“У селі ловили диверсантів, але сюди танками рашисти не доходили. Кацапи сюди не пройдуть, я впевнена! Чому я не виїхала? По-перше, моїй свекрусі 82 роки. По-друге, у мене три здоровецьких собаки. А по-третє, ми в себе вдома! Це головне. В українських військових мотивація – нас захищати”, – каже Наталія Панашій, додаючи: колаборанти в селі не затримуються. Два тижні тому викрили двох, які задля наживи здавали позиції наших військових. Нині ними займається СБУ.
На околицях села 24/7 чути гучні вибухи. У центрі села – зруйнована авіаударами російської армії сільрада. Поруч з нею Наталія Панашій разом з сестрою та волонтерами жваво фасує гуманітарну допомогу, завантажує в дві автівки та в супроводі військових їде до односельців роздававати харчі та розвозити пенсії.
У Лиманах тепер живе лише півтисячі люду – чверть довоєнного населення. У сусідньому Лупаревому з півтори тисячі мешканців залишилося лише 130.
– Катя, гості! – кличе староста.
З будинку багатодітної родини вибігає троє дітей: Діана, Артем та Кирило. Найстаршій дівчинці – дев’ять років. Староста відвантажує кілька пакунків з хлібом, яйцями, молоком. Просить занести свіжий хліб сусідці, яка роздасть його на іншій околиці села. Військовий капелан роздає дітям солодощі, картузи й панами. Діти широко посміхаються і зовсім не бояться людей у формі. Військовий запитує, чи вивчили вони пісню “Ой у лузі червона калина”. Діти говорять російською, але кажуть, що вчать українські патріотичні пісні.– Як ви?– Нормально, – відповідають.
Чутно звуки вибухів. Малеча не стривожується, ніби не помічає обстрілів, бо дуже радіє гостям. Дорослі на мить замовкають. У напрямку Херсона – стовп диму. Палає степ.
“Потрапили ми в ці села, куди рідко машини заїздили, і зрозуміли, що люди реально потребують допомоги. Тепер підтримуємо їх на постійній основі. Якось приїхали до багатодітної сім'ї, харчі передали, а там троє дітей. Береш дитину на руки й відчуваєш, що їй не так треба та їжа, як дуже треба просто увага. Ми розговорились, а дитина каже: “Я на “веліку” не вмію кататись”. З'явилася ідея – дітям ровери організувати. Купили та завезли три ровери, там таке феєричне свято було! Цим діткам ми теж велосипед дарували”, – розповідає капелан Максим.
Люди тут залишились, бо вірять, що незабаром Україна переможе, каже розвідник з позивним “Дід”.
“Та руйнувань у селах стає все більше. У Прибузькому п’ять цілих хат залишилось, інші побиті. Ми туди теж харчі возимо. Люди в тому селі не садили навіть городи. Росте бур'ян, і вони тривожаться, як воно далі буде. Найголовніше для них, що їх місцева влада та Збройні сили України не забувають”, – розповідає він.
Їдемо в сусіднє Лупареве – на звук ворожої артилерії.
Попри серйозні обстріли в Лиманах та Лупареве життя триває: люди засадили городи, у господинь вилупились курчата. Наші армійці привезли генератор для потреб цивільних. Три дні тому відновили газопостачання. Наталія Панашій каже, що тривають роботи з відновлення подачі електроенергії та води. Вони з’являються ненадовго: ворожа артилерія за лічені години руйнує відновлене електропостачання.
У Лупаревому люди не відразу виходять за гуманітарною допомогою – не чують закликів, бо облаштовують для укриття підвал. Останні три дні їх постійно “криють” ворожою артилерією.
Над помешканнями вісьмох селян нещодавно розірвалась ракета. Сергій розповідає, що, на щастя, всі вціліли.
“У гаражі досі є залишки ракети. Впали і на асфальт, і на гараж, і на огород. Застрягло так, що ми ледве витягли. Машину побило. Добре, що на цьому все скінчилося. Руйнування – це вже дрібниці життя. Головне, що дахи вціліли та ми живими залишились. Я раніше поважав росіян, а зараз вони для мене найбільшими ворогами стали”, – розповідає чоловік.
