Спойлери (для тих, хто добре знає події Революції гідності чи не має часу читати лонгрид)
— Убивства Сергія Нігояна, Михайла Жизневського й Романа Сеника (помер у лікарні 25 січня, через декілька днів після поранення) 22 січня 2014 року на вулиці Грушевського до кінця не розслідувані. Судових справ немає.
— Викрадення й убивство Юрія Вербицького та викрадення Ігоря Луценка розслідувано. Є вироки тітушкам. Але не всі покарані. Є справи, в яких досі триває судовий розгляд.
— Про тітушок: загальна тенденція — на відміну від більшості правоохоронців, частина з них давали свідчення й співпрацювали на етапі досудового розслідування. Окрім вироків, є угоди зі слідством. Особливо це стосується виконавців нижньої ланки. У деяких справах судовий розгляд ще триває. За спеціальною процедурою in absentia слухають справи цивільних Зубрицького й Чеботарьова, яких звинувачують в організації тітушок, і деяких виконавців, які переховуються від слідства.
— Слідство довело, що саме посадовці МВС залучали тітушок. ДБР скерувало до суду обвинувальний акт щодо колишніх міністра внутрішніх справ (Віталія Захарченка) та в. о. начальника ГУ МВС України в місті Києві (Валерія Мазана).
— Напевно, єдиний беркутівець, який зараз відбуває покарання у справах Майдану, засуджений за тортури на колонаді стадіону «Динамо» під час подій на Грушевського. Також є обвинувальний вирок беркутівцю, який брав участь у затриманні на Грушевського — але без реального відбування покарання — минули строки давності, щоб притягнути до відповідальності. Ще декілька справ працівників спецпідрозділів про затримання учасників протесту слухають у судах.
— У справі Миколи Пасічника, якого затримали 22 січня на Грушевського та звинуватили в масових заворушеннях, суд виправдав слідчого та прокурорів. Загальна тенденція — суди виправдовують суддів, а також слідчих і прокурорів, які затримували й притягували до кримінальної відповідальності протестувальників. Розгляд кількох справ ще триває.
— За знущання з Михайла Гаврилюка правоохоронці отримали вироки з умовним терміном. Триває лише спеціальний (заочний) судовий розгляд у справі харківського беркутівця Дмитра Собини, який втік у Росію. Загалом таке поводження із затриманими було скоріш сталою практикою. Випадок з Гаврилюком став відомим завдяки відео, яке опублікували, але в інших справах потерпілі також розповідали про знущання, жорстоке поводження й побиття з боку і правоохоронців, і тітушок.
— Поки що немає вироків, але в судах є справи про постачання з Росії світлошумових і газових гранат посиленої дії.
— Нещодавно до Шевченківського районного суду Києва надійшла справа за обвинуваченням екскерівників СБУ та працівників російської ФСБ, яких звинувачують у причетності до злочинів проти Майдану.
Події січня 2014 року
Після розгону Майдану 30 листопада 2013 року, подій на Банковій і штурму в ніч з 10 на 11 грудня протести в центрі Києва й інших містах тривали. На Майдані десятки тисяч людей відсвяткували Новий рік. На середину січня 2014 року протести перетворилися на рутину. Усе змінилося, коли прийняли диктаторські закони.
Диктаторські закони 16 січня
16 січня 2014 року нардепи проголосували за закони, які суттєво обмежували права та свободи громадян. Голосували без обговорення й без використання системи «Рада» — простим підняттям рук. Навряд чи хтось їх рахував.
Тоді у ВР було п'ять фракції: провладні «Партія регіонів» і «Компартія» й опозиційні «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода». За диктаторські закони нібито проголосували 235 депутатів з провладних партій. Близько п'яти хвилин зайняв увесь «процес» — включили в порядок денний і прийняли в цілому.
Репресивні зміни до законодавства частково скалькували з російських практик, вони суттєво обмежували права на протест і громадську діяльність. Офіційна назва змін — «додаткові заходи захисту безпеки громадян», але їх дуже швидко охрестили диктаторськими законами.
Закони обмежували права на свободу мирних зібрань, свободу слова, справедливий суд, доступ до інформації, а ще передбачали криміналізацію наклепу й нововведення про екстремістську діяльність, іноземних агентів та інші. Серед нововведень були: заборона на рух у колоні більш ніж п'яти авто; за встановлення намету без дозволу міліції чи участь у мітингу в масці або шоломі — до 15 діб арешту; посилення кримінальної відповідальності за блокування будівель і групове порушення громадського порядку.
