Усе, як у тумані
За результатами опитування, яке проводить Організація економічного співробітництва та розвитку в рамках PISA, з початку 2000-х відсоток підлітків з чіткими кар’єрними планами істотно зменшився. Якщо у 2000 році на питання «Яку роботу ти очікуєш мати десь у 30 років?» не могли відповісти трохи більше ніж 10 % 15-річних школярів, то у 2022-му таких було вже під 40 %.
Можливо, це відображає, що світ змінюється швидше, ніж можна перетравити, а заголовки «ці професії зникнуть до такого-то року» не додають упевненості й розуміння майбутнього. Тим часом найдраматичніше показники впали з 2018-го і до 2022-го — у період пандемії COVID-19, яка спричинила серйозну економічну нестабільність.
У національному звіті про результати PISA-2022 Український центр оцінювання якості освіти цей аспект прицільно не вивчав, каже Тетяна Вакуленко. У пріоритеті було дослідити успішність українських підлітків, від чого вона залежить, порівняти дані 2022-го з показниками 2018 року, коли Україна вперше взяла участь в оцінюванні, подивитися на освітні втрати. Якщо ж говорити про 2018-й, то тоді майже 14 % 15-річних учнів і учениць не мали уявлення про свою майбутню професію.
Свіжі дані, які маємо з дослідження «Індекс майбутнього: професійні очікування та розвиток підлітків в Україні» 2025-го, підтверджують світовий тренд: хоча 80 % українських підлітків замислюються про потенційний карʼєрний шлях, визначилася зі спеціальністю лише третина.
Деякі дослідники вважають невизначеність ознакою гнучкості та природним етапом підліткового розвитку, коли дитина осмислює свої інтереси, здібності, набирається досвіду. Проте більшість усе ж трактують це радше як форму розгубленості і безцільності — як те, що створить проблему потім.
Сильні сторони
Коли невизначеність — це нормально, а коли це ознака певної пасивності?
Оксана Архипчук: По-перше, все ж немає якихось дедлайнів. Ми не можемо сказати: «11 клас, дитина не знає, ким хоче стати, це погано». Вона до останнього може не знати, може обрати навмання, тому що вже час, хоча внутрішньо вона ще не готова. І це нормально, коли людина усвідомлює, що не знає, що не хоче обирати перший типовий варіант, який їй трапляється.
А певний сигнал, мабуть, усе ж коли дитина мало чим цікавиться. Хоча я рідко з таким стикалась. Радше так кажуть батьки. І коли починаєш говорити з підлітком, то виявляється, що насправді цікавиться, просто не тим, чим хочуть вони. І звертати увагу треба саме на те, чи дають батьки дитині простір розвиватися у своїх зацікавленнях.
Або коли дитина, умовно, замикається суто на академічній успішності — круглий відмінник у всьому без чітко виражених інтересів. Причиною може бути якийсь внутрішній перфекціонізм. Або ж хороша оцінка перетворюється на самоціль чи бажання задовольнити дорослих.
Слабку профорієнтацію теж називають однією з причин невизначеності. Загалом, що таке профорієнтація на сучасному етапі?
О.А.: Якщо чесно, то саме це слово мені не дуже подобається, бо воно означає якийсь кінцевий стан. Це як, знаєте, взяли мене, профорієнтували на 33° ліворуч і сказали: «А тепер рушай туди». Воно так не працює. І я називаю це процесом професійного самовизначення, що триває все життя.
А що насправді від вас хочуть почути підлітки? Щось таке: «Скажіть, яку професію мені обрати?».
О.А.: Вони всі хочуть це почути, хоча, напевно, більше цього хочуть усе ж батьки. Я одразу кажу, що то не до мене. Бо наша перша задача — зрозуміти, в чому сильні сторони дитини. А якщо подивитися на формулювання, що таке сильні сторони — то це не тільки те, що я роблю добре. Це те, що автентично притаманне мені і що дає мені ресурс. І оці сильні сторони можна застосовувати до дуже різних напрямків. Ось, наприклад, вправа, яку я пропоную. Виписую, чим займалась у житті, це десь п’ятнадцять професій, і прошу знайти спільне. Діти одразу бачать дві-три речі, які їх об’єднують.
