Альфа з Бахмута
Люба Голубєва збиралась у Бахмут в евакуаційну місію з колегами по Kyiv Animal Rescue, але радше як попутниця. Вона хотіла провідати свого чоловіка-військового. Проте так не сталося — чоловік загинув. Зрештою, Люба вирішила все одно їхати на схід. Щоб не сидіти вдома в траурі, а щось робити, пояснює вона. “Щось робити” — це витягати звідти тварин.
— Перший раз стало трохи лячно, коли біля Бахмута ми вдягли бронежилети, — пригадує вона. — Потім заїхали в саме місто, а там така атмосфера: працює мінібазарчик, поруч виїжджає танк, десь далі чути вибухи, ходять місцеві. Я їх побачила – і мені стало спокійніше.
Господар пітбуля Альфи загинув під час обстрілу. Снаряд поцілив у його двір, коли він був на вулиці. Там, у дворі, його і поховали. Собаку до себе забрав сусід і доглядав її, поки в Бахмут не потрапили рятувальники з Kyiv Animal Rescue.
Люба вела Альфу на повідці всю дорогу із Забахмутки до місця, де вони залишили автівку. Собака не пручалась і так само слухняно сіла в машину. Потім її навіть пустили в будинок, в якому ночували учасники місії. Альфа з Любою спали на підлозі на карематі, вкрившись одним спальником.
— Вона була дужа ласкава до всіх. Така собака-обіймака, — усміхається Люба. — Я відправила її фото своїй свекрусі. Ми живемо разом. Та запитала, чи ми сильно ризикували, коли забирали Альфу. Я сказала: “Дуже”.
У відповідь отримала: “Тоді вези її додому”. Так Альфа опинилась у Києві. Вона досі боїться гучних звуків і лякається, приміром, гуркоту вантажівки. Коли спить, то іноді скавулить, а іноді гавкає. Але з нею люди, які відігрівають любов’ю.
— Звісно, я ні про що не шкодую. Ми взагалі кажемо, що це доля і собака була спеціально для нас. Так все склалося. І мамі в ній якась відрада, — каже Люба. — Тварин звідти дуже шкода. Для мене їхні історії — це історії, мабуть, про байдужість одних і про людяність інших.
Того разу Люба з Михайлом зробили ще одну спробу витягти із Забахмутки й інших тварин. Але ледь не потрапили в перестрілку. Виявилося, що йшли прямісінько в бік ворожих позицій.
Забрати з-під обстрілів
Наприкінці квітня Михайло Сторожук, рятувальник Kyiv Animal Rescue Group, обходив розбомблені будинки на одній вулиці Часового Яру. Собака гавкала, явно намагаючись привернути до себе його увагу. Коли впевнилась, що він її помітив і пішов слідом, трохи пробігла. Обернулась, пересвідчилась, що людина не відстає, знову гавкнула і побігла далі. Вона привела Михайла в розбитий будинок. Там на ліжку лежала інша, вже знесилена собака.
— Ми рятуємо, кого можемо, — каже Михайло. — Надзвичайна ситуація — це надзвичайна ситуація, і ми готові до роботи. Поїхати в зону бойових дій і працювати там — один з викликів для нашої команди.
У грудні минулого року до них звернулася людина з проханням вивезти з Бахмута 20 собак. З цього власне все і почалося. Перший виїзд вважався пробним — треба було зорієнтуватися на місці, що можна робити, що ні, як організовувати наступні місії. Тоді команду супроводжували волонтери, які евакуйовували людей з Бахмута. Вони показали, як це відбувається, звідки стріляють, де стоять вороги, по яких вулицях їздити не варто. Під час першої місії вдалося вивезти 36 тварин. Потім команда працювала самостійно, аж поки в Бахмуті не почалися міські бої. Після того рятувальники сконцентрували зусилля на Часовому Ярі.
