«Радянська брехня "нам усі винні" виховала в людей звичку чекати, що хтось прийде і все вирішить. Наприклад, держава прийде і підвищить зарплати. А ми чекаємо й ображаємося. Чи президент України магічно знайде у своєму дні ще години, щоб приділити увагу освіті й науці. Чи директор ліцею або ректор університету знайде спроможності відремонтувати лабораторії, змінити культуру вахтерок тощо. Але це глибоко дисфункціональне очікування, яке зашите в нас радянською культурою, щоб ми перестали рухатися», — вважає Милованов.
З іншого боку, додає він, держава теж формує в людей очікування, які не може виправдати, бо під час війни, можливих блекаутів, дефіциту бюджету про жодне підвищення тих самих зарплат не може бути мови.
«Один плюс один завжди дає два. Немає там п’яти, як не складай», — нагадав Милованов. Тому будь-які сформовані сьогодні очікування від держави, на його думку, неадекватні. На противагу їм кожна людина має взяти на себе відповідальність за життя і почати діяти.
«У мене є садочок, в якому в жовтні виросли помідори. Усі сміялися, коли я садив помідори в липні. Казали, що то запізно і в мене нічого не виросте. А я їм помідори в жовтні, — поділився прикладом з власного життя президент KSE. — Жінка, яка мені сказала, що помідори виростуть, є дизайнеркою ботсаду. До того була вченою. Дисертацію писала в Інституті кібернетики імені В.М. Глушкова. Велику частину життя віддала науці і пишалася цим. Але місію свою знайшла в тому, що конкретно для неї сад важливіший за математику. І сьогодні вона щасливіша, ніж тоді. Думаю, що секрет того, щоб перестати всім плакати і почати діяти — знайти свою місію. І чесно її виконувати, а не чекати чогось від уряду, ректора, донора, студента, колеги. Не треба чекати, не треба пишатися, треба діяти».
І саме те, що діяти можна навіть за нинішніх умов, показує своїм досвідом і результатами Київська школа економіки, акцентує Милованов. Тому чинну систему фінансування вищих навчальних закладів лише за формою власності він вважає несправедливою та одним з факторів, який робить систему освіти слабкою.
«Мені неприємно й образливо, коли члени журі, яке виділяє гроші, в тому числі державні або приватні, де бере участь Київська школа економіки, кажуть: "Треба підтримати державні ВНЗ". Мене це фундаментально ображає, тому що це порушує Конституцію України і показує неадекватність ментальності певних людей. Але мене ще більше ображає, коли це роблять підприємці і люди з бізнесу, а не чиновники. Коли кажуть, що треба ж підтримати когось не на основі того, що ми будуємо найкраще, а на основі права власності, стосунків чи чогось іншого», — пояснив він.
Ще однією проблемою сучасної вищої освіти в Україні Тимофій Милованов вважає фактично ніким і нічим не обмежену владу ректорів. Навіть у найкращих державних університетах немає структури, яка могла б звільнити ректора чи швидко оцінити його дії. (У KSE ректора призначає наглядова рада. — Ред.)
«Знаєте, коли політик згнив? Коли він у приватній розмові каже, що мене тут усе так дістало, але хто, якщо не я. Це він уже відчуває себе богом. Якщо не я, хто буде керувати містом, парламентом, комітетом, країною? А дехто, як у Сполучених Штатах, каже: "На мене було два замахи, я точно богом призначений. Не бог, але ним призначений, у мене своя місія".
Це не залежить від людини, це залежить від позиції. Саме тому придумали обмеження термінів у будь-якій владі. Ми ж ми бачимо, що сталося з Росією.
Простіший і конкретний приклад — Байден. Почитайте в The Original Sin, як він вважав себе єдиним, хто може зупинити Трампа, тому мусить іти на вибори. І в результаті демократи не мали можливості перегрупуватися й виставити адекватну кандидатуру. Історія говорить про те, що гарні люди йдуть самі, погані — ні. Поганих треба обмежувати», — зауважив Милованов.
Також проблема сучасних українських університетів, на його думку, в розриві між тим, що університети не пов’язують себе з ринком праці, тоді як бізнес готовий виступати замовником від ринку і фінансувати підготовку фахівців.