Друга задача — зрозуміти, який напрям, що цікаво досліджувати? Тобто обираємо не професію, а професійний напрямок. Приміром, мені цікаво зрозуміти, як функціонує економіка. І тут кожен знайде своє — і той, хто добре працює з людьми, і той, хто добре працює з цифрами чи технологіями. Часом цей вибір легше зробити від протилежного. Наприклад, дитина точно знає, що не хоче займатися технічними спеціальностями. Щось підказати може відповідь на питання, а з якою проблемою до мене звертаються друзі.
До речі, ще один запит, з яким часто приходять діти: де заробити багато грошей? Я пояснюю: дивіться, п’ять років тому на джуніор фронтендів полювали, їх розбирали ще на останньому курсі. Зараз такий спеціаліст має податися на пів сотні вакансій, щоб його запросили на співбесіду, оскільки ринок перенасичений. І якщо ти будеш водієм фури, то швидше знайдеш дорожчу роботу. Тому слід інакше ставити питання: варто зрозуміти, від чого ти кайфуєш, і стати максимально крутим фахівцем у цій справі. Бо платять гроші на ринку за що? За те, як ти закриватимеш комусь якусь потребу.
І як, власне, зрозуміти свої сильні сторони?
О.А.: Є три основних джерела, звідки можемо брати дані про себе. Можемо брати їх з власної рефлексії: я сів, подумав, що знаю, хочу, можу. І тут я мушу визнати, що не всі це вміють, і це те, чого в нас точно не практикують у школі. До мене приходять дуже розумні діти, з великим досвідом змагань, перемог у них, але коли починаєш обговорювати, а що тобі подобається, які твої мрії, які твої сильні сторони, як ти себе бачиш, дитина часто не здатна сформулювати відповідь або не знає. І це не тому, що дитина якась не така, просто в неї було мало подібних розмов.
У наших школах немає простору на те, щоб вільно обговорювати такі штуки. І навіть усередині класу не всі відкриті, бо має бути відповідне сприйнятне середовище. До того ж бракує досвіду, а, власне, базуючись на чому обговорювати себе. Інколи мені здається, що в дітей у містечках або в селах його побільше, ніж у дітей з великих міст. Бо якщо ти в селі, уже з 12 років, приміром, ходиш на базар, щось продаєш. Знаю чимало історій, коли в 14 років діти починають потроху заробляти, бо немає кому працювати, особливо якщо говорити про хлопців. І в 16 років вони вже і вантажниками працюють, і трактором спокійно кермують. Так, це не обов’язково ідеальний досвід, але він є.
З дітьми у великому місті часто інша історія. Батьки завезли дитину до школи, там вона посиділа в обмеженому просторі з тридцятьма однокласниками, може, ще на якісь один-два гуртки пішла — і все. Тобто середовище, де дитина з чимось стикається, як це не парадоксально, набагато бідніше. У регіонах з дистанційним навчанням ситуація ще гірша.
Тому мені здається, тут задача батьків брати дітей за руку і водити. Колись я добре запам'ятала, як функціонує бухгалтерія, бо ходила до бабусі на роботу. Якщо ви їдете на конференцію і маєте можливість узяти дитину зі собою — візьміть; йдете на роботу — хай прийде, хоча б подивиться. Звісно, підлітки будуть брикатися, фиркати, казатимуть: «я не хочу». Але цей досвід десь усе одно відкладеться.
На ринку є чимало тестів: пройдіть наш — і ваш підліток знатиме про себе все.
О.А.: Це друге джерело інформації про себе й абсолютно непоганий варіант. Серед популярних, приміром, є тест Голланда, MBTI, DISC. Також зараз часто використовують тест Gallup Clifton Strengths. Є більш комплексні, як методики тестування Магеллано Університету. Є грамотно складені, які дадуть, можливо, більше інформації, якщо вони платні. Але чесно: я за все життя проходила дуже багато дорогих тестів і не можу сказати, що вони суперсильно поміняли в моїй голові уявлення про себе.
Тут важливий момент, який називають інтерналізацією результатів. От я читаю результати, я з ними внутрішньо погоджуюся і вважаю, що так, я саме така чи ні? Бо дуже часто ми прочитали і забули. Тому раджу робити дві вправи. Перша — це подумати, з чим погоджуєшся. І друга — подивитися, якими словами описують тебе в тих моментах, коли ти погоджуєшся. Бо підліткам часто бракує словникового запасу, щоб описати себе, знову ж через відсутність практики саморефлексії. Мало чула підлітків, які послуговуються фразами типу «я емпатична людина». А це може бути однією із сильних сторін, просто вони такого слова не знають. Тому тест — це фактично характеристика, з якої можна брати слова, щоб описати себе.
