Чому ні
Загалом аргументів, щоб не братися за цю роботу в Олексія було достатньо.
— По-перше, я все ж вчений, а біотехнологія, як казав наш викладач цього курсу в університеті, — не наука. Над ним через це сміялися в його рідному Інституті біохімії, але тихенько, бо він був заступником директора. Ми ж захищаємо дисертації по біотехнології, то як це не наука? Я теж спочатку сміявся, але тепер розумію, що в чомусь він дійсно був правий. Бо задача науки — створювати знання. Задача технології — робити життя людей краще на основі цих знань. Біотехнологія має науковий компонент. Водночас це така галузь, де треба щось зробити, потім бажано продати, а до цього я взагалі не схильний. Тому відмовився.
Тоді Олексій саме почав працювати у Київському академічному університеті НАН України після звільнення з Інституту фізіології ім. Богомольця. То було без перебільшення комфортне місце роботи. Хороші стосунки в колективі, молодий шеф, який не квапив, пропонував цікаві напрямки, де можна було би реалізуватися. “В нас є лабораторія машинного навчання. Проходьте курс, розбирайтеся. Ви ж збираєте бази даних по історії науки? Супер, давайте на цьому і тренуйтеся”. Усе це виглядало як казка.
— І тут мені кажуть: іди в інститут. А я ж викладав у медичному і розумів, що це буде нічим не краще.
Тим паче, що він у деталях знав, що відбувається на самій кафедрі, куди його кликали.
Про її існування Олексій дізнався ще під час навчання в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Тоді на практику до його товариша в Інститут фізіології прийшла студентка звідти. Перша реакція була приблизно така: “Біотехнології? В авіаційному? А-ха-ха”. Але хто ж знав, що багато років по тому, Олексій керуватиме саме цією кафедрою і писатиме цій дівчині, яка стане дослідницею в німецькому інституті, листа з пропозицією про співпрацю.
Ще однією точкою збирання став Майдан. Тоді при Національній академії наук створювали Ради молодих вчених, така з’явилась в тому числі у відділенні загальної біології НАН. І коли до її складу крім очікуваних представників Інститутів зоології, ботаніки, фізіології, увійшла представниця кафедри біотехнології авіаційного, всі дуже здивувались. Олексій теж, хоча тільки наполовину. Залишалось тільки здогадуватися, яким чином кафедра була пов’язана з Академією наук. Лише нещодавно він дізнався, що насправді ніяк. Її викладачка прийшла в Інститут ботаніки в бібліотеку, повернула не туди і так потрапила на установчі збори Ради молодих вчених, а заразом — в коло активних науковців. Це був період підйому популяризації науки, проходили “Дні науки”, які організовував Олексій з колегами, “Наукові пікніки”, які започаткувала Ксенія Семенова. І чи не в кожному такому заході брали участь найбільш активні студенти-біотехнологи авіаційного і частина викладачів. Власне, від них він і знав про стан справ на кафедрі і в університеті загалом.
— І значно більше, ніж мені розповідали, я розумів. Бо люди в цій системі багато речей сприймають за норму. Але ти розумієш, що це не норма. Загалом скидалося на те, що кафедра потребувала реанімаційних заходів.
Чому так
Для початку, то як так сталося, що в авіаційному є кафедра біотехнології?
Насправді природно. Її коріння в Інституті екологічної безпеки тоді ще НАУ. Тут все зрозуміло: аеропорти, літаки — це великий карбоновий слід, шумове забруднення, шкода навколишньому середовищу і людині. Свого часу в інституті створили кафедру хімічної технології, яка займалася хімією палив. На початку 2000-х, якщо пам’ятаєте, прийшла мода на біопаливо, коли з органічних відходів мікроорганізми роблять біоетанол, біодизель. У цю ідею дуже повірили, і в університеті вирішили, що треба створити спеціальність на межі хімії і екології. Так в інституті з’явилася кафедра біотехнології.
Чому зрештою погодились її очолити?
Це, звісно, чудово сидіти, коли йде війна, в тихенькій лабораторії, колупатися в улюбленій темі, мати відстрочку, ростити дитину і почуватися добре. А скільки людей почувається не так добре, м’яко кажучи. Тому подумав, що в такі часи треба робити щось важливе для всіх.
