Повернення на війну
До війська Андрій пішов 26 лютого 2022 року. Це був не перший його досвід війни — він брав участь в АТО на Донбасі до 2017 року.
«З початком повномасштабного вторгнення поїхав у свій старий військкомат у Кривому Розі, там одразу прийняли. Відправили в 17 бригаду, батальйон комплектували. Покаталися по частинах, отримали зброю — і все, служба», — розповідає молодший сержант.
Близько тижня, пригадує, простояли в Зеленій Балці, отримали розпорядження їхати в селище Високопілля, що на Херсонщині. Завдання — зайняти кругову оборону. На той момент Херсон уже тиждень був під окупацією.
«10 березня ми приїхали, побачили, що наші блокпости вже зняті, нікого немає. Люди підходили на вулиці, казали: “Ви хоч нас не кидайте”. У нас не було ні бронежилетів, ні техніки, нічого не було, крім автоматів і РПГ», — розповідає Андрій.
Почитали новини, зорієнтувалися, яка ситуація довкола. Зрозуміли, що «буде весело». Тоді ж мусили переміститися в сусіднє село Ольгине.
«Два хлопці з мого взводу вирушили з місцевими в розвідку. Згодом подзвонили, що треба прикриття, аби відступити. Я, Вовка Дегтяр, Артем Карпович і цивільний, який був за кермом "жигуля", поїхали за ними», — пригадує чоловік.
Так учотирьох вирулили в лоб колоні техніки ворожої розвідки. «Жигуль» застряг.
«Ми полізли в зеленку, а зеленка непролазна. Тому залягли в посадці і прийняли бій. Нас почали з двох сторін з БМП просто розстрілювали», – розповідає Андрій.
Володимир Дегтяр і Артем Карпович загинули на місці від прямих влучань. Андрію прилетіло по ногах. Хоча в документах його теж записали в загиблі. Серед живих залишився і цивільний водій Максим.
«Військових привезли до нас у село перед обідом. Поки вони там "розполагались", я з братом і батьками домовився, що будуть жити у них, організував знайомих, дружину, щоб їсти їм приготували, збиралися їхати в місто за продуктами», — пригадує Максим.
Згодом чоловік почув, що неподалік їхнього села вже група російської техніки. Спершу виїхав сам у розвідку, переконався — здалеку побачив декілька десятків машин ворога. Після нього поїхав інший місцевий, уже з військовим, взяти РПГ.
За якийсь час Максиму зателефонували і сказали, що потрібне підкріплення, аби відстрілятися. Так у його «жигулі» опинилися Андрій Федорович, Володимир Дегтяр і Артем Карпович.
«Я швидко відреагував і дав задню в посадку, — пригадує Максим, як наштовхнулися на російську техніку. — Хлопці почали відстрелюватися. Коли покинули машину, мене спасло, що я встиг 4–5 метрів відбігти. Якби поряд був – попав би теж під вогонь. Я бачив, як кулеметника з 30-ки прошило, на автоматчика наїхали БМП, а Андрюсі по ногах попало, перебило ноги».
Його ж дивом не заділо, каже. У полон потрапив разом з Андрієм. Той, пригадує, був непритомний, коли вантажили на БМП.
Згодом свідчення Максима долучили до розслідування поранення Андрія. Але якби сам не наполіг, щоб місцеві поліцейські взяли покази про ті події, цих матеріалів могло й не бути.
Полон
«Мене затягнули на БМП, прив’язали і так повезли», — розказує Андрій. Обидві ноги росіяни перев’язали, зафіксували на палках, бо ті «просто бовталися».
Куди саме повезли, Андрій не знав. Першого дня тримали десь у сіннику із закритими очима. Спочатку не чіпали. «Вони більше знущалися над хлопцями цивільними, їх у розхід кидали, а військових намагались тримати, щоб привезти потім як полонених і галочку поставити», — каже чоловік.
Наступного ранку занесли до інших полонених. Поки перебував там, привезли ще двох українських бійців. Одного — з пробитими легенями, помер майже відразу. Згодом помер і другий.
