Віднедавна ми почали бачити результати того, що знімали ще на самому початку повномасштабного вторгнення. Усі ми — і як люди, і як громадяни, і як кінематографісти — опинилися в реальності, якої не обирали. Нас поставили перед фактом, змусили бути в ній і якось на неї відповідати. Але я думаю, що ніхто з нас не намагався знімати кіно про героїзм у класичному розумінні. Навпаки — ми хотіли показати, що, навіть перебуваючи у війні, людина залишається людиною. Так, війна забирає дуже багато. Вона завдає страшних травм. Але водночас вона дає щось — шанс на єдність, на внутрішнє зростання, на глибше розуміння себе. Через біль, через втрати, через неможливість залишатися осторонь приходить рішучість діяти. Робити вибір, навіть якщо ти до нього не готовий. І це також частина правди, яку варто показувати.
Аліна Горлова: Зараз між фільмами виникає діалог. Складається враження, що ми всі разом створюємо певні кінематографічні архетипи цієї війни. Починає формуватися мова образів, спільна поетична структура: я бачу паралелі, я бачу навіть однакові кадри, метафори. Це свідчить про те, що вибудовується якась колективна візуальна пам’ять. І я думаю, що цей процес розпочався ще під час Революції гідності. Ми всі тоді були всередині цього історичного зламу — і тоді ж почали знімати. Оля Журба знімала свій фільм «Назовні» про хлопчика Рому з Майдану. Там знімали Катя Горностай, Аліса Коваленко. Саме тоді почала формуватися ця документальна кіномова, яка навіть стала перетікати і в ігрове кіно. І сьогодні вона набуває глибини, бо війна ще більше загострила потребу у правдивому, людяному висловлюванні.
Єлизавета Сміт: Думаю, серед ключових чинників, чому українське кіно саме зараз почало так говорити про героїзм і трансформацію людини, — досвід спілкування українських авторів з іноземними колегами, партнерами, глядачами. Ми, як і багато інших режисерів, постійно взаємодіємо з людьми ззовні: з європейцями, американцями і навіть українцями з діаспори — і розуміємо, що дуже часто вони просто не уявляють, з кого складається українська армія. Для більшості з них це щось абстрактне — армія як структура. А це вчителі, музиканти, художники, кінематографісти, водії, сусіди. Абсолютно звичайні люди. І нам було дуже важливо показати це у фільмі. Мені здається, це одна з наших документальних удач — коли [оператор картини] Слава Цвєтков зняв початок тероборони. Ми буквально зафіксували цей момент переходу — коли цивільна людина вперше бере до рук зброю.
Ми у фільмі навмисно не фокусувалися на втратах, на тому, що забрано. Нас більше цікавила інша сторона — що з’явилося. Як трансформується людина внаслідок зміни реальності. І ця трансформація — вона не обов’язково негативна. Це складний, але дуже живий процес, за яким варто спостерігати — як усередині себе, так і в інших.
Саме тому ми залучили до фільму нашого друга, філософа Олександра Комарова, який зараз у лавах Збройних сил. Його участь додала цьому процесу ще один рівень осмислення. Він не просто говорить про філософські ідеї — він сам пройшов через армію, і його думки мають безпосередній зв’язок з тим, що переживає людина у війні. Його присутність у фільмі — це спроба не просто показати зміни, а глибше їх зрозуміти.
На Берлінале під час преспоказу фільму «Спеціальна операція» Олексія Радинського хтось дуже гучно гиркнув: «Ach, es ist weiterer Film über den Ukraine-Krieg» — «Ах, це черговий фільм про українську війну». Цей коментар, хоч і різкий, доволі точно, мені здається, відображає втому міжнародної аудиторії — не так від самої війни, як від її екранного образу. Як, на вашу думку, зберігати інтерес глядача?
Також у дискусії з міжнародними кінокритиками про наше документальне кіно дуже часто, майже постійно, виникає питання про те, де межа між реєстрацією естетики війни та її естетизацією. Враховуючи, що ваш фільм є споглядальним пейзажем сьогодення, це питання стосується і вас.
Семен Мозговий: Щодо «ще одного фільму про українську війну»: Європа зараз у ситуації, коли вона більше не відчуває опертя на США, і це лякає. Їхнє комфортне життя дає збій. Вони починають відчувати те, що ми пережили у 2022-му — але в набагато м’якіших, лампових умовах. І їх паралізує страх.
Наш фільм не просто про війну. Це імерсивний досвід, який ми пропонуємо західному глядачеві, щоб він нарешті вийшов зі стану очікування кінця світу — і почав діяти. Робити щось у своєму житті, поки не пізно.
Аліна Горлова: Так, і ця втома — річ складна. Я не впевнена, що це саме втома. Можливо, ми самі її проєктуємо, тому що надто близько сприймаємо все, що пов’язано з війною. Можливо, це просто зміна фокусу. Подивімося на конкретику: наш наступний фільм підтримав CNC (Французький кіноцентр. — Авт.), і вони роблять це не через співчуття, а тому що ці історії знаходять глядача. Це система, яка працює на попит.
Це правда, фільмів про війну стало багато, але вони виходять у прокат — у Франції, у Німеччині, ще десь. І це означає, що інтерес є. Фестивалі — це тільки перший крок. Далі ці фільми живуть власним життям. Поки нас підтримують інституції, поки йде фінансування — це значить, що кіно потрібне.
Але якщо це саме втома, вона може стати гарним викликом для нас, кінематографістів: шукати нові методи, розвивати власну кіномову, змінювати підходи. Наприклад, у другому фільмі нашого триптиху, над яким ми зараз працюємо, ми обрали зовсім інший спосіб роботи з матеріалом. Іншу структуру, інший ритм, іншу інтонацію.
Єлизавета Сміт: Я все ж вважаю, якщо говорити не про професійне середовище, а про звичайних людей у Європі, — так, втома є. Особливо [це відчувається в] медіа. Я бачу це навіть у своїх знайомих. Вони просто перестали слідкувати за новинами про Україну. І мені це особисто болить. Втомилися вони — сидячи у теплі, без ракет над головою — спостерігати за війною.
Ми не можемо освіжити їхній погляд насильно або штучно. Ми можемо лише робити глибоке, чесне кіно. Те, що йде зсередини. Не з позиції стороннього спостерігача чи журналіста, що приїхав і поїхав. А з нашого погляду — покоління, яке виросло в незалежній Україні, пройшло Майдан, першу фазу війни і повномасштабне вторгнення.
Щодо естетизації, ми працюємо з дуже сильними операторами. Це не випадкові люди. Ми формувалися разом, пройшли багато чого. Їхній погляд — це про любов. Про те, як навіть у руйнації ми бачимо щось своє. Ми любимо цей простір, попри все. І тому знімаємо його так, як знімаємо. У нас ніколи не було мети створити красиву картинку заради картинки. Уся візуальність — це наслідок емоційного ставлення, а не спроба прикрасити війну.