Ну і я розумію, що біотехнологічна освіта і, взагалі, біологічна освіта, в країні в нехорошому стані. І з тим щось треба робити. У нас дуже багато талановитих студентів, які прикривають цей стан. Вони їдуть за кордон, поступають в аспірантури, працюють в лабораторіях, видають круті результаті. Але це в основному цілеспрямовані люди, які знаходять десь одиничних вчителів, що працюють попри все. А щодо біотехнологій, то як казав власник одного з наших підприємств біотехнологічної галузі: “Покажіть мені хоч одного випускника біофаку Шевченка, який запустив свій стартап”. У цьому, звісно, є трохи лукавства. Чи є в країні умови для ризикованого інвестування, чи є нормальні інкубатори? Ця інфраструктура нерозвинена, спеціалістів трансферу знань з наукоємної сфери у бізнес-сферу практично немає. Їх теж ніде не навчають. Тому, так, галузь у поганому стані.
А тут керівництво університету, з яким на відміну від інших можна розмовляти. Для порівняння. На той момент, коли я погодився очолити кафедру, Інститутом біології і медицини (колишній біофак КНУ ім. Т.Г. Шевченка, — LB.ua) протягом 22 років керувала та сама людина. Її обрали деканом факультету ще за часів мого студентства. Потім факультет реорганізували і її зробили директором. Тобто це мало тривати нескінченно і диво сталося тільки минулого року — її все ж зняли. Багато моїх знайомих, друзів мусили тікати звідти. І я роками бачив, як ця система пожирає людей. Як вона перетворює їх з цікавих, активних, прогресивних, в тих, що сидять і обговорюють: “Завтра методична рада. Кого каратимуть? Кого будуть звинувачувати? А давайте цього разу не нас. Як це зробити?”. Ось такі речі замість обговорення нових публікацій і нових наукових книг.
Вам дали карт-бланш.
І це, звісно, була головна спокуса. Дійсно, в університеті, де вище керівництво розуміє потребу наукової освіти, дебюрократизації освіти, буде легше щось робити. Ну і в принципі воно більш-менш справджується. В тому сенсі, що загальний настрій керівництва не міняється. Хоча складнощів значно більше. І навіть лояльним керівництвом їх всі не компенсуєш.
Ось ви вже завідувач кафедри. Що далі, який був план?
Я ж кажу, рішення було трошки спонтанне. Глянув, хто працює на кафедрі, хто на сусідніх, що за факультет взагалі. З ким можна співпрацювати, з ким не треба. Реальність виявилась досить похмурою. Ну і зрозуміло, що чужу людину сприйняли як підозрілу особистість. А я не звик заходити кудись як ворог.
Нова мітла гарно заміта.
“Ми жили не тужили, а він прийшов усе це ламати”. Водночас я прийшов у певний критичний момент. Набори студентів впали. Питаю, а що ви робили, щоб це якось змінити? “Ми проводимо профорієнтацію”. — “Супер. А що саме ви робите?”. — “Їздили в школу в 2019 році перед карантином, а потім же карантин”. — “А ви якось вимірювали ефективність цього?”. Ми в Інституті фізіології протягом 15 років проводили біофізичну школу, оскільки нам потрібні були студенти. І ми постійно дивились, наскільки це ефективно. Бо все робили на волонтерських засадах, здебільшого без жодного фінансування. Тож виникало питання, чи не дарма витрачаємо ресурси. І ми бачили, що з року в рік близько 10% учасників потім приходили до нас. Як на мене, це досить добре: одна, дві, три людини вступають завдяки школі, тож є сенс продовжувати.
Тому і питав, чи щось вимірювали на кафедрі. А мені одразу хором: “У нас все добре”. “Я не кажу, що у вас все погано. Але мені цікаво, чи воно працює, чи варто продовжувати?”. І знов: “У нас все добре”.
Як сильно впали набори? Скільки набирали в кращі роки і скільки зараз?
У кращі роки вони набирали 30-40 студентів. Це доволі багато.
А де, до речі, “осідали” випускники кафедри?