Третє джерело — інформація від інших. Ми почули від когось стороннього, хто вважає, що я вмію те-то, мені вдається це, я добрий у цьому. Зазвичай останнє дає найбільше відкриттів. Навіть дорослим завжди раджу цю вправу, бо можна дізнатися неочікувані речі.
І що найважливіше — не залипнути на якомусь одному джерелі. Чим більше інформації про себе ми маємо, чим більше джерел використовуємо, тим актуальніша картинка складається. Тому подумали самі, пройшли один-два тести, навіть безкоштовні, пішли спитали в інших людей. Скомбінували всі ці три штуки — і можна побачити вже певні патерни.
Приблизні уявлення
І що з тим добром робити?
О.А.: Загалом профорієнтація складається з кількох компонентів. Це не тільки знання про себе. Це про розуміння можливостей, про знання ринку праці загалом, як він функціонує, що на ньому є, який вигляд він має, як люди продають свої компетенції, за що вони отримують гроші тощо. Наша школа дуже академічна, і уявлення дітей про ринок праці дуже фрагментарне, зазвичай на рівні «щось десь чув».
Що це означає на практиці?
О.А.: Наприклад, часто вони не в курсі про професії, які ми вважаємо базовими. Ті самі HR-менеджер чи комунікаційник, хоча чи не в кожній організації такі є. Іноді я прошу написати список професій, які діти знають, і він, зрештою, зводиться до стандартних двох десятків позицій. В основному це професії, до яких дотичні батьки, щось популярне.
Але ж насправді ринок праці зараз динамічний. І навіть дорослі не завжди встигають за ним. Нині, приміром, величезний запит на інженерів електроніки, операторів верстатів з числово-програмним керуванням. Про це не те що діти не в курсі. Батьки дуже часто не в курсі. І це незнання транслюється на них. Відповідно діти пишуть: лікар, юрист, міжнародні відносини. Тобто те, що було популярне 20 років тому, коли я закінчувала університет, воно все те саме.
А про те, що хороший зварювальник заробить більше, ніж поганий юрист, про це взагалі мало говорять. Хоч коли я показую статистику з Work.ua, медіану заробітку юриста і медіану заробітку плиточника, то різницю добре помітно. Я не кажу, що всі мають йти на плиточників. Просто це демонструє, як мало підлітки знають і про професії, і про ринок праці загалом.
І це те, що могла б узяти на себе школа — хоча б розширювати їхнє розуміння, що відбувається на ринку. Для цього не треба нічого складного, можна покликати маму чи тата, одного, другого, третього, щоб ті поспілкувалися з дітьми.
Інша проблема — романтизовані уявлення про професію, занадто академічне її розуміння. І якщо в школах ми ще не можемо всіх повести на екскурсії, то хоча б в університетах має бути більше практик, ніж те, що пропонують зараз. Проте і в школах, мені здається, час від часу можна організовувати екскурсії на якісь дружні компанії, виробництва. Це точно дасть дітям більший контекст. Таке варто практикувати з 9–10 класу.
***
Те, про що розповідає Оксана Архипчук, не якась унікальна ситуація. Інтереси більшості підлітків країн OЕСР (половини дівчат і 44 % хлопців), які можуть сказати, ким себе бачать у 30 років, сконцентровані на десяти найпопулярніших професіях. Мабуть, найбільше вражає те, що цей список доволі консервативний і майже не змінився за два десятиріччя. Десятка в дівчат у 2022-му мала такий вигляд: лікарка, вчителька, юристка, медсестра, психологиня, дизайнерка, ветеринарка, архітекторка, поліцейська й акторка. Порівняно з 2000 роком з нього випали тільки три професії — перукарки, офісної службовиці та письменниці. Для хлопців стабільно привабливими залишаються професії it-спеціаліста, спортсмена, інженера, лікаря, вчителя, архітектора, юриста, автомеханіка, поліцейського, виконавчого директора.