Докладно про те, хто за них голосував і як склалася доля нардепів — у матеріалі руху ЧЕСНО.
У 2015 році начальник управління спецрозслідувань Генпрокуратури повідомляв, що безпосередня ініціатива та вказівки ухвалити ці закони йшли від колишнього президента.
Говорили про підозру колишньому першому заступнику голови Верховної Ради Калєтніку, який вів засідання й ухвалив рішення голосувати підняттям рук. Так само повідомляли про підозру голові фракції Партії регіонів Єфремову, голові лічильної комісії Олійнику, секретареві цієї лічильної комісії Гордієнку, а загалом 11 її членам.
Але пред'явлення підозри ще не означає, що справа дійде до суду, тим паче до вироку.
До суду дійшла тільки справа про колишніх нардепів Олександра Єфремова, Сергія Гордієнка й Олександра Стояна. Їм інкримінували ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу України — зловживання службовим становищем і службове підроблення (фальсифікації результатів голосування), що спричинило тяжкі наслідки. Хоча обвинувальний акт прокуратура скерувала до суду ще у 2015 році, до 2019-го справу по суті не розглядали. Вона ходила між судами.
8 листопада 2019 року Печерський райсуд на стадії підготовчого провадження закрив справу. Мотиви суду — злочини, які інкримінували колишнім нардепам, декриміналізовані законом № 1261-VII ще у 2014 році: кримінальна відповідальність за вказані діяння залишилася, тільки якщо вони спричинили матеріальну шкоду у значних розмірах. Апеляційна інстанція і Верховний Суд залишили це рішення чинним.
Тож вироків щодо прийняття диктаторських законів немає.
Прийняті закони мали набути чинності після офіційної публікації. Станом на 19 січня 2014 року такої публікації ще не було. «Урядовий кур’єр» зробив це 21 січня 2014 року.
Події на вулиці Грушевського
19 січня — Вогнехреща
19 січня 2014 року десятки тисяч людей збираються на Майдані. Це перше недільне віче після прийняття диктаторських законів.
Хтось висміював прийняті закони, наприклад, одягнув на голову каструлю чи друшляк замість шолома, який заборонили на мітингах. Але настроєм багатьох людей на площі було «треба щось робити». Лідери офіційної опозиції, які виступали зі сцени Майдану, якогось плану дій не озвучили. А на скандування «Лідера! Лідера!» тодішній керівник партії «Батьківщина» Арсеній Яценюк сказав зі сцени: «Тут є лідер. І я вам скажу, хто це — це український народ». Присутні були не в захваті від такої відповіді, але почули її.
Віче завершилося. Ближче до 15-ї години велика кількість протестувальників зібралася на вулиці Грушевського, яка веде до будівлі Верховної Ради. Біля стадіону «Динамо» ім. В. Лобановського вулиця була перекрита міліцейськими автобусами та вантажівками. На них вилазили, зокрема, журналісти й фотографи для кращих кадрів. У якийсь момент правоохоронці просто струсили з даху найближчого до них автобуса декількох журналістів. Водій зробив різкий рух назад-вперед — і двоє чи троє людей просто впали на землю. Інші встигли перестрибнути на сусідню вантажівку.
За технікою стояли бійці Внутрішніх військ, а далі — беркутівці. Хтось намагався умовити правоохоронців пропустити людей до Верховної Ради. Між людьми та правоохоронцями, які стояли впритул, періодично спалахували сутички. Інші ж майданівці, навпаки, намагалися зупинити їх.
Напруга зростала. У бік правоохоронців активісти кидали петарди та фаєри. У якийсь момент правоохоронці долучилися до перекидання димової шашки. Також іноді відбувалися сутички між протестувальниками й тими, хто їх заспокоював. Протистояння з правоохоронцями то спалахувало, то згасало. У шеренгу правоохоронців активісти штовхнули автобус — відбулася нетривала бійка.
Якоїсь миті з-за спин вевешників у натовп полетіли світлошумові й газові гранати. Вони розривалися просто під ногами людей, які вчасно не зреагували. Гранати летіли й у ту частину натовпу, який просто спостерігав за подіями. Декілька хвилин — і між правоохоронцями та протестувальниками утворюється «буферна зона». Більшість людей відійшли за кількадесят метрів від кордону правоохоронців, на відстань, куди не долітали спецзасоби. Але не забралися. У відповідь на гранати у правоохоронців полетіли коктейлі Молотова, петарди та бруківка. Для цього хтось один чи група, іноді прикриваючись саморобними щитами, вбігав/ла в «буферну зону» і відходив/ла ще до того, як вибухне черговий спецзасіб.
