Куди дівається лиман?
Куяльник — взірець того, як на очах усього одного покоління може зникнути ціла велика водойма, каже Олег Деркач. Проблема зневоднення давня, але стала гострою десь на початку нульових. Її спричинили кліматичні зміни – стало спекотніше, змінився характер опадів і далися взнаки наслідки нераціонального природокористування. Річки Великий Куяльник (впадала в Куяльницький лиман) і Малий Куяльник (впадала в Хаджибейський) ми вже втратили. І дефіцит води на Одещині став кричущим всього за якихось років десять. Тилігульський лиман міліє, також засолюється, але ця водойма більша — і процес повільніший. А Куяльник у страшенному дефіциті прісного стоку. Річки, що поповнювали його, пересохли, випаровування за останні десятиліття все зростає, і лиман от-от перетвориться на калюжу. От цього року лиман додатково з моря отримав близько 9 млн кубометрів води, як завжди. Але спекотне літо, тривала відсутність опадів — і водойма різко обміліла, випало багато солі. Лиман далеко відійшов від берегів, про його проблему знову заговорили. «Ми всіх заспокоювали, мовляв, нічого особливого, лимани — водойми пульсуючі: то наповнюються, то міліють, залежно від погодних умов, клімат тут визначальний», — каже Олег Деркач. Але суть уже не в дефіциті води, а й у її якості.
Як не дефіцит води, то надлишок солі
Крізь пальці на природне лихо на Одещині не дивилися: шукали шляхів запобігти змінам, упроваджували програми відновлення, розповідає Деркач. Хоч усі причорноморські лимани опинились у кризовому стані, до Куяльницького увага особлива — бо курорт державного значення, значні запаси лікувальних грязей, ропи і мінеральних вод. «У 2014–2015 роках знайшли тимчасовий вихід: побудували гідротехнічну споруду, що з’єднала Куяльницький лиман з Одеською затокою Чорного моря, і почали поповнювати лиман морською водою», — розповідає природоохоронець. Проєкт планували як тимчасовий, бо постійно поповнювати лиман солоною морською водою небажано. Вона випаровується, залишає великі обсяги солі, тобто лиман надмірно засолюється. Тож упровадили це рішення з розрахунком за три-чотири роки, аби знайти альтернативне і подати Куяльнику прісну воду.
Та ніяких доступних за вартістю варіантів так і не знайшли. Лиман наповнювали морською водою всі останні 10 років. Якість грязей, ропи і мінвод почала погіршуватися. «Якщо тенденція триватиме, ми їх втратимо», — каже Олег Деркач. Бо коли площа дзеркала лиману зменшується, оголюються великі території, а від цього лікувальні грязі — пелоїди (намул на дні лиману) — свої цілющі властивості втрачають. От і забили на сполох.
З одного боку, поповнення Куяльника морською водою із затоки зберегло його як географічний об’єкт, законсервувало родовище лікувальних грязей. І протягом останніх 10 років ситуація була, можна сказати, контрольована. А потім Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології МОЗ України почав сигналізувати, що якість грязей погіршується через надмірну кількість солі у воді. «За даними науковців цього інституту й інших установ, бажано підтримувати лиман у такому стані, щоб солоність води коливалася в межах 180–250 грамів солі на літр води», — пояснює Деркач. За цих показників зберігатиметься якість пелоїдів, бо така вода нормальна для існування мікроорганізмів, необхідних, аби вони [пелоїди] утворилися. У такій солоній воді добре почуваються рачок артемія та мікроводорость Dunaliella salina — біологічні компоненти пелоїдів. Якщо вони там живуть — отже, лиман у хорошому екологічному стані.
Заради дорогоцінних грязей
Балансова вартість самих лише грязей, на яких базується діяльність курорту, становить кілька мільярдів доларів, зазначає Деркач. Від них залежить подальший розвиток регіону, бо багато громад у стратегіях розвитку покладаються на створення реабілітаційних центрів, невеличких санаторіїв. У найближчі роки дуже затребуваною і важливою буде реабілітація військових, ветеранів. І багато громад сподіваються на розвиток рекреаційного бізнесу на берегах лиману. Його грязі застосовують для лікування захворювань опорно-рухового апарату, нервової системи, відновлення після травм, як протизапальне і для покращення кровообігу.