Підлітки мають доволі вузьке розуміння ринку праці і професійного різноманіття, а гендерний розрив і досі відчутний. Як свідчать дослідження, уявлення про кар’єру під впливом гендеру починають формуватися з п’ятирічного віку. Це одна з причин, чому профорієнтацією в школах пропонують охоплювати не тільки старші класи. Потрібен час, щоб поставити під сумнів суспільні стереотипи, чим доцільно займатися.
— У контексті кар’єрних очікувань ми, якщо аналізувати PISA-2022, не випадали з міжнародних трендів. Я звернула увагу хіба що на частку 15-річних, хоч і невелику, які не змогли вказати професію батьків і дати їй коротку характеристику. Є таке окреме питання в анкеті, — каже Тетяна Вакуленко. — І в цій ситуації, напевно, більше дивує не те, ким хотіли б бути підлітки, які визначилися, а те, що дехто не знає, ким працюють їхні батьки, або надто абстрактно описують їхню професію на кшталт «щось робить», «працює на роботі». У нас немає достатніх даних, щоб акуратно відповісти на питання, що це означає. Чи це свідчить про низький рівень комунікації між батьками і дітьми, чи, можливо, ідеться про брак довірливих стосунків у родині й невміння чи небажання батьків ділитися з дітьми тим, чим вони займаються на роботі. Утім, безперечно, батькам корисно було б познайомити дитину зі своєю професією, я вже не кажу про те, щоб запропонувати їй розглянути широкий репертуар усього того, що є на ринку праці.
Загалом українські підлітки демонструють традиційно дуже сильне прагнення здобути вищу освіту. Приміром, за даними PISA-2022, про бажання опанувати бакалаврську чи магістерську програму повідомляли 95 % підлітків. І на це майже не впливає соціально-економічний статус родини, хоча це один з найвагоміших чинників, які досліджує PISA. При цьому наші підлітки точно не менш амбітні, ніж 15-річні учні в середньому по ОЕСР: більшість планує працювати у сферах, які вимагають високої кваліфікації, зокрема, керівниками вищої ланки або фахівцями, хоча, на жаль, показують гірші результати з усіх галузей, які оцінюють у PISA.
— Що ми бачимо, коли дивимося на результати досліджень? Що в нас понад 40 % учнівства не мають навіть на базовому рівні сформованої грамотності з математики і читання, більш ніж третина — з природничо-наукових дисциплін. А частка тих, хто досягає найвищих рівнів, не перевищує 3 %, — каже Тетяна Вакуленко. — На практиці це означає, що велика кількість підлітків, які опиняються перед вибором професії, швидше за все, не здатні критично осмислювати інформацію, визначати, де правда, а де маніпуляція і чому, що головне, а що другорядне. Їм буде доволі складно ухвалювати обґрунтовані рішення щодо роботи, помешкання, кредитів і багато чого іншого.
З іншого боку, існує розрив між кар'єрами, яких прагнуть молоді українці, та фактичним попитом на національному ринку праці. Найбажаніші професії складають лише близько його чверті.
Як один з наслідків таких викривлень, лише 8,7 % 15-річних учнів, які мають найкращі результати з математики та/або природничих наук, планують працювати в галузі науки або техніки у 30 років. Для порівняння, в середньому по країнах ОЕСР таких більш ніж 20 %.
Якщо зазирнути в те, яким бачать майбутнє самі роботодавці, то картина стає ще більш об’ємною. Всесвітній економічний форум у Давосі минулого року випустив звіт «Майбутнє робочих місць 2025», у якому визначив основні скіли, яких компанії очікуватимуть від працівників у найближчі п’ять років. Вони пов’язані з роботою з ШІ та великими даними, це технологічна грамотність, креативне й аналітичне мислення, стійкість, гнучкість і адаптивність, лідерство й соціальний вплив, управління талантами, допитливість і навчання протягом життя. Серед тих, що швидко набирають значення, — екологічна відповідальність, кібербезпека.
— Якщо подивитися на відповіді наших учнів, то фактично нічого з того не лягає в цю канву. Ця невідповідність кар’єрних очікувань 15-річних ринку праці присутня в усіх країнах ОЕСР. І це, в принципі, нормально. Вони не мають випереджати час і намагатися передбачити ринок праці. Але питання в тому, що ми ще не знаємо, що робити з цим розривом на рівні пропозицій, — каже Тетяна Вакуленко.
Відчути на практиці
Ось підліток вже має якесь уявлення про себе, про ринок праці, а далі?