Від сльозогінних гранат періодично утворювалася газова хмара, від якої пекло очі й важко дихалось. Медики й волонтери промивали постраждалим очі. Надавали на місці допомогу пораненим осколками гранат. У тяжких випадках передавали лікарям. Спалахували автобуси та вантажівки, на яких ще нещодавно купчилися журналісти й активісти. Правоохоронці почали стріляти в людей гумовими кулями. А потім, судячи з розповідей і знайдених на землі артефактів, «удосконалили» гранати: примотали до них додаткові елементи ураження. Запрацював водомет, хоча його застосування за такої низької температури на вулиці заборонене. Усе це супроводжував ритмічний грюкіт по металу. На Грушевського з’явилися такі невід'ємні атрибути тривалого протесту, як чай, бутерброди та бочки з вогнем.
Згодом цей день називатимуть Кривавим Водохрещам чи Вогнехрещам. 19 січня слідче управління ГУ МВС у м. Києві зареєструвало кримінальне провадження за фактом організації невідомими особами 19.01.2014 по вул. Грушевського та на Європейській площі в м. Києві масових заворушень (ч. 2 ст. 294 Кримінального кодексу України). Саме це інкримінуватимуть у січні більшості затриманих у Києві, на Майдані та за його межами.
20 січня — катування протестувальників на колонаді стадіону «Динамо»
Уночі проти 20 січня сутички зі спецпризначенцями на Грушевського стали перманентними. Туди принесли й підпалили автопокришки, створивши вогняну лінію між правоохоронцями й протестувальниками, від якої здіймався чорний густий дим.
Увечері 20 січня сутички тривали. Після 20-ї години беркутівці перемістилися ближче до колонади стадіону «Динамо». Згодом декілька з них проникли у приміщення колонади, звідки по сходах піднялися на дах, де перебували активісти. Помітивши працівників міліції, хтось устиг втекти. На даху залишилися неповнолітній Михайло Нискогуз і Владислав Цілицький. На відео нижче зафіксовано, як беркутівці кийками й ногами б'ють їх, а потім тягнуть по даху колонади. Це обурило тих, хто спостерігав за побиттям знизу. Багато хто вважав, що затриманих скинули з даху колонади на землю і нібито хтось загинув. На щастя, обоє хлопців залишилися живими. Але як потім свідчили потерпілі, це був тільки початок катувань.
Один потерпілий розповідав у суді, що захищати себе не було можливості, бо руки були в кайданках позаду. Дорогою до автозака побої не вщухали, допоки не знепритомнієш. Також беркутівці глумилися, запускали перцевий газ у штани. А другий потерпілий розповів, як дорогою до автобусів беркутівці били його руками, ногами й кийками, а потім кинули на землю поруч з автобусом. Згодом він почув, що хтось (як він зрозумів — командир) наказав роздягнути його (у ту ніч температура повітря була близько 10 градусів морозу). Після того, як роздягнули, один силовик ударив його ножем у стегно. Потерпілий перестав розуміти, що відбувається, утратив орієнтацію від болю. Потім відчув, що його підняли, різкий запах і сильний біль. Зрозумів, що на його тіло — у ділянку правого стегна, де була відкрита рана, — розпилили газ із газового балончика. Згодом його відвели в автозак.
Після побиття і тортур затриманих Михайла Нискогуза та Владислава Цілицького звинуватили в масових заворушеннях. Суд відправив Цілицького під варту, а Нискогуза — під домашній арешт.
Хто саме завдав удару ножем, імен усіх причетних до катування ми досі не знаємо, у вироку щодо цього епізоду вони фігурують як невстановлені особи. Але слідство з'ясувало, що Нискогуза і Цілицького на колонаді стадіону «Динамо» били співробітники харківського «Беркуту»: Андрій Хандрикін, Артем Войлоков і Владислав Мастега. (У 2017 році Войлоков і Мастега втекли у РФ. Матеріали в їхньому обвинуваченні виокремили, а провадження зупинили.)
