ГоловнаСуспільствоЖиття

Добро і мед

Гелена живе в Перемишлі. Надворі початок 20 століття. Родина має невеличку пекарню, продає частування за власними рецептами Гелени. Один з них ― медівник. Його в сім’ї дають усім подорожнім ― не як оберіг, а як ситну страву, що довго не псується. Мед, горіхи, борошно, яйця, масло ― усе це допомагає не відчувати голоду, поки триває шлях. Його ж випікають і на свята, і тоді дім і пекарня наповнюються пахощами кориці. 

Фото: Оксана Расулова

Тісто

Гелена з чоловіком і сином покинуть свій дім і справу в Перемишлі перед операцією «Вісла». Уникаючи заслання вглиб Польщі, родина перебереться до Львова. Оселиться у квартирі на вулиці, що пізніше назвуть на честь Олени Степанівни, першої української офіцерки. Рецепт медівника перейде до Наталі, синової дружини.

І вже від неї, своєї бабусі, про медівник дізнається Наталя-Гелена Дунай. Або простіше, як я її знаю зі спільних поїздок Донбасом, ― Наталя. 

― Це родинний рецепт, але загалом медівник ― галицька традиція, ― говорить Наталя, відважуючи борошно. Сміється, силуючись відкрити туго закручену банку меду від знайомої пластунки. ― Це і перекус, і турбота. Мені медівники завжди нагадують про Різдво, бо бабця Наталя нам їх передавала. 

Фото: Оксана Расулова

Бере яйця, мед, спеції. Горіхи, які передали з дачі з-під Донецька, практично з лінії розмежування. Час від часу поглядає на рецепт, хоча випекла вже із сотню медівників ― щоразу боїться щось забути і зіпсувати частування. Наталя насипає корицю у мед, і повітря в невеличкій кухні львівської родинної квартири в старому будинку стає солодко-терпким.

Фото: Оксана Расулова

Я не надто добре пригадую смак медівників, але чітко пам’ятаю, що вони приносили радість ― і вертепникам у холодному автобусі десь у Донецькій області, і танкістам, яким ми їх врешті довезли на Різдво. Цьогоріч медівники вчетверте поїдуть на схід.

Фото: Оксана Расулова

Температура

Наталя прогріває три прямокутні форми, ріже пергамент. Настояне пухке і пружне тісто розливає, перевіряючи, чи рівномірно розподілила ― різниця між формами лиш у кількадесят грамів. У мисці поруч уже друга порція пряного тіста ― нині тут справжня цілоденна пекарня. Наталя обирає потрібну температуру ― 170℃ ― і вправно ставить усі три форми випікатися. 

― Випікати годину, ― пояснює, ― і тісто буде ані сухим, ані глевким. Смак Різдва. Обожнюю.

Фото: Оксана Расулова

Фото: Оксана Расулова

Наталя мріє відкрити власну кондитерську у Львові, продовживши справу бабусі. Та поки що її життя тісніше пов’язане з війною, ніж з солодощами ― у її кімнаті з косметикою та книжками сусідують шеврони. Якісь ― з навчань, інші ― з волонтерства, подарунки від військових на Донбасі ― окремо під склом. «Сухопутка», морпіхи, сили спеціальних операцій, танкісти ― Наталя пам’ятає і береже кожен.

Фото: Оксана Расулова

Дівчині ― 21, за освітою вона політологиня та військова психологиня, з ранніх літ у Пласті. Коли почалася війна, їй було 13. У пластовому гуртку і курені плела маскувальні сітки, батьки перераховували кошти на потреби армії. Згодом доєдналася до львівських волонтерів і волонтерок, що працювали саме з військовими. Волонтерила й працювала у львівському центрі реабілітації військових «Фенікс» ― приносила випічку, допомагала з організацією подій, уже як виховниця залучала пластунок, збирала кошти. Той час Наталя пригадує смутно, але пам’ятає відчуття, що це все наче не з нею.

Фото: Оксана Расулова

Як організаторка й комунікаційниця допомагала отцю Оресту-Роману Салу з презентаціями книжки про війну і тоді ж уперше захотіла поїхати на схід. Та була ще неповнолітньою. Уперше до лінії фронту поїхала разом з вертепом «Україна єдина» на другому курсі,  тільки-но виповнилося 18. 