— Уперше я побачив Бахмут уже напівзруйнованим. А ситуація в Часовому Ярі зі звичайної перетворилася на жахливу просто на очах, — розповідає Михайло. — Бачиш будинок, у наступну місію цей будинок вже розбомблений, а потім навіть вирви не залишається – її заповнює водою і все. Кажуть, що снаряд двічі в одне місце не влітає. Влітає, ще й як.
До другої поїздки на схід команда готувалися вже цілеспрямовано. Збирали кошти на великий бус, бо з маленьким транспортом там нічого робити — тварин дуже багато. Шукали бронежилети і шоломи, купували медикаменти, збирали аптечки, переноски, корми. Пройшли курс тактичної медицини, щоб розуміти, як поводитися під час поранення.
На вивезення частини тварин надходили заявки від власників, які виїхали з міста. Про інших, що потребували допомоги, дізнавалися на місці. Приміром, у Бахмуті такою інформаційною точкою став пункт незламності. Туди приходили люди і розповідали, кого і звідки треба забрати, або ж приносили тварин на евакуацію.
Побачити і почути довелося багато. Михайло розповідає:
-
Перед тим, як виїхати з міста, одна жінка приспала своїх собак і котів — забрати не могла, а викидати на вулицю не хотіла. Наступного дня, як поїхала, від її будинку нічого не залишилось.
Інша родина дивом вирвалася з Забахмутки, коли туди вже неможливо було дістатися на транспорті. Йшли 5 км під обстрілами і несли в коробці свого кота.
-
Жінка з Часового Яру заздалегідь готувалася до виїзду. Коли в місті оголосили евакуацію, завезла фуру, склала речі, забрала своїх котів і всіх котів з будинків поруч — загалом більш ніж двадцять. Переносок у неї не було, тож поклала їх у картонні коробки. Так і поїхала. Залишити довелося п’ятьох вуличних, які розбіглися. Але згодом їх відловили сусіди, і вона звернулася до нас, щоб ми їх вивезли.
— Більш свідомі люди під час евакуації забирали тварин зі собою. Менш свідомі просто випускали на вулицю або давали ключі від домівок сусідам, щоб ті доглядали. І таким домашнім тваринам, що раптом опинилися на вулиці, до якої не звикли, найтяжче. Війна для цих тварин – мабуть, це насамперед про зраду. А для безпритульних — про безвихідь, про неможливість існувати далі, — каже Михайло.
Із грудня учасники Kyiv Animal Rescue здійснили п’ять евакуаційних місій до Бахмута і Часового Яру. В одній потрапили під мінометний обстріл і дивом відбулися тільки тріснутим склом у машині. Вивезли звідти під чотири сотні собак і котів, прихоплюючи зі собою качок, півнів, кіз, шиншил і папужок. Кажуть, що це все одно крапля в морі. І всіх не забереш, як би не хотів.
— Усі не помістяться в бусі. Когось доводиться залишати. І це дуже важко, — зізнається Михайло.
Якщо котів вивозити простіше, то із собаками інша історія. Люди залишали багато саме великих вольєрних тварин, яких так просто не взяти в евакуаційний транспорт. Щоб їх звідти забрати, для кожної потрібна окрема клітка, на місці якої може поміститися з десяток котів. Та й прилаштувати собак потім теж проблематичніше.
Будинок 12 котів
Спочатку він біг за їхнім бусом два квартали. Потім була дорога, яку танкові гусениці перетворили на місиво. Автівка зупинилася, далі тільки пішки. “Підеш з нами розносити корм?” — Фійка заглядала в його темні очі. Він слухняно трусив слідом. “Це ж треба, який ти розумний, ще й гарний”. Вголос вона спитала Михайла: “Може, вивеземо його? Хтось та й забере до себе”.
Кінець-кінцем сама ж і забрала. Безпородний песик з Часового Яру виявився чорною вівчаркою. Вже понад місяць він живе в Києві в новій родині. Тепер його звуть Вовчок. Бо, з одного боку, викапаний вовк, а з іншого — справжня дзиґа.