Хандрикін зараз відбуває покарання — шість років позбавлення волі. Суд визнав його винним у катуванні (ч. 2 ст. 127 КК України). Суди розглядали справу за обвинуваченням Хандрикіна з 2017 року. Спочатку 30 серпня 2019 року Дніпровський районний суд виправдав беркутівця. 26 січня 2023 року Верховний Суд відправив цю справу на повторний розгляд до апеляційної інстанції, яка 21 грудня 2023 року ухвалила новий вирок — обвинувальний. Фізично Хандрикіна затримали в лютому 2024 року. А 14 листопада 2024 року Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив покарання в силі.
У 2022 році сам Михайло Нискогуз так згадував про побиття на колонаді в інтерв’ю: «Так трапилося, що в один момент я опиняюся не в тому місці й не в той час — потрапив у полон до беркутівців. Там дуже довга історія була з катуваннями, побиттями, знущаннями, але справа в тому, що вона вплинула на те, як я почав дорослішати. Тобто став ще більше злим на несправедливість, грубим, твердим хлопцем, у перспективі — мужиком. Вона не зламала мене, а навпаки — зробила сильнішим».
21 січня — затримання людини з білим прапором
Приблизно о третій годині 21 січня на вулиці Грушевського затримали Антона Кудінова. На засіданні 1 лютого 2022 року потерпілий Антон Кудінов переказав обставини затримання:
«Я взяв вудочку [і білу футболку, зробив прапор]. Рушив з боку Європейської площі в бік кордонів вевешників. Підняв руки, підняв [саморобний] білий прапор. Нічого агресивного не робив. Сподівався, що [мої добрі наміри очевидні], адже білий прапор і підняті руки — це міжнародний символ перемир’я», — розповідав у суді Кудінов.
Бійці «Беркуту» скрутили його, кинули в автозак на пів доби, а потім відвезли у відділок міліції. Далі достатньо передбачувано — звинувачення в масових заворушеннях і рішення суду про тримання під вартою на два місяці.
Беркутівця Дмитра Панченка, який був серед «групи вилучення», що затримала Кудінова, 17.07.23 суд визнав винним у незаконному перешкоджанні мирним зібранням і наданні свідомо неправдивих свідчень. Але звільнив від відбування покарання, оскільки минули строки давності для притягнення до відповідальності. Вирок набув чинності.
Щодо іншого міліціонера з дніпровського «Беркуту» — Шумейка, який складав рапорт про затримання й надав слідчому свідчення про участь Кудінова в масових заворушеннях, — триває підготовче провадження в Шевченківському райсуді.
Триває розгляд справи колишнього старшого слідчого Солом’янського райвідділку Віталія Ярового, який притягував до кримінальної відповідальності Кудінова. Так само, як і справи колишнього прокурора прокуратури Києва Володимира Задніпряного, який притягував до кримінальної відповідальності Кудінова, та іншого затриманого — Віталія Ахрамєєва.
Справу колишньої судді Солом’янського районного суду Києва Олени Калініченко, яка 23.01.2014 ухвалювала рішення про тримання під вартою, суд закрив. У липні 2024 року Святошинський суд задовольнив клопотання обвинуваченої звільнити її від кримінальної відповідальності, бо минули строки давності.
22 січня — перші загиблі від вогнепальної зброї біля стадіону «Динамо» на Грушевського
Сергій Нігоян загинув від поранення свинцевою картеччю. Нігояна застрелили близько шостої ранку.
Білоруський активіст Євромайдану Михайло Жизневський загинув близько дев'ятої ранку від пострілу кулями для зупинки транспортних засобів.
Романа Сеника також поранили кулями для зупинки транспортних засобів. Він переніс кілька операцій у Київській міській клінічній лікарні № 17. Проте рани виявилися важкими — уранці 25 січня він помер, не опритомнівши.
У відео #BABYLON'13 убиті 22 січня 2014 року Сергій Нігоян і Михайло Жизневський в імпровізованому майданівському медпункті на першому поверсі Інституту літератури ім. Т. Шевченка (вул. М. Грушевського, 4) — https://cutt.ly/twLjjuJx
Розслідувати злочини почала тодішня міліція.
«Головний місяць для розслідування (січень-лютий 2014 року) витратили не на розслідування, а на фабрикацію доказів і створення зручної міліцейському керівництву — Захарченку і компанії — версії подій, мовляв, майданівці самі в себе стріляли. Не зібрали фото, відео із зовнішніх камер спостереження, яких було вдосталь. Навіть більшість стримів, які автоматично зберігали декілька місяців, втрачені», — говорила адвокат родини Небесної сотні Євгенія Закревська в коментарі LB.ua у 2019 році.