Він теж допомагає розвозити хліб та відновлювати світло.
Місцеві отримують яйця та хліб, жваво гомонять між собою та жартують.
– Бережіть себе. Ми тут якось дамо собі раду, – прощаються з військовими.
Вибухи не змовкають.
Далі їдемо на позиції українських воїнів. Це київський 206-й батальйон ТРО, взвод “Миротворець”, який перебазували на Південь.
Територія густо вкрита уламками від ворожих снарядів – “касетних” прильотів та ракет. Рашисти "вітають” ними українських захисників щоранку.
На позиції – справжнє підземне армійське царство: бійниці, траншеї, окопи для спання та “світлиця”. Прямо тут у казані готують обід, на стінах – українські прапори та дитячі малюнки. Військові сідають за широким столом та пропонують міцної чорної кави.
“Росіяни пробували прорватися три тижні тому. Дві доби обстрілювали нас артою, потім їх колона хотіла зайти, але її зупинили. Ворог відійшов. Ні для кого не секрет, що зараз війна артилерії – ракет, реактивних систем залпового вогню, – розповідає капелан Максим. – Сьогодні росіяни мають більше зброї. Коли ми влучаємо й знешкоджуємо їхню зброю, вони швидко зализують рани й поки що переважають нас у тому, що можуть бити далекобійною артилерією: установками “Піон”, “Гвоздика”. Артилерії в них, як в дурня фантиків. Та ми теж даємо належну відсіч. Нещодавно знешкодили їх “Піон”.
Максим каже: морально-психологічний стан українських бійців нормальний: “Побратими духовно піднесені. У нас постійно триває молитва, бо ми віримо в реально живого Бога, який захистить, заступиться й допоможе. Хтось говорить, що вірить у свій автомат, у свою позицію, у свій бліндаж, але все одно останнє слово буде за Господом. Як він скаже, так і буде. Якби Господь не був за Україну, то напевно, маючи таку орду й таку силу, противник вже б давно нас поневолив. Треба нам цей етап пройти, десь змінитися, у чомусь покаятися. Усі хлопці, з якими ми тут стоїмо та перетинаємося, налаштовані рішуче. Це наша земля, вона нам дана Богом, нам немає куди відступати. Ми не хочемо чужого, нам не треба зайве. Просто ідіть геть з нашої землі, щоб ми могли відбудовувати, сіяти, збирати урожай, повернутися до сімей”.
Розвідник “Дід” зауважує, що сьогодні у нас міцніє монолітна нація: “Триває процес, подібний до народження дитини. Болючий, але необхідний. Маємо це пережити, пропустити через наші серця. Втрати будуть ще, від цього ніхто не застрахований. Але перемога буде за нами. Усе буде гаразд”.
“Усі хочуть перемоги якомога швидше. На окупованих територіях починають говорити, що за них забули. Але це не так. Послідовно та тактично, щоб мати успіх, звільняється село за селом. Хоч ми не настільки багаточисельні, як Росія, але ми духовно сильні, це наша перевага. Ми на стороні світла, а вони – мороку. Ніхто з моїх побратимів не кинув позицій. Навпаки нові хлопці долучаються”, – додає Максим.
Поруч крутиться великий чорний пес “Циган”, який приєднався до бійців з перших днів на Півдні. Військові розповідають, що також врятували та взяли з собою з Ірпеня легендарну вівчарку “Доцю”. Вона виявилась вагітною. Користуючись нагодою, Максим каже, що підрозділ готовий віддати в добрі руки вільних цуциків – вихідців з Київщини.
На зворотному шляху наш поводир – волонтер гуманітарного штабу ДОФ Миколаєва Дмитро Давиденко каже: “На початку травня сюди почали активно підтягуватись київські батальйони та підрозділи з інших міст. Коли прийшло розуміння, що військових тут багато, значно легше стало сприймати реальність. Бо до цього здавалося, що Миколаїв наступний прорив може не стримати. Знаєш, зараз люди під обстрілами готові розвозити гуманітарку. Позаяк те, що область і місто наше, вселяє надію та оптимізм”.
