Коли мій старший син пішов у перший клас сім років тому, я, якщо чесно, найбільше цікавилися, чи встигнуть нам привезти нові парти, адаптовані під вимоги реформованого освітнього процесу, чи дійсно в усіх класів є набори конструкторів «Лего», як розмістяться діти на ігрових килимках і чи будуть крісла-мішки в лаунж-зонах… Зараз усе це трішки смішно.
Бо потім довелося дізнатися, що принаймні половина вчителів просто не сприймають нових підходів НУШ і відкрито кажуть батькам: «Хай вони там, у міністерстві, як хочуть, а в мене є своя методика і програми». Що батьки дуже сумують за старими добрими оцінками для дітей і не розуміють, чому їхнім першачкам ставлять смайлики з різними емоціями або, коли діти навчилися читати, мотиваційні відгуки («Ти молодець!», «Наступного разу вийде краще», «Гарна робота»). І що командний і творчий компоненти в освіті учнів початкових класів деякі педагоги трактують своєрідно: купити всім дітям однакові альбоми для творчості з готовими шаблонами малюнків і поробок, на спарений урок «Технології і дизайн» дати всім номер завдання для виконання за схемою, а самому насолоджуватися спокоєм.
Не всі школи й учителі більше виходили з маленькими учнями на вулицю, аби провести там практичні заняття «Я досліджую світ». Не всі діти дізналися, для чого в їхніх класах індивідуальні парти саме у формі трикутника (пелюстки) — щоб їх зсувати гострим кутом докупи, створювати коло маленьких груп і працювати над завданням разом, аби був зоровий і голосовий контакт з командою. Не всі батьки сприймали інклюзію навчального процесу й відверто саботували прийом у клас дітей з особливими освітніми потребами. А адміністрації шкіл подекуди воліли й воліють підбурювати батьків писати заяви в районо про відмову від інклюзивного класу замість того, щоб подати запит на тьюторів, котрі допомогли б учителям у таких класах.
Освітня реформа ламає в головах дуже багато всього. Навіть у тому неповному вигляді, в якому вона прийшла в наше життя. У цьому я переконалася зараз, коли віддавала в школу вже молодшого сина й коли НУШ стала чимось абсолютно буденним, базою. Начебто я з тих, хто «з дитинства за реформи», і школа в мене ніколи не викликала невпевненості — бо я завжди готова, але ось постало питання: чи віддавати в перший клас сина, якому щойно виповнилося шість років, — і я зависла, вирішуючи цю дилему.
Чому, власне, дилему? За правилами, діти повинні йти до школи у віці шести років. Початкова школа є обов'язковою та загальнодоступною. Це означає, що будь-яка дитина, незалежно від її освітнього рівня й набутих до школи навичок, має право без перешкод, відбору й тестів потрапити в перший клас за місцем проживання. Де й отримувати від держави освітні послуги. Це, до речі, звучить банально, але є однією з частин реформи й цеглинкою НУШ: усі діти мають рівні права на здобуття освіти, а школа повинна вчити дітей без умов до них.
Виявилося, що особисто мені, з моїм бекграундом, важко прийняти цю просту річ. Як це — я віддам до школи дитину, в якої не ідеальна якість мовлення? Що робитиме в школі малий, який не вміє читати? Як розбереться зі шкільними правилами шестирічка, який половину садочкового життя провів на карантині, а іншу — в укритті? Хто врятує мою дитину, коли вчитель задаватиме по три сторінки письмових завдань і вірші, а він лише недавно вивчив букви?
Виявилося, що випробування першим вересня стало найбільшим стресом саме для мами. Я до самого початку навчального року опитувала всіх знайомих, з яким ступенем готовності йдуть до школи їхні діти; щодня була готова забрати документи, якщо побачу «знак», що ще рано. І зрозуміла, що я дійсно та сама шкільна відмінниця, яка все повинна робити ідеально. А інакше — ганьба і поразка. Третього не дано.
У мене в родині багато вчителів. І всі вони чудові люди, але вимоги — це наша база. Я йшла до школи дуже добре підготовленою і… відверто нудьгувала там перші три роки. Бо ти все знаєш наперед, підручники досить прості, єдине випробування — писати ідеальним почерком і чисто. Школа була довершено-дидактичною, без місця для дискусій, без права на помилки, без варіантів пошуку. Усі, хто не справляється — слабка ланка. Учитель взаємодіє з ними лише поганою оцінкою. Або критикою, або знущанням — поки діти малі й дозволяють це.
Тільки згадуючи свій перший клас у пошуках відповіді на те, чому так нервово до нього ставлюся, я зрозуміла, що в моїй школі нормою було сміятися з тих, хто не може відповісти на уроці. І що це було з подачі педагога, якщо його так можна назвати. І що декотрі учні, над якими клас тоді дружно насміхався, насправді були дітьми з особливими освітніми потребами в прямому, медичному розумінні цього терміна. Але «чуйні» педагоги молодших класів сприймали їх лише як неуків і заваду безхмарному веденню уроків в один бік: «записуйте».
Мабуть, у моєму віці все це й інше варто пропрацювати з психологом, але не склалося, тому робила це НУШ. Переговоривши про свої сумніви з усім світом, я прийшла і до вчительки мого сина. Яка сказала мені просту річ: діти приходять у школу, щоб учитися. Хтось у цій фразі може нічого не почути, а я отримала інсайт. Учитися? Ось так, просто, без умов і вимог? Так теж можна було?
Так можна було, і вчителька це зробила. Вона сказала, що діти приходять у школу різного віку, а в цей період «майже 6» і «вже 7» — часто суттєва різниця. І тому вона намагається врахувати рівень кожного та спочатку дає диференційовані завдання. Щоб допомогти початківцям і не дати нудьгувати підготовленим. І пообіцяла, що діти вчитимуть абетку з нуля, по-справжньому, а не пройдуть її формально за вересень, щоб у листопаді вже писати диктанти. І що в неї не буде ніяких «альбомів творчості» від видавництва й усі уроки, де тренують руку й образне мислення, будуть саме такими уроками.
Я набрала в груди повітря, відсунула твою тривожність до більш непередбачуваних викликів сьогодення — і відправила дитину в школу. Але записала його на додаткові уроки в приватному центрі з листопада (коли було вільне місце)! Ці уроки не знадобилися. У листопаді дитина вільно читала. У грудні писала в прописах. Це все зробила школа, без мене.
У нас немає спартанської домашки, щоб діти «тренували руку» годинами після уроків. Є незакінчені завдання — їх можна доробити вдома. Моя дитина сама пам'ятає про них і сама сідає зробити. Неідеально, але як уміє.
…Часто в батьківських спільнотах, у транспорті, чергах я чую розмови про перший клас, у яких мами оцінюють учителів і школу за одним параметром: чи вимогливий педагог і скільки сторінок домашнього завдання задає. І чи не грішить він «тим НУШем, де з дітьми лише цацкаються». І мені стає трішки не по собі: ці люди точно молодші за мене, вони не вчилися в моєму радянському першому класі, але ж чому вони так ставляться до власних дітей? Чому так бояться, що хтось дасть їм трішки свободи? Чому самі просять муштри й жорстких вимог, без права на помилки? Чому ми так боялися школи і тепер прагнемо прищепити це своїм дітям?
Не маю відповідей на ці питання, але не припиняю пошуків. Як, сподіваюся, і освітня реформа в українській школі не припиняє свого розвитку: від оновлення парт і простору — форми — до оновлення способів спілкування, методів набуття навичок, якості програм — змісту. Бо все поступово, але рухається.