Згодом провадження передали Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України. Зараз ці злочини розслідує ДБР. Розслідування не завершили.
«Слідство продовжує відпрацьовувати співробітників МВС, які несли службу в день убивств. Також ще тривають ряд судових експертиз, відпрацьовують свідків», — повідомила прокурор Людмила Гавриш.
Унаслідок подій на Грушевського в січні загинули Олександр Бадера й Богдан Калиняк.
Богдан Калиняк двічі потрапляв під крижаний струмінь водометів. Був виснажений, захворів, але до останнього не хотів іти з Майдану та звертатися до лікарів. Богдан помер 28 січня в Івано-Франківській обласній лікарні.
Олександр Бадера 22 січня, у День Соборності, був на вулиці Грушевського в колоні активістів, на яку напали спецпризначенці. До лікарень у ці дні звертатися було небезпечно, тому лікувався Олександр Бадера самотужки вдома. 28 січня 2014 року Олександр помер у власному помешканні.
Після 12-ї години 22 січня правоохоронці витіснили учасників акції протесту від барикади на вулиці Грушевського, неподалік входу на стадіон «Динамо» імені В. Лобановського в сторону Європейської площі та вулиці Хрещатик. Під час витіснення учасників акції били й затримували. Нерідко просто тих, хто не встиг втекти. Зокрема і журналістів.
Справа 72-річного Миколи Пасічника, побитого і затриманого 22 січня 2014 року під час подій на Грушевського
Микола Пасічник уперше приїхав на Майдан 22 січня, у День Соборності України. Так він робив щороку ще з часу Помаранчевої революції.
Саме цього дня на Майдані застрелили перших протестувальників — Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Згодом з’явилась інформація, що в лісі під Києвом виявили тіло ще одного вбитого майданівця — Юрія Вербицького.
На тлі цих подій протистояння на вулиці Грушевського спалахнуло з новою силою.
72-річний Микола Пасічник разом з іншими протестувальниками пішов подивитися на власні очі, що там відбувається. На вулиці Грушевського біля входу на стадіон «Динамо» він натрапив на чергову спробу розгону: його побили беркутівці і затримали вевешники. А ще через кілька годин він опинився за ґратами.
Суддя Оболонського райсуду Києва Юлія Швачач за клопотанням слідчого Оболонського РУ Віталія Матюші, яке погодила ексзаступниця прокурора Оболонського району Ілона Клюге, ухвалила рішення про тримання під вартою Пасічника за звинуваченням у начебто масових заворушеннях і побитті беркутівців.
Кримінальне провадження щодо самого Пасічника закрили ще 26.02.2014 через відсутність у його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 294 КК України.
Микола Пасічник (до своєї смерті у 78 років) та його представник Марина Ліліченко (зараз служить у ЗСУ) багато років намагалися пробитися через опір системи. Домогтися покарання для тих, завдяки кому 72-річний Микола Данилович, який приїхав на Майдан з Ладижина з маленькою чорною сумкою, де був хліб, сало й цибуля, опинився побитий за ґратами за обвинуваченням у масових заворушеннях.
Журналіст Данило Мокрик спілкувався з Миколою Пасічником за його життя й багато років слідкував за цією справою. У відео від 2020 року Данило розповідав його історію, як починався судовий розгляд у справі. А у 2024 році — про виправдальний вирок.
Суддя Юлія Швачач, яка ухвалила рішення про тримання побитого Миколи Пасічника під вартою, не є обвинуваченою у справі. Але у 2016 році саме через це рішення її звільнили з посади судді Оболонського суду у зв’язку з порушенням присяги.
15 листопада 2014 року Дніпровський суд виправдав ексзаступницю прокурора Оболонського району Києва Ілону Клюге й колишнього слідчого Віталія Матюшу. Ще один обвинувачений, колишній прокурор Андрій Сайчук, помер на стадії ознайомлення з матеріалами справи. Але суд реабілітував його.
Знущання з Гаврилюка 22 січня 2014
У січні 2014 року в інтернеті з'явилося відео, на якому бійці «Беркуту» жорстоко знущаються з чоловіка з козацьким чубом біля автозака. На цих кадрах він у самих шкарпетках в оточенні спецпризначенців. Згодом з’ясували, що цим чоловіком є Михайло Гаврилюк, якого затримали 22 січня після 12-ї години.