Ще однією негативною тенденцією президент KSE вважає виїзд талановитої молоді за кордон. Попри переконання влади й експертів, що такого немає — 60 % учасників міжнародних олімпіад, 58 дітей (це математики, хіміки, computer science) не вступили до українських університетів, обравши навчання за кордоном, озвучив статистику Милованов. Тільки 40 % (39 осіб) залишилися в Україні.
А тим часом досі непереборною для української освіти залишається величезна кількість університетів, які вже давно не відповідають демографічним потребам, і частину з них, на думку очільника Київської школи економіки, слід просто ліквідувати, а не об’єднувати. Причому будь-якої форми власності — чи то державні, чи приватні.
«Слабкі треба закривати. Нацбанк закрив слабкі банки через біль у 14–16 роках, люди заплатили хтозна-яким рівнем крові. І в результаті в нас була макроекономічна стабільність під час повномасштабного вторгнення.
Але ніхто не наважився закрити слабкі університети, тому в нас гівно з освітою і люди їдуть. Зрештою, ми йдемо на посередній такий компроміс, намагаємося об'єднати університети, навіть не закриваючи ті, які варто закрити. І все одно отримуємо протести, все одно отримуємо пушбек, усе одно демонізуємо людей, які намагаються щось змінити», — відзначив Милованов.
Принагідно він навів приклад вдалого об’єднання університетів у Німеччині, яке реалізувала канцлер Ангела Меркель у 2004–2005 роках у контексті реформи ринку праці.
«Меркель потрібно було змінити рівень безробіття, рівень конкурентоспроможності людей. Ситуація була така, що, наприклад, у моїй галузі, в економіці, в Німеччині були лише два гідні університети. Решта гнили. За 12 років Меркель змогла довести кількість департаментів до світового рівня тільки в моїй галузі до 12. Це безпрецедентно.
Це було зроблено об'єднанням, але не об'єднанням від імені Меркель, а створенням міжуніверситетських кластерів, де університети самі (ті, які хотіли об'єднуватися) придумували спільні наукові й освітні ініціативи, проєкти, подавали відповідному міністерству, але рішення щодо них приймали міжнародні наукові ради, в більшості з діаспори науковців-американців», — розповів Милованов.
Міністерство освіти Німеччини, за словами президента KSE, не мало жодного впливу на те, кого з ким об’єднувати. Мотивацією було фінансування — тих, хто не долучався до об’єднання в кластери, урізали в коштах на 20–30 %.
«І це спрацювало. За 10 років ушестеро зросла кількість гідних департаментів у моїй галузі. Оцінка була безкоштовна. Її проводив Дірк Бергман, лідер у моїй галузі, діаспорянин, німець, який працює в Єлі, він як рецензент вирішував, давати гроші Кельнському університету чи Карлсруе.
Я погоджуюсь, що це все складно. Але суть у тому, що уряд Меркель виконував тільки дизайн політики принципів і контроль реалізації, але сам не ухвалював рішень усередині», — підкреслив Милованов.
Сьогодні Україні потрібна така реформа вищої освіти, на його думку, аби університети мали достатній рівень, щоб випускати юнікорнів — «рідкісних, диких і унікальних людей, які мають експертність у двох-трьох галузях і є гарними менеджерами й лідерами». Це, переконаний Милованов, критична умова для існування українців як нації.
«Що відбувається в Україні? Люди досягають рівня експертності в чомусь, дехто доходить до рівня адміністративності, дай Боже, якщо їм пощастило стати експертами у двох галузях. Але такого майже немає. І майже ніхто не має експертності у трьох-чотирьох галузях. А це нормальний досвід реального менеджменту з проблемами, з боротьбою і лідерством, щоб вести за собою людей.
Тобто генетичний матеріал, з якого ми будуємо людей, той самий, а на виході "воронка" набагато менша, ніж у деяких інших спільнотах. Якщо ми говоримо про виживання нації, можна рахувати не в кількості душ, а в кількості людей, які пройдуть через цю освітньо-науково-бізнесову "воронку". Тому університети мають перетворитися на фабрики юнікорнів», — зауважив Милованов.
І для цього буде достатньо десяти університетів, вважає він, не 400.
Відерверсія дискусії:
Цей матеріал можна прочитати англійською.