О.А.: Далі важливо спробувати. Бо яка проблема з тими самими тестами. Діти не знають, що робити з отриманою інформацією. Ну сказали мені: ти людина — людина. Окей, я людина — людина. І що?
Ми ж найкраще розуміємо і свої сильні сторони, і що нам вдається, а що ні, коли стикаємося з цим чолом. Але наші діти в школі мають дуже мало варіантів спробувати. Це не обов'язково стажування в компаніях, бо я розумію, що це складно організувати. Це може бути просто проєктна робота, це може бути гурткова робота. Що більше такої діяльності, де ти не просто запам'ятав, зазубрив щось, розказав, тим краще дитина розуміє свої сильні сторони. Тому мені подобається ідея профільної школи, проєктне навчання. Для школярів корисні такі штуки, як, приміром, волонтерство. Усе, що дає якесь розуміння того, який вигляд може мати реальне робоче середовище, де можна спробувати себе в чомусь. Тому що коли ми отримали якісь дані, їх треба верифікувати.
Я зараз керую проєктом перекваліфікації дорослих, і до нас приходить багато вимушених переселенців, ветеранів, жінок після декрету, літніх людей, які розуміють, що їхня професія, наприклад, уже не актуальна, вони хочуть змінити її. Одна з тих штук, яка зазвичай найбільше заходить, — коли ми проводимо фізичні дні кар'єри, на яких можна спробувати професію. І коли доросла людина попробує одне, друге, третє, вона доволі швидко відчуває, чи це її. Так само і з підлітками. Спробувати або через якийсь майстер-клас, або через воркшоп, прискорене навчання чи волонтерство. Потім на основі цього створити гіпотези і вирішувати.
Інша річ, що в нас узагалі культура взаємодії дорослих з підлітками в країні складна. І дорослі часто не відкриті до них. Їх або бояться, або не вважають достатньо серйозними, не вміють адекватно з ними спілкуватися з позицій поваги. Хоча насправді підліток — це людина, яка вже має бути включена в доросле життя. І з мого досвіду в нас доволі складно реалізувати, приміром, оцей формат job shadowing, коли дитина приходить у компанію і просто спостерігає за тим, що там відбувається. Роботодавці, особливо ті, хто має виробництва, не часто запрошують дітей, бо хочуть уникнути ризиків того-таки травмування. Хоча, приміром, у Німеччині є спеціальні профорієнтаційні програми на рівні федеральних земель, муніципалітетів, і учні з 8 класу беруть участь у стажуваннях на місцевих підприємствах. Це нормальна практика.
Мені здається, у нас теж щось зміниться, коли на рівні держави про це більше говоритимуть. Знаю, що зараз Міносвіти й Мінекономіки готують програми профорієнтації підлітків у тих напрямках, які критично важливі для країни.
І ще одне. Поруч з підлітком має бути дорослий – не член родини, який trustworthy, якому підлітки можуть довіряти і з яким можуть обговорювати свої думки. З батьками дитина не завжди годна вести такі розмови, бо це якраз етап сепарації. Так буває, що можуть, і це добре, але мені здається, що саме в цьому віці їм дуже важлива присутність ще й інших дорослих. Це не обов’язково мають бути кар'єрні радники, але це мають бути люди, які дружні до підлітків, які готові з ними розмовляти, слухати їх.
Це цілком підйомна задача для школи, якщо поставити таку мету. Бо поки що я бачу інше. Час від часу даю підліткам завдання — підійдіть, запитайте когось дорослого зі своєї школи, хто вас знає, про свої сильні сторони. І вони зависають, тому що не знають, до якого вчителя вони можуть піти з цим простим питанням. І це проблема. Це означає, що в них немає адекватного контакту з жодним викладачем. Тому, я думаю, що присутність такої людини необхідна, як і розмови про це дуже важливі і бажано не у форматі виховної години, як воно може відбуватися.
Є дуже гарне дослідження Організації економічного співробітництва і розвитку на тему інструментів профорієнтації, які впливають на самозайнятість молодих людей потім. Більшість абсолютно нескладна для втілення, у тому числі в школі.