Так Андрій залишився лише із цивільними. Сиділи днів три. Цивільних, каже, росіяни водили «на розстріл» ледь не щодня.
«Коли наші почали накривати їхні позиції, вони вирішили відвезти нас у Чорнобаївку, у якийсь гараж. Там уже людей вистачало. Пам’ятаю, один військовий був з 25 бригади. Він зняв з мене шеврони і спалив їх», – говорить чоловік.
Андрія допитували. «Після сказали везти мене “на яму”, типу, що я безтолковий. Але привезли в херсонську лікарню. Не знаю, чи той, хто мене віз, відхилився від наказу, чи це вони просто лякали так», — ділиться він.
Друге життя
У лікарні, пригадує Андрій, було багато українських військових. Але їх туди привозили не росіяни. Це були тяжко поранені бійці, що виступили на захист міста з перших днів.
«Лікарі дуже допомагали переховувати хлопців — перекручували дані, документи їм навіть підробляли», — розповідає чоловік.
Так допомогли і йому. Після операції на ногах Андрія перевели в опікове відділення: «Я тоді кажу хірургу: “Ви ж розумієте, що росіяни за мене знають, вони ж мене сюди самі привезли”. А він мені: “Ти помер під час операції”».
Що Андрія немає серед живих, думали і в його підрозділі. Після бою 10 березня оформили як загиблого. Але головний лікар зумів зв’язатися з його знайомими і сповістив, що Андрій живий.
У лікарні хлопці значилися як цивільні. В опіковому відділенні їх було п’ятеро, двоє неходячі. Там вони записували звернення до президента й головнокомандувача, щоб військові знали, яка в них ситуація.
Улітку, пригадує Андрій, до них приїхали феесбешники. «Я думаю, вони прекрасно знали про нас. Знали, хто де, але гралися з нами, слухали нашу маячню, що хтось з мотоцикла впав, тому тут, хтось ще звідкись. Потім почалася розмова, чи хочемо ми на обмін», — розповідає чоловік.
Тоді завітали російські пропагандисти з камерами, зняли сюжет. «Кожне твоє слово перезнімають, треба було говорити тільки російською, а коли потім подивився це відео, побачив, що вони вибрали й вирізали тільки ті фрази, які їм треба були», – зазначає Андрій.
Навідувалися до хлопців у лікарню і російські прокурори. Які саме були плани ворога, чоловік не знає. А тоді щось змусило окупантів метушливо змінити місце розташування. Як з’ясувалося потім, цим «щось» був наступ українських військових.
Що росіяни зникають, Андрій зрозумів, коли зняли охорону. «Ми сиділи і надіялися, що вони про нас забули», — пригадує чоловік. Лікар навіть пропонував виїхати, але серед хлопців були лежачі, тож непомітно покинути місто не вийшло б.
Повернення
Того самого дня Андрій вийшов надвір покурити, пересвідчився, що охорони немає, і подався звідти – ночував у підвалі, допомагали і давали прихисток цивільні. «Не розумів, куди йти, аби тільки піти. А через три дні зайшли в місто наші, слава богу», — каже чоловік.
Коли побачив на херсонській вулиці транспорт з українськими прапорами, вибіг назустріч. Розповів, що в лікарні ще є наші військовослужбовці. Потім зустрівся із СБУ, його опитали і дозволили заночувати в будівлі, де базувалися самі. Зранку відправили повідомлення в його бригаду, аби приїхали по Андрія.
«Мене забрали в Шестірню (Херсонська область), там я три дні був з хлопцями, допомагав готувати. Попросив додому з’їздити. Мені дали відпустку 10 днів, а тоді я домовився з медиком, щоб мене відправили до лікарні в Кривому Розі, бо треба було робили операцію, витягували з кістки спицю», – розповідає чоловік.
Після лікарні Андрій одержав місяць реабілітації. Згодом мав їхати з хлопцями в напрямку Бахмута. Чекав, що призначать на посаду. Але Андрію сказали, що вивели поза штат повністю й розслідують факт перебування в полоні й поранення.