Є такий показник, як працевлаштовані за спеціальністю. Візьмемо біологів КНУ мого віку. Їх було близько двохсот випускників. Але здебільшого вони все ж вимивались і не працювали за фахом. Бо треба йти в науковий інститут або в санепідемстанції, якісь лабораторії. Коли ще не було таких великих мереж, як “Сінево” чи “Діла”, люди часто ставали ріелторами, менеджерами, згодом айтішніками.
Ці ж випускники, як не дивно, йшли працювати переважно за спеціальністю. В кращому разі — на фармацевтичні підприємства, де потрібні хіміки-аналітики, а вони непогано знали хімію. Або мікробіологами, бо мікробіологіяогія — основа основ. Іноді потрапляли в якісь біотехнологічні підприємства. Буквально нещодавно ми запрошували заступника директора компанії “Біофарма”, випускника кафедри, який потрапив туди одразу після університету і за 15 років виріс до цієї позиції. Тобто база в нього була. Є люди, які працюють за кордоном в університетах.
Разом з тим частина людей поступала сюди виключно заради того, щоб стати завідувачем аптеки. Біотехнології їм сто років не потрібні були. А на фармацевтичний факультет медуніверситету вони не йшли, бо треба здавати КРОК. Тут ні. Хтось переводився з медуніверситету. В принципі, щоб керувати аптекою згодиться чи не будь-який диплом про вищу освіту. Але ж, якщо в ньому є слово “фармацевтичний”, то це звучить гордо. Тобто були люди більш мотивовані, були люди такі. А загалом контингент є, кого навчати є. Хороші випускники є. Проте вторгнення.
І все поламалось.
Якщо чесно, невідомо, чому воно взагалі працювало, — біологія в авіаційному. У нас є одна гіпотеза, але вона не перевірена. Можливо, саме завдяки тому, що частина викладачів кафедри і студентів постійно брали участь в “Днях науки”, в “Наукових пікніках”. Вони були на слуху. Перед карантином, до речі, студенти провели власний фестиваль наукового абсурду. От якось там підібралося кілька дуже потужних курсів після 2015-го, 2016-го. Вони дійсно багато чого робили — youtube-канали, відео. І, імовірно, таким чином створювали галас навколо себе. Кафедра часто цього не цінувала, не бачила. Але, думаю, якийсь їх внесок у набори був. А потім воно все обвалилося через карантин. Заходи вже особливо не проводили, ті студенти повипускалися. Я прийшов у КАІ в розпал вступної кампанії. Того року кафедра набрала сім студентів.
Можна в принципі кафедру закривати.
Після такого набору всі злякалися. Сусідня кафедра набрала трьох студентів, на екологію вступили десять. На біомедичну інженерію набрали щось близько того. Такий депресивний факультет вийшов. Ми почали думати, що з тим робити. Тепер створили новий факультет наук про здоров’я, і є надія, що працюватиме краще.
Усе одразу
Тобто перша задача була все ж підтягнути більше студентів?
Перша задача — робити все. Бо виявилося, що і з акредитаціями програм проблема. І іноді викладачі щось дивне читають. Деякі студенти одразу сповнилися довіри до нового завідувача і почали казати: “А ви знаєте, що нам тут розповідають?”. А я ж давній колекціонер псевдонаукових штук. І вони мені називають ім’я одного російського біофізика. Тобто колоніальність, вона в усьому, навіть псевдонаука у росіян краща. Довелося і з цим щось вирішувати. Виходили всілякі смішні публікації і “мурзилкоподібний” журнал випускався на кафедрі. І при цьому куди не подивись, у всіх все добре, у всіх все в порядку. І нічого не можна критикувати.
Як за таких обставин щось змінювати? Тиском?
Я думав, що тиском. Не допомагає. Ти починаєш людей трошки страхати, а вони тебе не сприймають.
Ти як прийшов, так і підеш?
Тут десятиліттями все так було. Ми пережили п'ять ректорів, авантюристів, казнокрадів, регіоналів, кого завгодно. І тебе переживемо. З іншого боку, в університеті царювала атмосфера страху. Ці всі ректори вимагали повного поклоніння. Людьми керували погрозами, чутками, такими речами. Мені першим ділом кажуть, заповніть ці тисяча п’ятсот папірців. Частина з них непотрібні чи дубльовані, їх ведуть тільки тому, що так було завжди. І люди бояться, що за відсутність цих паперів їх покарають. Є цей страх. І тому, коли ти приходиш і намагаєшся ще й свого страху зверху нагнати, воно вже не працює. Пояснюю: “Нас же всіх закриють, якщо не будемо займатися профорієнтацією, не будемо шукати студентів. Це ж наші гроші, ваші гроші. Закриють, виженуть і все”. Ні, не працює.
І що робити?
Як не дивно, єдиний шлях — змінювати культуру. Показувати приклад. Вводити в систему людей, які інші. Це теж болюче, жахливо. Місць нема, треба когось виганяти. Вигнати, звісно, проблемно, бо а де ж взяти нових. Та навіть це можна вирішити. Але постає інший виклик. Кафедра — все ж організм.
І неможливо прибрати всіх?
Ти можеш закрити кафедру і створити нову. І, напевно, хтось би так і зробив, але оскільки я копирсаюсь в історії, то бачу, що має бути якась тяглість. Так працює наука і так працює кафедра, університет теж. На другому курсі у нас викладав філософ Сергій Петрущенков, дуже хороший. Він казав: “Що таке взагалі університет? Це корабель Ясона”. Такий філософський парадокс: дошки всі поміняли, вітрила поміняли, команда нова, чи це ще “Арго”? Університет все-таки “Арго”. Має бути спадковість і університети інтуїтивно це відчувають, бо всі тягнуть від чогось. Приміром, Національний медичний університет каже, що веде свій початок від Віленської академії часів Речі Посполитої. Про Могилянку і всі ці дискусії, коли вона була створена, ми всі прекрасно знаємо. Ну і знов же на кафедрі, є як погане, так і хороше.
То задача відділити зерна від полови?
Відділити не вийде, бо воно все вплетено. Така наша традиція освіти (сміється). Треба обрізати і поливати, обрізати і поливати. Це садівництво і ним необхідно займатися постійно. Саме тому ми одразу спробували запрошувати нових людей. Колись студенти кафедри, хоча вона і маленька, та й студентів небагато, створили свою громадську організацію. І першим я взяв на роботу голову цієї організації. Нам пощастило і Ольга Маслова (клітинний біолог, популяризаторка науки, співзасновниця науково-популярної ініціативи Nobilitet, — LB.ua ) приєдналась до нас і, звісно, показала всім іншим: дивіться, тут щось відбувається.
Чим її заманили?
Навіть не знаю, я питав. Думаю, двіжняк якийсь. Вона давно знає Ксенію, мене. До нас перейшла з університету Шевченка Олеся Мороз (дослідниця в галузі біофізики та фізіології гладеньких м’язів, — LB.ua), яка теж дуже активна людина і за все береться. Я жартую, що з рідної кафедри біофізики “утягнув” передостаннього асистента — там, кажуть, залишився один асистент і чотири професори. Але ми з ними співпрацюємо, по-доброму спілкуємося з завідувачем, опонентом моєї дисертації. Це, до речі, рідкісний випадок за умов української освіти. На сусідній кафедрі нова завідувачка перейшла з КПІ. Тільки вона написала про це у фейсбуці, її звільнили з інституту. Бо не можна, маєш “належати” тільки комусь одному.
Якщо про звільнення, то якими критеріями керувались?
Псевдонаука, коли викладають маячню, — це було найперше. Були, приміром, люди, які працювали нескінченну кількість років і просто не ходили на роботу. Це не викладачі, це допоміжний персонал або лаборанти. Була інформація про зловживання такими людьми. Бо це ж пів мінімальної зарплати, а вони тримаються зубами. Тут в хід ідуть і умовляння, і психологічний тиск. Те, що використовували проти мене, тепер доводиться використовувати мені. Тобто добро має бути з кулаками. Цим неприємно займатися, але необхідно. Коли люди нічого не роблять, нічого не розуміють, ще й зловживають, цього просто не має бути.
Ну і є ще важіль — це святе слово “навантаження”. Університет тримається на цьому. У звичайному житті ніхто не хоче навантажувати свою спину, а в університеті всі.
І його не вистачає.
Бо ключовою проблемою університетів є те, що фінансування дуже жорстко прив’язане до кількості студентів. А навантаження — це курси, лекції, лабораторні. З іншого боку, їх регламентують держстандарти, що студенти мають знати. І в результаті грошей в університету нема, але ви маєте навчити ось цьому, цьому і цьому.
І зрештою кадрове питання розв’язується ще й таким чином: дивіться, ми, можливо, навіть нікого не виганяємо, але зменшуємо навантаження. Маленькі групи — це половина навантаження. Читаєте ті ж 16 лекцій, а платимо за 8. Ну і люди, звичайно, обурюються не стільки малими грошима, бо в них і так були низькі зарплати, для них це вже удар по гідності. “Як це так? Хай там нагорі щось роблять”. А зробити, в принципі, нічого неможливо.
Частина реформи університету, як некомерційного державного підприємства, була якраз для того, щоб розв'язати фінансові питання. Але наразі це не дуже вдається. І я заходив на цю посаду з тим, що будуть ресурси на зміни. А фінансування немає і воно поки навіть зменшилось. Ми подаємося, звісно, на гранти, проєкти, але з низького старту це досить важко робити. Лабораторії давно не оновлювалися, а для великої науки потрібні сучасні прилади. Тому й наукових публікацій на кафедрі було дуже мало. Відповідно, проблем багато. І всі треба вирішувати одночасно. Плюс щось забували робити, скажімо, не оновлювали програми практик. Студенти ходили на практику в аптеку. А чому ти там навчаєшся? Практика ж для того, щоб ти отримав якісь навички.
Виклик номер один
Вся ця імітація, перетворити її на щось справжнє, це окремий виклик.
Це головний виклик. Я своїм студентам одразу кажу: “Ми не вимагаємо від вас чогось фантастичного. Я розумію, в яких умовах ви стартували, в яких ви зараз. Ми всі з тих самих умов. Але наша задача – відмовитися від імітації. Припинити брехати. Припинити приписувати”. Ми не пишемо в звітах те, чого не робили. Якщо в нас щось не вийшло, ми пишемо, що зробили і чому не вийшло — не вистачило грошей, людей, часу, електрики. Оце головне.
І як воно?
Студентам відгукується. Вони не зіпсовані до кінця. Не всі, звісно. Але дуже часто вони добре на це реагують. Питають: “А скільки сторінок має бути диплом?”. Кажу, мені байдуже. “Там же є вимога про 90 сторінок”. Читаєте положення, а в ньому — “рекомендовано 90 сторінок”. Часто ці бюрократичні речі нормально прописані, краще, ніж я про них думав. Якщо буде 40 сторінок, значить буде сорок, але жодної води, жодного chatgpt, жодної купленої роботи. Мені через це довелось виключати студентів за два тижні до захисту, лише минулого року виключили чотирьох. А що ще можна зробити, якщо, скажімо, дипломна робота ненормальна, якщо це суцільна імітація? Університет же для того, щоб навчатися.
Разом з тим ми розуміємо, що треба працювати із студентами, які мають низькі бали з НМТ. Такий стан справ зараз. Я приходжу в компанію, а мені кажуть: “Ваші студенти, які прийшли на практику, не вміють щось там стерильно тримати”. — “Ну в них було чотири роки дистанційної освіти. Що ви від них хочете?”. — “Та я, в мої часи!”.
У ваші часи все було інакше. Я трошки молодший, в мої часи теж було зовсім по-іншому. Зараз ситуація саме така і оцих “екселенсів”, найкращих, не буде. Вони поїдуть за кордон, там не бомблять і все нормально. Тому, давайте, співпрацюйте з нами, бо ми працюватимемо з тими, хто є. А ви нам у цьому допоможіть. Бо ми не можемо покрити всі практичні заняття, всі лабораторні роботи. Університет все таки авіаційний, у нього в пріоритеті відновлення авіаційної освіти.
Як бізнес на це реагує?