Тоді мама запропонувала Наталі привезти військовим медівників. Щоб спекти якнайбільше, дівчина залучила друзів і подруг, ті ― своїх. Урешті, рецепт розійшовся, і в переддень Різдва у їхній квартирі зібралося 200 медівників. Так почалася справжня родинна пригода ― тато ходив магазинами і просив непотрібні коробки для пакування, мама з Наталею випікали, а дівчина ще й записувала і сортувала, куди який медівник вирушить. Тоді ж почала додавати записки: «Ці медівники спечені багатьма руками за старим львівським рецептом. З медом і любов’ю».

Фото: Оксана Расулова

― Я потребувала досвіду тієї поїздки, ― говорить Наталя. ― Те, як поводилися волонтери, змінило мої погляди ― підозрюю, що іноді через силу вони вміли з усмішкою прийти до військових, розговорити їх, підбадьорити, заспокоїти і за короткий час подарувати відчуття свята.

Повернувшись зі сходу, Наталя почувалася марною. Не розуміла, яка користь від цивільного життя, її навчання в університеті, якщо паралельно є життя на війні, де хтось потребує допомоги. Але вона знала, що з нею відбувається те саме, що й з рештою друзів-волонтерів. Тож подумала, що не зможе допомогти військовим, якщо тільки нарікатиме й картатиме себе, і вирішила стати військовою психологинею.

Фото: Оксана Расулова

― Я так давно про це не говорила, ― всміхається Наталя, пригадуючи, і заглядає до підрум’янених медівників. ― Така ніби терапія виходить… 

Як і з тістом, людина може собі зашкодити, якщо необачно перевищить температуру. Вигорання й виснаження ― не рідкість у волонтерських колах. Уже другий рік поспіль Наталя не їде на схід. Медівники лишилися її ниточкою до волонтерства. 

― Я розумію, що вони основної проблеми не вирішать, ― говорить, ― але якщо медівник підбадьорить хоча б одного військового, то це вже недарма. Тим більше, на Різдво, коли людина далеко від дому, постійно в очікуванні й напрузі. А сидіти й плакати ― це взагалі не варіант. 

Наталя дістає медівники. У цей момент дім стає домом, як каже вона.

Фото: Оксана Расулова

Смак

Медівники ― солодкі, пряні, пористі ― стоять на дерев’яних дощечках. Пасують до кольору кухні і до Марусі, кота-медівника, як ми жартома її називаємо. Форми залиті водою, наступна порція вже випікається. Якщо буде замало ― є ще й старі бабусині форми.

Наталя жартує, що їхня кухня в передсвятковий тиждень стає конвеєром. До Різдва треба випекти понад пів сотні медівників, принесуть ще двічі чи й утричі більше, вперше 40 надішлють з Варшави. Цьогоріч їх збиратимуть не у квартирі, а на пластовій станиці у Львові й Києві. Якісь поїдуть до незнайомців, інші ― до друзів-військових, яких у Наталі з кожним роком усе більшає. Хтось отримає із записками: «Найкращим у світі морпіхам» або ж «Універсальним солдатам».

Фото: Оксана Расулова

― Це стало традицією не тільки для моєї родини, ― говорить Наталя. ― Люди відволікаються від буденних справ, для них важливо спекти медівники. Військові ними дуже тішаться. Усі ми любимо увагу, усім нам важлива підтримка і переконання, що ми все робимо правильно, про нас пам’ятають. Особливо в таких обставинах це підбадьорює, стає моральною опорою. І ми маємо докладатися, щоб створити військовим затишок ― це один зі способів підтримувати зв’язок.

У Наталі від усвідомлення цього щоразу сльози.

Фото: Оксана Расулова

Різдвяний настрій у цій родині починається не зі звичайних приготувань. Ця нова традиція значно більше відповідає духу свята. Медівники зовсім не обов’язкові і на фронті, і на цій кухні. Проте тут випікають, а там чекають. І це добро без потреби, любов без знання про кінцевого адресата, залучення незнайомців до родини через бабусин рецепт і є різдвяним дивом на цій маленькій львівській кухні.

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram