Їх змушують працювати, б’ють гумовими кийками за “проступки”, а також використовують “регулярні побиття” вечорами під голосну музику. Інших полонених і цивільних змушують дивитися на знущання.
Про це повідомляє Медійна ініціатива за права людини.
У матеріалі МІПП розповідається історія Станіслава Глушка з Бердянська, який провів сто днів в Оленівці. Він бачив катування військових і особисто пережив жорстоку прийомку в колонії та так званий “штрафний ізолятор”, через який проходили всі в’язні Оленівки.
Станіслав був волонтером, який допомагав евакуйовувати людей із Маріуполя. Одного разу перед Маріуполем волонтерів захопили окупанти. Спочатку Станіслава з напарником відвезли в Нікольське, в місцевий поліцейський відділок. Їхні машини залишили неподалік, а самих їх посадили в камеру. Добу були там без їжі та води. Потім їм зав’язали руки та очі, відправили в Старобешеве.
“Прийомка там була дуже жорстка. Нас привезли великим етапом, чоловік 30-40. Ми стояли на колінах, декого дуже сильно били”, – пригадує Станіслав.
Це був колишній ізолятор тимчасового тримання. В камеру помістили близько 40 людей, а за добу всіх посадили у вантажний автомобіль, немов тварин, та сказали: “Їдемо на Донецьк”.
Усіх затриманих повезли в Донецьк – у місцевий УБОЗ. Слідчі розбирали по одному затриманому та вели на допити. Станіславу дали підписати два документи – протокол огляду та протокол затримання. Кожен – без зазначених дат.
“На питання, з якої дати та чому я затриманий, звучала лайка разом із фізичними “прильотами”, – пояснює чоловік.
Коли Станіслава вели коридором, він бачив, що в деякі кабінети були відкриті двері, звідти лунали звуки ударів та крики людей.
“Одного хлопця з МНС вони катували. Підключали електроди до мізинців ніг, дуже жорстоко били при цьому. Хлопець усю ніч стогнав, не міг випрямитися. По нирках йому дуже сильно прилетіло”, – пригадує волонтер.
На УБОЗі били й дівчат. Пізніше Станіслав говорив з однією з них – після катувань вона близько тижня не могла ходити.
Коли волонтера після допиту повертали в камеру, слідчий сказав конвоїру: “Нічого цікавого, звичайний цивільний”. Але навіть це не означало швидкого звільнення.
Наступного дня в’язнів відправили в ізолятор тимчасового тримання, який розташований неподалік. А ще за добу бранцями під зав’язку забили автозак, повезли їх в Оленівську колонію № 120.
“Старобешеве, – каже Станіслав, – залишило в нашій пам’яті важкі моменти і ми думали, що це було найжорстокішим епізодом, але ні”.
Так звана “прийомка” в Оленівці була ще більш жорстока. Усіх, кого привезли до колонії, спочатку ставили, як кажуть там, “на кортани” – навприсядки з руками за шиєю. Дехто, говорить Станіслав, фізично не міг навіть сісти в цю позу. За кожен “неправильний” рух били ногами.
Після кількох годин у такій позі людей відправляли у так званий штрафний ізолятор – ДІЗО. Усіх під одну гребінку – і цивільних, і військовополонених. Лише потім починали розбиратися, хто є хто, та відсаджували військових окремо.
Станіслав опинився в камері площею приблизно 15 квадратних метрів, в яку посадили 35 людей. Потім додалися ще семеро. А в деяких камерах, каже він, доходило до 55 осіб.
“Лягти там було неможливо. В кращому випадку ти просто присів, ноги під себе підтягнув. Намагалися спати по черзі. Потім робили графік чергувань, щоб по дві години спати, якось намагалися мінятися. Але глобально і це не допомагало. Так можна було провести два-три дні, а ми в таких умовах сиділи понад 15 днів. Тому люди стоячи засинали, падали”, – розповідає ув’язнений волонтер.
Не було в камері, як і в усьому ДІЗО, водопостачання. Воду приносили в каністрах. Кожному діставалися мізерні 200 грамів води на добу, а також невеликий шматок хліба – один батон ділився на вісім людей.
Перший тиждень з їжі були лише вода і хліб. Потім ув’язненим почали приносити щось схоже на суп, де була вода, 5-6 шматочків недовареної картоплі й кисла капуста.
Усі роботи на території колонії, зокрема, роздачу їжі, виконували військовополонені або цивільні заручники. Там не було жодного штатного працівника, крім конвоїрів.
“Розносили їжу полонені, готували їжу полонені, земельні роботи – це все виконували полонені. За деякий час запустили стаціонарну їдальню – там також працювали полонені”, – розповідає Станіслав Глушко.
Найжорстокіший період у колонії наставав увечері. Цього, каже волонтер, там боялися найбільше. Коли надворі темніло, в приміщенні гучно вмикали музику. Довгими коридорами йшла луна, а на її тлі – благання про порятунок.
“Абсолютно всі розуміли, що коли настає вечір, вмикається музика, когось починають катувати. Доносились крики…”, – говорить Станіслав.
Кілька разів, каже він, людей били і вдень. Чоловік пригадує, як одного разу жорстоко побили військовополоненого: “Його змусили повзти довгим коридором, не давали підвестися – знущалися таким чином. Поки він повз до камери, його били”.
Бачив Станіслав і процедуру “прийомки” військовополонених. Вона, каже, не порівняється навіть із тим, як зустрічали їх – цивільних:
“Приїжджає автобус, всі виходять. Перед автобусом стоїть офіцер, який постійно щось пише – швидше за все, якісь персональні дані. В цей час позаду стоїть людина, яка б’є дубинкою полонених. Потім, коли офіцер щось дописав, солдат заходить у “локалку” – це територія, прикріплена до барака. При вході стоять по п'ятеро людей із кожного боку, здебільшого в балаклавах, і всім, чим можуть, починаючи від звичайних палок, держаків від лопати, закінчуючи гумовими кийками та ремнями з металевими бляхами, б’ють людей. Ми звертали увагу, що вони перевертали ці гумові кийки іншим боком. Там біля ручки є металева окантовка, вони цією ручкою били. У нас у бараках були вікна. Коли тиша, то дуже добре чути розмови й крики. Це було жахливо”.
Винятком, каже Станіслав, були лише військовополонені з “Азовсталі”. Їх приймали відразу на бараки, вони мали виняткове право мати з собою особисті речі, наприклад, каримати. Як говорили між собою ув’язнені, це було пов’язано з домовленостями, за якими українські військові здалися в полон.
Нагадаємо, у ніч на 29 липня на території колишньої виправної колонії №210 смт Оленівка на тимчасово захопленій території Донецької області біля будівлі, в якій утримувалися українські військовополонені, стався потужний вибух.
Унаслідок вибуху було зруйновано приміщення, де знаходились полонені українці. За повідомленням російських джерел, близько 40 українців вбито, кількість поранених – уточнюється.