По-різному. Грошей ніхто не хоче дати. Довіра до університетів загалом у бізнесу дуже низька. При цьому працедавець завжди бухтить: “Чому мені доводиться навчати ваших випускників з нуля? Що ви там робите?”. Бо насправді йому байдужі всі ці навчальні стандарти і йому треба, щоб випускник вмів оце, це і це. Водночас сам працедавець не хоче вкладатися в університет ніяким чином.
І зараз вони стикнуться з проблемою відсутності випускників. Бо студенти тікають через війну. Бо в університетів погана репутація і краще поступити в посередній польський, ніж в провідний київський чи львівський. Ця проблема існує і немає для неї простого рішення.
Деякий бізнес робить правильно. Раз абітурієнти закінчуються, то треба “купувати” кафедру чи факультет, розвивати, оснащувати лабораторії, надавати місця для практики, щоб забезпечити собі потік кадрів. На сьогодні найбільш успішні в цьому компанія “Єнамін” (науково-дослідна компанія, яка займається дослідженнями в галузі тонкого органічного синтезу та розробленням препаративних методик синтезу органічних сполук, — LB.ua), яка тісно співпрацює з хімфаком і Інститутом високих технологій університету Шевченка. І всі хіміки-олімпіадники ідуть тільки туди. Вони дуже розумні і класні. Щоправда інші хімічні підприємства мають нестачу.
Чому в біотехнологічній галузі подібних прикладів немає? Бо поки вистачало тих, кого випускають?
Тут, мабуть, потрібен невеликий екскурс в історію. Загалом біотехнологія, як галузь, пройшла декілька революцій. Вона з'явилась як похідна від мікробіології. Луї Пастер відкрив, що молоко не просто так скисає, а є бактерії, які це роблять. Наступні півстоліття вчені з’ясовували, що то за мікроби, і в процесі виявили їхню здатність біологічним шляхом синтезувати якісь корисні речі, оцтову кислоту чи вітаміни. Це вже було початком біотехнології, хоча термін з’явився пізніше. Другий етап — доба антибіотиків. Далі відкривають структуру ДНК і починають вивчати генетичний код, а разом з цим відкривають перші інструменти роботи з ДНК. Виявилось, що можна взяти ген бактерії, вставити його в інший організм і отримати роботу того гена, якого там ніколи не було. Класики генетичної інженерії і молекулярної біології назвали це тріумфом рекомбінантних ДНК. Четверта революція відбувається в наші дні — це клітинна терапія, редагування геному, нові біоматеріали.
А тепер повернімося до нашої біотехнологічної галузі. У нас є окремі осередки, що дійшли до етапу тріумфу, а до четвертої революції дісталися взагалі одиниці. І якщо говорити про біотехнологічну освіту, то ми здебільшого застрягли посередині ХХ ст. Вона розвивалися фактично за стандартами, які встановлювала головна кафедра біотехнології в Національному університеті харчових технологій. Всі дивляться на неї, а в них основна ідея, що біотехнолог — це промисловий мікробіолог, який варить йогурт, випускає антибіотики, синтезує якісь вітаміни. Під це все і було налаштовано. Приміром, на нашій кафедрі існувало дві програми: екологічна біотехнологія, яка стосувалася більше біопалива, і фармацевтична біотехнологія — це розвиток біопрепаратів. Це, в принципі, теж добре, все ж ближче до тріумфу. Але далі все, воно зайве. І зрозуміло, чому. Бо високотехнологічна промисловість в Україні мало розвинена. Вона тільки-тільки в останні 10 років почала набирати обертів. Хтось працює з CRISPR/Cas (технологія редагування геному, — LB.ua), хтось над створенням нових препаратів. Але все одно наші фармкомпанії випускають переважно генерики. Ніхто не хотів ризикувати і робити щось нове, тому і запиту на людей не було.
А тепер?
Ті самі компанії, які займаються дженериками, через пандемію побачили потенціал мРНК-вакцин. А РНК-технології — це ж не тільки вакцини, це і ліки. І це не так лячно, як редагування геному, але може бути ефективним. Вони здатні або приглушувати роботу якихось генів, які працюють надлишково, або навпаки створювати нові білки. Компанії, що вже застосовують ці технології, ні з ким ними не діляться. І треба мати своїх розумних людей, які зможуть це втілювати.