У тексті вироку йдеться, що військовослужбовець «виявив Гаврилюка за одягом та наявним при тому льодорубом, впізнав як активного учасника акцій протесту», вирішив відвести його до керівництва підрозділу і дорогою вдарив затриманого дерев’яним руків'ям льодоруба. Командир частини розпорядився доставити Гаврилюка до конвойного автомобіля.
Військовослужбовці ВВ повели Гаврилюка до автомобіля вулицею Грушевського. Дорогою вони зустріли бійців «Беркуту». Спецпризначенці оточили затриманого й упродовж близько п'яти хвилин били руками й ногами, зняли з нього одяг. Цього дня температура повітря була 9-10 градусів морозу. Біля автозака його оточила нова група бійців, які почали знімати Гаврилюка на телефон.
У 2014–2015 ухвалили шість рішень за цим епізодом. Два обвинувальні вироки й три угоди передбачали покарання з випробувальним терміном. Одну справу закрили. У всіх випадках обвинувачені визнавали свою провину, а потерпілий зазначав, що вибачив їх.
Триває лише спеціальний (заочний) судовий розгляд у справі харківського беркутівця Дмитра Собини, який втік у Росію. Справу слухають з 2015 року. Колишнього командира 1-го взводу 1-ї роти харківського «Беркуту» Собину звинувачують у перевищенні службових повноважень, що супроводжувалося насильством і діями, що ображають гідність потерпілого.
Таке поводження із затриманими було скоріше сталою практикою. Випадок з Гаврилюком став відомим завдяки відео, яке опублікували, але в інших справах потерпілі також розповідали про знущання, жорстоке поводження й побиття — і з боку правоохоронців, і з боку тітушок.
Узагальнення
Вище описали не всі випадки затримань, а тільки ті, у яких існують судові справи. Не всі постраждалі під час Революції гідності стали потерпілими.
Постраждалих протестувальників з 19 по 31 січня — близько 300 тільки за офіційними даними. Насправді набагато більше.
Загалом судових справ щодо правоохоронців, які застосовували силу і спецзасоби на Грушевського, майже немає. Крім описаних випадків — тортури на колонаді «Динамо», затримання Кудінова та знущання з Гаврилюка. Ще січневі події разом з іншими інкримінують колишньому заступникові начальника відділу забезпечення масових заходів Управління громадської безпеки ГУ МВС України в Києві Юрію Спасських. Але розгляд справи зупинили через мобілізацію.
У 2020 році ексголова Управління спецрозслідувань Сергій Горбатюк пояснював у коментарі, чому, крім певних винятків, слідству не вдалося установити конкретних силовиків, які завдали протестувальникам тяжких тілесних ушкоджень під час сутичок: «Усі документи стосовно розміщення підрозділів того дня, виходу на передній план, того, хто де чергував, усе це було відсутнє. Частина знищена, частина не складалася. Відповідно не складалися документи про використання спецзасобів посиленої дії. Основна проблема — це ідентифікація тих, хто застосовував або насильство, або помпові рушниці. Це основна проблема, яка не дозволила встановити (більшість) причетних і повідомити про підозру», — казав Горбатюк.
Щодо оцінки дій протестувальників — кримінальні провадження, які тогочасні правоохоронні органи відкривали щодо подій на Грушевського, не мали на меті розслідувати події, а слугували інструментом залякування. Участь у масових заворушеннях інкримінували всім, кого спіймали, незалежно від реальної участі в протестах. Яскравим прикладом є затримання Миколи Пасічника чи випадкового перехожого за межами Майдану, якого прийняли за учасника протестів. Пізніше ці справи закривали через відсутність подій чи складу злочину в діях затриманих. Постраждалі серед правоохоронців також були, але про результати реальних розслідувань цих епізодів невідомо.
До того ж влада декілька разів ухвалювала закони про так звану амністію для учасників протесту. Вони охоплювали й січневі події.
А поки тривали події на вулиці Грушевського, правоохоронці й тітушки влаштували справжнє полювання на протестувальників за межами Майдану. Після інформації про перші вбивства протестувальники в обласних центрах заблокували чи зайняли будівлі облрад і адміністрацій.
А наприкінці січня 2014 року влада скасувала диктаторські закони, звільнила уряд і взялася «обмінювати» затриманих на звільнення будівель і розблокування вулиць, фактично перетворюючи людей на заручників. Про те, як це відбувалося і як потім розслідували ці злочини, а також про участь Росії в цих подіях — читайте в наступному матеріалі.