Бюрократичні знущання
«Вони мене відправили додому і кажуть: “Ну, до дзвінка”, – пригадує чоловік. Так він і чекав на результати, доки в березні 2023-го не дізнався: розслідування не підтвердило, що він отримав поранення, коли виконував бойове завдання.
«Те, що в документах розслідування зазначили, — абсурд. Дати наплутали. Свідка не опитали жодного. Усі ці доповіді й пояснення я вже потім давав, коли мені сказали, що факту поранення при виконанні бойового завдання немає. Я просто не розумів, що відбувається», — ділиться Андрій.
Чоловік звернувся, куди міг – у військову частину, до командування. Відповідальність за розслідування, каже, перекидали хто на кого.
Паралельно розслідували факт потрапляння в полон. Довели його. Утім завершити справу не змогли, бо час минув, а необхідні підписи не поставили. Згодом, каже, командування взагалі перестало відповідати на дзвінки.
«І трубку не беруть, і як знайти, чорт їх знає. Я пишу рапорти на ту частину 1962, до якої ми ніби зараз прикомандировані. У відповіді кажуть: звертайтесь у свою частину, бо я в розпорядженні комбрига. А з ним зв’язку навіть немає. І ППД у нас немає», – пояснює Андрій.
За цей час чоловік уже чотири рази звертався на гарячу лінію Міноборони. Відповідь отримував, розслідування поновлювали. Але результатів немає.
Андрій далі сидить вдома, на службі значиться, але виплат ніяких не отримує. Шукає підробітки, щоб було за що жити. Офіційно, звісно ж, влаштуватися не може, бо досі військовослужбовець.
«Зараз у мене навіть є можливість перевестися в другу бригаду. Не треба мені ті виплати, не треба статус полону, бо порівняно з тим, що доводиться хлопцям переживати, у мене був відпочинок. Але дайте мені документ і дайте перевестися. Рік розслідування, я рік поза штатом. Розслідування вже тричі закривали і поновлювали, бо я звертаюся на гарячу лінію. І пояснень мені ніяких не надають», — обурюється чоловік.
Військового квитка Андрій також не має, досі не поновили. Не можуть й дати скерування на операцію.
«У мене нога одна зараз на три сантиметри коротша. І постійні болі. Знайомий лікар хотів зробити операцію, щоб витягнути ногу, але направлення не дали. А без нього він не має права мене прийняти», — пояснює військовослужбовець.
Андрій припускає, що поза штат його вивели, ще коли був у полоні. Адже знали, що перебував на окупованій території з пораненням.
Він показує декілька десятків документів, які зібрав за цей час. І це лише частина, зазначає чоловік. Серед паперів покази і лікаря херсонської лікарні, і свідків, зокрема цивільного водія Максима.
Військовослужбовець зізнається, не може розібратися в ситуації. Каже, уже два стоси документів, а користі нуль.
«Я не розумію, що тут такого важкого? Усі доповіді є, вони все знають. А в них постійно то рапорти губляться, то ще щось. У нас таких історій багато. За двох хлопців точно знаю, що були в такій же ситуації, але вони здалися вже і просто живуть своїм життям. На службі, але в цивільному житті», – додає чоловік.
***
Історія Андрія – не унікальний випадок, коли військовослужбовця виводять поза штат, часто не повідомляючи, і не шукають йому посаду в тилу.
Андрій же має місце, куди хоче перевестися, щоб продовжити службу. Утім через бюрократичну плутанину змушений сидіти вдома без розуміння, що буде далі.
LB.ua звернувся по коментар до Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ.
«Були подібні прецеденти, коли отримували відповіді запитувачі після звернення на гарячі лінії Міністерства оборони України чи Кабінету Міністрів. Або у відповіді на офіційний запит на імʼя того чи іншого командування (СВ, ВМС, ДШВ, ПС тощо) чи на імʼя Генерального штабу», — пояснили нам.