Наші великі компанії кажуть, ми хочемо це робити. А як? З ким ви це будете робити? Де ви знайдете спеціалістів? Ну, окей, купите одного-двох, а далі що? От, приміром, ми вже маємо дефіцит людей, які вміють вирощувати клітини людини. Їх всіх забрали клініки репродуктивної медицини. А культурі клітин ніде не вчать. Я цьому вчився сам, коли вже прийшов в Інститут фізіології. Тобто маємо конкретний запит на ринку — є дефіцит цих людей. Їх треба десь випускати. Є Київський національний університет ім. Шевченка, вони щось роблять, але з їхніми ресурсами могли б робити значно більше. Тому тут є чим займатися, саме тому, що майже нічого не було.
Головний висновок
Загалом, як оцінюєте той період, що працюєте в КАІ?
Це важко. Багато чого ще не вдалося. Не вдалося розширити лабораторію, осучаснити її, бо немає грошей. Не вдалося набрати багато студентів, не вдається регулярно залучати їх до якоїсь активної наукової роботи. Бо вони, насправді, дуже демотивовані, розгублені, їм теж не вистачає грошей і вони дуже прагматично на все дивляться.
Попри це я налаштований все ж позитивно. Якісь зміни відбуваються, тобто ми вже бачимо, що вони можливі. Це головний висновок. Більш глибокі зміни потребують більшої роботи і більших ресурсів. Якщо нам вдасться знайти ці ресурси, буде добре. Якщо ні, то це може закінчитися погано. Але треба пробувати. Ми в ризикований час живемо. Треба ризикувати.
То скільки студентів ви змогли набрати в цьому навчальному році?
Стабілізувалися на попередньому рівні — набрали вісьмох. Ми відкрили нову програму в надії, що заманимо абітурієнтів. Це “Молекулярна біологія і нейронаука”, яку ми робимо разом з Київським академічним університетом. Це ще одна задача, з якою я прийшов, — спробувати привнести більше науки в освіту і за рахунок цього підняти її загальний рівень. Паралельно в університеті ми робимо це з фізикою. Один з науковців, теж з КАУ, Олег Фея, взявся за цю роботу і намагається розвивати програму з прикладної фізики. Бо яка ж авіація без якісної фізики. А ми взялися за біологію. В Україні чомусь біотехнології окремо, а біологія окремо, але ж це все один котел.
А що робите, щоб все ж було більше вступників?
Проводимо постійні заходи, виступи. У нас пройшла зимова лабораторна школа попри обстріли, відключення. Школярі приїжджали навіть з області. В школах дуже слабка лабораторна база, тому вони радо на це дивляться. Ми почали співпрацювати з сусідніми школами. Їздимо до них, запрошуємо на екскурсії. Зараз почалася онлайн-школа, яку ми транслюємо на всю Україну. В ній вже зареєструвалися 150 учасників. Тобто школярі цікавляться цим. Ми робимо спільні заходи з потенційними працедавцями, партнерами. Зокрема ключовим партнером є Національний антарктичний науковий центр, лабораторія полярних досліджень якого нещодавно відкрилася в КАІ. Але людей у нас мало і це переважно волонтерська діяльність. Проте все одно це треба робити, бо країні потрібен адекватний центр навчання біотехнології, у нас повинно вийти.
За цей час, чи змінилось ваша думка про те, яких трансформацій потребує система вищої освіти?
Ні. Вона потребує дебюрократизації, більш людяного ставлення до викладачів і студентів. Це декларується, але має бути ще і справжнім, що набагато важче. Ну і зрозуміти, що освіта — стратегічна галузь. Сюди треба вкинути безповоротні гроші. Так, це ризикова інвестиція. Але необхідно ухвалити принципове рішення: ми підтримуємо окремі університети, бо зрозуміло, що всі країна не потягне. Але це питання національної безпеки. Університет не має заробляти гроші. Потім колись. А зараз університет не може і тому не треба від нього вимагати це. Не треба вимагати від їжачка стати зайчиком. Університет має створювати і поширювати знання. І варто дати йому можливість це робити.