«Тому важливо зберегти це унікальне українське Мертве море — надто багато можемо втратити», — каже науковець. Треба підтримувати певний рівень води, щоб лиман був рекреаційно привабливим, законсервувати лікувальні ресурси, зберігати достатні об’єми цілющої ропи, щоб видобувати грязі. «Цього року рівень води в лимані був такий, що санаторій не міг її добути. Хоча річний дозволений обсяг видобутку становить 1600 кубометрів, поповнити запаси настільки в санаторії не змогли через низький рівень води в лимані», — каже природоохоронець. Тим часом у закладі не панікують. Мовляв, так, екологічна катастрофа насувається, але санаторій її поки не відчуває. «Видобуток грязей тривав з весни все літо, маємо у сховищах достатні запаси, і поки що проблем з лікувальними процедурами нема, — пояснили нам у відділі бронювання. — Навіть коли надходить солонюща ропа, ми розбавляємо її водою зі свердловин».
Дійсно, поки що родовища використовують — усе літо відпочивальники охоче самолікувалися на лимані, каже Олег Деркач. «Ропа цьогоріч була відмінна — лиман мілководний, люди лежали в ропі і насолоджувались», — каже він. Але техніку на таке мілководдя вже не заженеш, тож заготовлювати грязі хіба що ручним способом можна. Головне, щоб властивості не втрачали.
Що насправді відбувається із сировиною для санаторних процедур, треба постійно перевіряти. Востаннє пелоїди тестували на якість у 2021-му. Пора отримати свіжіші дослідження, медико-біологічні висновки, і взагалі слід постійно підтверджувати лікувальні властивості. Тим більше, розуміючи, що надвисока солоність псує якість пелоїдів. На оголених ділянках лиману вони з часом перетворюються на глину.
Де взяти воду для лиману
Природно Куяльник уже не наповниш. Раніше Великий Куяльник ніс йому стільки прісної води, що під час повеней навіть Пересип затоплювало. Але це давнє минуле. Повноводна колись степова річка пересохла. «За інерцією дехто продовжує нарікати на господарську діяльність людей. Мовляв, велика кількість ставків, запруд, водосховищ на водотоках — забрали всю воду, збільшили площу випаровування, так і втрачається вода. Але насправді цих ставків і запруд уже давно немає», — каже науковець. І рівень ґрунтових вод знизився. Немає кого й звинуватити: основна причина — у кліматичних змінах. Звісно, люди десятиліттями брали воду з рік, робили греблі, запруди. Але якби не глобальне потепління, річка існувала б. А тепер прісна вода може потрапити в лиман хіба що під час повені на кшталт тієї, що накрила Одесу 30 вересня. Так, стихійне лихо пішло на користь лиману — він знову наповнився прісною водою. «Будемо досліджувати лиман після повені. За день випала двомісячна норма опадів, злива тривала добу і могла дещо змінити ситуацію, розпріснити лиман, — каже природоохоронець. — Гадаю, ненадовго». Навіть після низки таких злив лиман хоч і наповнився б, та максимум — до наступного спекотного літа. А головне, надлишкова сіль нікуди не зникла. Та й розраховувати на такі надзвичайні явища було б дивно.
Існує десь із півтора десятка проєктів наповнення Куяльника прісною водою і зменшення його мінералізації, розповідає Деркач. Але всі вони дорогі, а деякі витрати були б просто невиправдані в умовах війни. Наприклад, розчистити русло річки Великий Куяльник і ліквідувати непотрібні дамби коштує десятки мільйонів євро, а ефект може бути мінімальним. Його відчули б, знов-таки, хіба після катастрофічної повені.