— Сама від себе не очікувала такого. Ще б зрозуміла, якби привезла кота, — усміхається Фійка. — Але колись я дуже хотіла чорну собаку-хлопчика, схожу на вовка. І от він вийшов прямісінько до мене такий, як я замовляла. Тому, мабуть, і забрала.
Поступово Вовчок адаптується до нового життя, знайомиться з новими людьми і собаками. Не без допомоги кінолога.
— Він дуже добрий, хоче гратися, але не контрольований, все розносить навколо, себе з ніг збиває, не слухається. Це важко. Не може сконцентрувати увагу на чомусь. Перемикається з одного на інше в секунду, — розповідає Фійка. — Так у нього проявляється ПТСР. І якщо хтось бере собаку з зони бойових дій, то має розуміти, що треба буде займатися нею. Це стосується абсолютно всіх тварин. Бо така собака не буде адекватною на 100%. Є більш спокійні, бо залякані. Є такі, як Вовчок. Є агресивні. Кожен по-своєму переживає стрес і власну драму: їх там покинули, або загинули господарі, усе вибухало. Вони пережили купу негативних речей і потребують реабілітації. Коти так само переносять це драматично, але просто людині їхні переживання менш помітні.
Михайло каже, що майже всі учасники місій забрали собі додому по собаці зі сходу. У нього, приміром, тепер є схожа на спанієля Соня.
Фійка приєдналася до евакуаційних поїздок Kyiv Animal Rescue у березні.
— Там багато людей, які рятують людей. А я дуже люблю тварин. Вони так само заслуговують на життя, — пояснює вона свою мотивацію. — Поступово спільними зусиллями можна багато зробити. Немає нічого неможливого.
У Бахмут тоді вже потрапити було неможливо, тож команда прямувала в Часів Яр. Як провідник їх супроводжував ветеринар, який допомагає місцевим. Він одразу показав свій бус, який пробило осколком: “Там таке постійно. Ви впевнені, що вам туди треба?”
— Коли ми з траси завертали в місто, то це нагадувало фільм. Низько йдуть два вантажні гвинтокрили, валить дим із запалених димовух, усе бахає, — розповідає Фійка. — Бачиш зруйновану наполовину багатоповерхівку, а поруч стоїть генератор і старлінк у сміттєвому пакеті. І так всюди — розруха, старлінки, генератори. І магазинчик, де чоловік продає шашлики по 500 грн за шампур і горілку. З цих контрастів формується все навколо. Приміром, їде мужик на велосипеді, за ним танк і біжить зграя собак. Так ми, до речі, вперше побачили тварин. Бо коли тільки-но приїхали, здавалося, що їх там взагалі немає.
Якщо в Бахмуті тварини були більш контактними, то в Часовому Ярі частіше траплялися вже здичавілі. Собаки пересуваються містом переважно зграями. На Каналі, в найнебезпечнішому районі, більшість котів контужені й у важкому стані через постійні вибухи. Їх складно приманити, бо вони не чують. Багато тварин виснажені через недоїдання.
— Коти важать, як пух, бояться відкритих просторів, — каже Фійка. — Звичайно, в місті є люди, які їх підгодовують. Військові або місцеві. Місцевих, що опікуються тваринами, небагато, але вони помітні й тримаються міцно.
Як, приміром, Таня. Вона з 2014 року збирає покинутих і поранених тварин з усіх усюд. Займається їхнім лікуванням, стерилізує, прилаштовує. Вона залишається вдома, хоча її вулиця вже майже спорожніла. Зараз у неї понад 20 собак. Були і 20 котів, але їх уже вивезли волонтери.
— Ми не можемо забрати в неї всіх собак, бо не вистачає місця,— пояснює Фійка. — Вивозимо в кожну місію по кілька — тих, яких найбільше шансів прилаштувати, або найбільш травмованих. Я її спитала якось: "Якщо всіх тварин вивезуть, то ви поїдете?" — "Якщо всіх, то так”. Але ж ви розумієте, що це неможливо...