***
Ось кілька висновків з того дослідження. Профорієнтацію слід починати задовго до того, як дитині виповниться 15 років, оскільки вона потребує як особистісного осмислення, так і доступу до інформації та набуття досвіду. У школі мають бути умови, щоб учні могли досліджувати свої професійні інтереси, у тому числі через зустрічі з людьми зі світу праці. Важливий безпосередній контакт з роботодавцями під час навчання. Це допомагає долати упередження щодо професій і розширює уявлення про ринок.
Приміром, у Великобританії діє програма «Надихаючи майбутнє», яка допомагає школам через онлайн-платформу налагоджувати зв’язки з людьми, що працюють. Мережа волонтерів налічує 90 тис. осіб, від науковців до сантехніків. Взаємодіяти можна через ярмарки вакансій і розмови про кар’єру з професіоналами, екскурсії на робочі місця. Приміром, школи в Новій Зеландії практикують SpeedMeets, коли учні віком 16–18 років зустрічаються з роботодавцями у форматі каруселі, обговорюють можливості працевлаштування чи стажування.
Так само переваги отримують ті підлітки, які вчилися складати резюме чи отримали навички проходження співбесіди. Крім практичної користі, ці вправи за умови належної підтримки спонукають поміркувати над своїми досягненнями як у школі, так і поза нею, а також над імовірними вимогами для доступу до бажаних професій.
Загалом станом на 2022 рік менш ніж третина учнів в Україні вчилися у школах, де профорієнтація була обов’язковою частиною розкладу порівняно з майже 70 % учнів у середньому по ОЕСР. Нею охоплені максимум старші класи, заходи не завжди регулярні, і що саме робити, кожен заклад вирішує на власний розсуд. Найменш поширені активності в Україні ті, які називають найбільш результативними і які передбачають безпосередній контакт з професійним середовищем: ярмарки вакансій, екскурсії на робочі місця, розмови про кар’єру з професіоналами, робота за сумісництвом, волонтерство, стажування. Подібний досвід мали від 3 % до 10 % українських учнів, опитаних в рамках дослідження «Індекс майбутнього: професійні очікування та розвиток підлітків в Україні».
У середньому по країнах ОЕСР ці цифри хоч і замалі, як пишуть у звіті організації «Стан глобальної підготовки підлітків до кар’єри», але набагато вищі, ніж в Україні: приміром, у 2022-му 45 % учнів до 15 років у рамках профорієнтаційних заходів відвідали робоче місце, 35 % — ярмарок вакансій, 35 % пройшли стажування.
Часто можна почути: «А не рано їм у 15–16 років обирати».
О.А.: Я вважаю, що не зарано. Інша річ, що часто приходять батьки, дітям яких 12 років — допоможіть, профорієнтуйте. Але це радше бажання мами чи тата закрити якусь свою невизначеність чи тривожність, аніж бажання дитини. І це погана ідея тиснути на них з якимось рішенням.
У молодшому віці одне з головних завдань профорієнтаційних заходів — давати дитині максимальну можливість повзаємодіяти із зовнішнім світом, спробувати все, що можна: від фехтування до радіоелектроніки. А обирати на цьому етапі вони ще не здатні. Є ті, хто рано усвідомлює свої прагнення, але це одиниці. А ось у 10-11 класах, з моїх спостережень, діти вже замислюються про свої життєві вибори, у них дуже багато вагань, дуже багато бажання зрозуміти себе — і це саме той час, щоб почати розмову.
У цьому контексті 12-й рік навчання у школі той, якого багатьом бракує. Тому я вважаю, що 12-річна школа — це якраз нормально. З іншого боку, мені подобається, як у західних університетах влаштовані бакалаврати — вони широкі. І в перший рік ти не обираєш спеціальність, ти обираєш напрямок, і тільки за кілька років спеціалізацію. В Україні дитина обирає одразу спеціалізацію, і це, ймовірно, зарано.
Водночас багато випускників потім не працюють за спеціальностями, на які вчилися. У дослідженнях це називають ознакою слабкої профорієнтації. Чи варто цього лякатися?
О.А.: З погляду самої людини це не так страшно. Зрештою, ми і без того протягом життя можемо не раз поміняти професійний напрямок, і це абсолютно нормально. Але для держави це дурна трата грошей. Бо виходить, що держава фінансує людей, які потім не закривають кадрової потреби ринку. Тому профорієнтаційний інструмент вигідний насамперед державі, він економить кошти. Але ж і людина, як це не банально звучить, глобально хоче відчувати себе на своєму місці. Це природне прагнення.