Відпадає і варіант перекидання води з Хаджибейського лиману — до нього скидають стічні води Одеси (якби ні, він давно пересох би). Стоки очищують, але так, що лиман вважають забрудненим, тож без додаткової очистки його води Куяльнику не підходять. «Хоча тоді виникли б проблеми в Хаджибею, тож навряд чи таке дозволили б», — міркує науковець.
Не допустити забруднення лиману — ще один клопіт природоохоронців. Зараз, наприклад, парк ліквідує сміттєзвалища на схилах лиману. За роки (чи й десятиліття) там накопичилося чимало відходів, а з них під час злив шкідливі речовини вимиваються прямісінько в лиман. «З Пересипу великі обсяги забруднювальник речовин потрапляють у воду, у громадах теж не вистачає очисних споруд, і бруд через балки з водою теж несеться в лиман», — каже Олег Деркач. А навколо курорту Куяльник, між іншим, встановлено три зони санітарної охорони, і в першій, найближчій, навіть паркування автомобілів заборонили, щоб забруднювальні речовини не потрапляли у водойму.
Усі дрібні джерела дадуть близько 100 тис. м³ води на рік — мізерний об’єм. Навіть якби раптом спустили в лиман усі навколишні ставки, водосховища й інші водойми, це не наповнило б Куяльник. Єдиним надійним джерелом поповнення лиману водою є море.
Позбуватися солі чи вирощувати її?
Поповнення лиману морською водою вже треба комбінувати з одночасним вилученням надлишкових солей. Наприклад, скидати надто солону в реверсному режимі. В Одеській затоці взимку і навесні солоність води знижена — близько 16 проміле. А в лимані влітку перевищує 300 проміле. Брати з затоки 16 проміле, а скидати в неї 300 — от у лимані ропа і розбавлялася б. Щоправда, це технічно складно, бо з моря в лиман вода потрапляє самоплином за рахунок перепаду висот (Куяльник — найнижча в Україні точка, мінус 5 метрів від рівня моря), а в протилежному напрямку воду довелося б перекачувати, що енергетично затратно. «Та й ніхто нам не дозволить таку надмірно солону воду скидати в Одеську затоку, ще треба мізкувати, куди її подіти, — визнає Деркач. – Інший варіант — опріснювальні установки — теж надзвичайно дорогий».
Найперспективнішим поки що видається просте рішення: відновити на лимані соляні промисли, які розвивали тут століттями. Після Кримської війни куяльницька сіль навіть витіснила з ринку кримську і бессарабську. Передумови для такого відновлення якраз назріли, вважають у НПП «Куяльницький». Добування солі на лимані припинили 1931 року, коли зруйнували дамбу — вона ділила лиман на північну і південну частини, у південній і добували сіль. Відбудовувати не стали — вистачало дешевої солі з шахт, і куяльницькі ресурси стали незатребуваними. Чого тільки Артемсіль була варта. А тепер її втрачено, і аніж возити сіль з Туреччини чи Єгипту, краще згадати, звідки її брали на Одещині. Тим більше, у Чорноморську будують новий солезавод.
А потенціал чималенький. 10 років поспіль лиман отримував по 8–10 млн кубометрів морської води на рік. З кожним літром — 16 грамів солі, тобто кожні 10 млн кубометрів залишали на дні 160 тис. тонн. «Вважають, у лиман додатково надійшло близько мільйона тонн солі», — розповідає Олег Деркач. Навіть наповнення прісною водою від солі вже не порятує, треба її тільки вилучати. Як робили, наприклад, мешканці Одещини 12 вересня під час толоки. Учасники ситами, лопатами збирали сіль, яка осіла на берегах, і відрами й тачками відтягували від лиману. Акція, звісно, символічна — забагато солі для кількох десятків волонтерів.