На цей будинок вони натрапили випадково. Мали адресу, за якою їх попросили забрати двох котів. Коли приїхали на місце, виявилося, що дім розбомбили, і сусідній теж. А коти звідти біжать в інший дім, через дорогу.
— Ми назвали його “Будинок 12 котів”, бо щойно туди зайшли, як на нас вивалились з десяток тварин і розбіглися, — розповідає Фійка.
Вона сказала своїм, що не піде, поки всіх не відловить. На це знадобилися два пакетики вологого корму і понад година.
Тварин з “Будинку 12 котів” годувала бабуся, що живе неподалік. Тому коти і трималися його. Спочатку приносила їм молоко і рибу, поки вони були. Потім варила “якусь червону крупу” з гуманітарки, і зрештою в їхньому раціоні залишився тільки хліб.
— Нормальної їжі там неможливо купити, і ці коти страждають. Якщо ніхто не привозить корми, люди годують їх тим, що їдять самі, а самі їдять дуже бідно. А ще ж треба не забувати, що це тварини, які звикли до піклування – і вони його не отримують. На поганому харчуванні починають хворіти. У результаті стають мішенню для більших тварин. При тому всьому розмножуються. І виходить, що не тільки вони мучаться цим важким життям, але й їхні діти, — пояснює Фійка.
Галерея її телефону забита світлинами. Ось загиблі собаки, яких господарі залишили зачиненими на території, а самі поїхали. Це кіт, він прийшов поранений до бабусі. Вона його виходила. І коли рятувальники забирали його, то дуже пручався, а потім довго нікому не довіряв. Чергове фото — ще одна історія, яких неймовірна кількість.
— І кожна тварина, яку ми упустили, для мене особиста трагедія, — каже Фійка. — Бо шансів вижити там дуже-дуже мало.
Знайти нову домівку
У Києві машини з тваринами приймає Алісія Поліха. Без неї все завершилося б дуже швидко — після першої ж місії. Бо вивозити можна нескінченно. А от можливості знайти для привезених тварин хороші руки — навпаки, дуже обмежені.
— Ми рятуємо тварин з надзвичайних ситуацій. Це наш профіль. Ми МНС, — каже вона. — Ми майже не прилаштовували їх. Періодично якщо якась тварина все ж опинялась у нас, то ми шукали їй нову домівку. Але це точно не було нашою сильною стороною, тим паче – основною діяльністю.
Проте хіба хочеш — мусиш. Підлаштовуватися під обставини і реагувати на них команда вчилася з початку повномасштабного вторгнення. Це був складний період для Kyiv Animal Rescue.
— Багато людей фактично випало. Хтось пішов у військо, хтось на той момент був у відпустці за кордоном, дівчинка пішла в тероборону. Зі всієї команди залишилися працювати основних три рятувальники, — пояснює Алісія.
Вона було однією з трьох. Каже, що виїжджати з Києва навіть не думала. Найбільше боялась, що в її будинок прилетить, а її не буде вдома. Тому на кожні двері у квартирі прикріпила папірець-повідомлення, на якому написала: тут живуть п’ятеро котів.
— Щоб знали, скількох шукати, — пояснює вона.
А потім тільки міняла в папірці цифру: то на “6”, то на “7” – відповідно до зміни кількості котів у оселі.
Тоді головною задачею став пошук кормів для притулків і волонтерів, у яких тварини були на перетримці. Купували корм і розвозили тим, хто потребував. Відстоювали кілометрові черги в зоомагазини і склади, тільки-но вони почали відкриватися. І поповнювали цей запас постійно.
— Якщо раніше ми мали по сім викликів на день, то тоді їхня кількість скоротилась до одного. Натомість були десять доставок кормів. Відчувалось, що якщо ти за день нічого не зробив, то прожив його дарма. При тому що і без того ледь повзав, — розповідає Алісія. — Найбільш болючою була тема зачинених у квартирах тварин. Але ми через брак ресурсу на такі виклики не їздили. У нас у чаті самоорганізувалась група волонтерів, які взяли на себе цей шмат роботи. І таким чином усі були ефективнішими, ніж якби намагались охопити все.