Але для заводу, який будують у Великодолинському поблизу Чорноморська, виявляється, замало. Завод планує виробляти близько 15 000 тонн солі на місяць і забезпечувати як мінімум половину потреб України, розповів його директор Андрій Росс. Але в сировині Куяльницького лиману комерційного інтересу не вбачають — замалі обсяги. Ідея відродити басейновий традиційний спросіб видобутку, як у ХVIII–XIX століттях, цікава — для музею солі. «Лиман не байдужий нам, ми ж тут живемо. Але видобутку солі як такого не буде, а тільки опріснення з отриманням солі, скажімо так, як бонусу», — пояснює LB.ua Андрій Росс. Солезаводу це вигідно з погляду маркетингових цілей, а вирощену сіль Куяльник пустить на сувеніри. З оформленням яких завод теж обіцяє допомогу. Проєкт співпраці якраз розробляють, навіть планують проконсультуватися з турецькими науковцями. «Чекаємо на візит співробітників турецького наукового інституту. Там є аналогічні лимани і досвід такого опріснення», — пояснює Росс. Раніше солезавод вже відправляв на аналіз куяльницьку сіль — на жаль, це не сировина для промислового виробництва. Солі недостатньо, видобувати дорого і складно. Вона ще й з домішками калію, магнію, кальцію. Добре для суглобів, але не для страв.
Технологія вирощування солі досить цікава. Створюється каскад мілководних басейнів, з них природно випаровується вода (і тоді водойми романтично рожевіють), а сіль лишається на дні — тільки згрібай. Позбутися домішок й очистити сіль до харчового хлориду натрію технологічно теж можливо. «У заводу є технології очищення, тож могли б використовувати сіль і як лікувальну технічну, і харчову робити, — каже Деркач. — Іншого шляху поки не бачимо».
А хоч би на сувеніри і в музей та сіль йшла — байдуже, аби лиман опріснювався. Відпочивальників багато, і сувеніри й видовища вони люблять.
Прогнози — калюжа або соляні бурі
Якщо нічого не робити, лиман мілітиме, засолюватиметься, перетвориться на каскад калюж, які згодом теж висохнуть — і пам’ятка природи зникне. Прогнози майбутнього Куяльника можна будувати на прикладі інших водойм, що мали аналогічні проблеми. Як озеро Солонець-Тузли на Миколаївщині, поблизу Рибаківки. Річка, що наповнювала його, була втрачена ще раніше, ніж Великий Куяльник. Озеро пересихає і перетворюється на солонець. «Це модель того, що чекає на Куяльник. Це буде солонець, або солоне болото», — каже Олег Деркач.
Звісно, не всі прогнози збуваються — після оголення Каховського водосховища, наприклад, очікували на тих площах пустки, що стане джерелом пилюки. А там відновилися ріки, завівся осетер і верби ростуть. Але то прісна вода, а на місці гіперсолоного Куяльника нічого, крім солеросів (однорічна рослина), не виросте й утвориться хіба що солонець. «І є ймовірність, що в посушливі сезони, як-от минуле літо в Одесі, коли місяцями немає опадів, він пересохне до такого стану, що виникатимуть сольові бурі, — попереджає Деркач. — І тоді сіль і пил, залишки пелоїдів нестимуться на великі відстані на городи й поля». Чого нікому не хотілося б, тож природоохоронці зараз і мізкують, як такому сценарію запобігти. Можливо, знайдеться якесь комплексне рішення — додавати солону воду навпіл з прісною і так утримувати лиман у певних параметрах, не втрачати лікувальний ресурс. «Ми самі — невеликим колективом НПП з його незначним фінансуванням — лиман не порятуємо, але можемо ініціювати багато процесів, — каже природоохоронець. — Привертати увагу громадськості, подавати програми порятунку водойми, звертатися в Кабмін. Це ж не проблема національного парку, а завдання загальнодержавне».
Цьогоріч Ірландська академія кіно й телебачення обрала претендентом на «Оскар» 2026 року документальний фільм режисера Гара О'Рурка «Санаторій», присвячений санаторію «Куяльник». Про наш курорт дізналися вже глядачі прем’єри в Копенгагені, а далі його на весь світ прославить ще й Американська кіноакадемія.
Чудасія та й годі: наш Куяльник на широкому екрані, у фокусі уваги кінорежисера і мільйонів глядачів. Та хтозна, чи за якийсь десяток років фільм пана О’Рурка не стане історичною хронікою, бо з карти зникнуть і лиман, і курорт.