Відтоді Kyiv Animal Rescue вже давно повернувся до звичної для себе кількості викликів. І можливості здійснювати евакуаційні місії частіше, ніж раз на місяць, команда поки що не має. Це пов’язано, з одного боку, з обмеженими насамперед людськими ресурсами. З іншого – з пропускною здатністю притулків і волонтерів, готових приймати тварин з місій на перетримку.
— Дуже часто люди, які співпрацюють з нами на постійній основі, за цей місяць встигають пролікувати і прилаштувати якщо не нашу тварину, то якусь свою. А це означає, що місце в них звільняється. І вони знову когось можуть забрати, — пояснює Алісія.
Вона пригадує, як напередодні першої пробної поїздки на схід розпитувала знайомих волонтерів, кого б вони могли прийняти, яку кількість тварин. Робила нотатки: “там візьмуть 5 собак до 10 кг”, “там кількох до 5-ти”. І як потім за два тижні, коли нарешті вдалося виїхати в Бахмут, усі ці домовленості злітали одна за одною.
— Бо хтось уже сам знайшов, кого взяти під опіку. Комусь зі Слов’янська привезли, комусь військові з-під Бахмута передали. Потік тварин настільки великий, що зарезервувати місця під них нереально, — каже Алісія. — І я зрозуміла, що треба все робити по факту, коли вже тварина є. Наші фотографували її, надсилали в чат, писали стать, розміри. А я тим часом думала, кому ця тварина найкраще підійшла б. Бо хтось займається тільки маленькими собаками, хтось бере лише найважчих, а хтось, приміром, найменш популярних черепашкових і чорно-білих котів. І все так пішло.
З великими притулками, де багато тварин, Kyiv Animal Rescue намагається не співпрацювати, щоб зайвий раз їх не навантажувати. Натомість взаємодіє або з мініпритулками, або з волонтерами, які через ветклініки проводять огляд собак і котів, за необхідності лікують і тільки після цього віддають їх на перетримку або одразу знаходять нових господарів.
— Я не та людина, яка сидить у тилу. Це взагалі не моє. Мені треба бути в епіцентрі — кудись лізти, когось рятувати, щоб як Брюс Вілліс, — усміхається Алісія і пригадує, як весною минулого року лізла на ліхтар, щоб дістати з нього ворону, що застрягла в його конструкції.
— Таксист, який мене привіз на місце, мабуть, подумав, що зі мною все дуже печально, — сміється вона. — А тут доводиться сидіти з блокнотиком на телефоні і тасувати котів. Не те щоб дуже цікаво. Таке можна робити тільки з великої любові.
До тварин, звісно. До людей в Алісії переважно іронічне ставлення. Дається взнаки специфіка роботи.
— Прийшла війна, і якесь бачення всього мало б змінитися. Але насправді ні, — каже вона і розповідає свіжу історію.
Нещодавно команда отримала виклик: кішка застрягла у вікні на провітрюванні. Власниці не було вдома. Зазвичай, щоб зняти таких тварин, рятувальники навішують мотузку згори і спускаються по ній. Але того разу сусід поверхом вище не дозволив це зробити зі своєї квартири. Хай так, мав право, каже Алісія. Проте він ще й не давав зрізати замок на дах, щоб звідти дістатися до тварини.
— Кішку ми врешті-решт врятували. Але точно не завдяки сусіду. І це відбувається зараз у Києві, який не окупований, в якому іде життя. Тут мільйони людей, і вони проходять повз, — визнає вона. — А на прифронтових територіях усе гірше в кубі. Я прекрасно розумію, що людям у зоні бойових дій не до тварин. Є якийсь невеликий відсоток тих, хто приглядає за ними, проте такими силами просто фізично неможливо допомогти всім. Але ж ті тварини нічим не гірші, вони так само потребують допомоги. І якщо є така можливість, то це треба робити.
