У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що завжди хотіли бути або військовою, або рятувальницею. Як це було для вас — дізнатися, що омріяна професія в списку заборонених для жінок?
Мене це сильно обурювало. Я думала, ну як це жінці не можна працювати, якщо вона може? Я запитувала про це в людей на різних рівнях. Ніяк не могла зрозуміти, чому так. Відповідь була одна — жінці не дозволено, бо мені треба народжувати дітей. У такому форматі.
Як ви реагували на такі відповіді?
Спершу мовчки. Але все одно я розуміла, що можу робити свою справу.
Коли проблема зі списком заборонених професій вже дійшла до керівництва ЗСУ і МВС, вони почали запрошувати дівчат на розмови і думати все ж про те, як можна дати дозвіл.
Та навіть зараз є таке сприйняття, що жінка має бути берегинею сімейного вогнища. Тобто чоловіки не заважають мені працювати. Але, наприклад, є один керівник, який каже, що «ти, Оксано, молодець, я тебе підтримую і сприяю, але все одно думаю, що жінка має лишатися вдома».
Ви зразу після школи хотіли вступати на службу, так?
Так, я хотіла піти в армію, але мама мене не пустила. Вона не бачила у військовій професії ніякого кар’єрного росту, ніяких перспектив для жінки. Поки я думала, куди мені податися, мама за мене вирішила, що я маю стати бухгалтеркою. І я стала.
Але знаєте, я відчуваю у вас дух бунтарства. Невже ви так просто погодилися стати бухгалтеркою?
Не зовсім. Я вступила в університет на бухгалтера, але продовжувала ходити в пожежну частину, де працював мій дядько. Мені дуже подобалася атмосфера там, збори, виїзди. Кортіло також рятувати життя. Неважливо де, коли, кого. Просто знаєте, таке тепло, коли відчуваєш, що реально вберіг чиєсь життя.
Як до вас ставилися в такому чоловічому царстві?
Звичайно, приділяли багато уваги, оберігали. Казали, не треба нічого робити, просто посидь, подивися. Потім я пішла до іншої частини, згодом переїхала до Києва. Тут теж намагалася влаштуватися на роботу рятувальницею, але мені відмовили.
У мене на той час уже було двоє дітей. Я народила третю і почала брати участь у спортивних забігах. На змаганнях познайомилася з начальником відділення водолазно-рятувальних робіт Володимиром Сковородкою, який запропонував мені роботу бухгалтеркою у аварійно-рятувальний загін. А я тоді тільки звільнилася з бухгалтерії і вирішила, що повертатися в цю професію більше не буду. Знаєте, було таке відчуття, що вже прожила половину життя, я займаюся не тим, чим хочу, і треба щось змінювати.
Тоді він запропонував мені спробувати стати водолазом. Працювати на цій посаді жінкам ще не можна було, але він сказав піти вчитися, може, щось і зміниться за цей час. А я якраз хотіла пройти курси дайвера і займатися фридайвінгом — це підводне плавання на різну глибину із затримкою дихання. Але стало цікаво і на водолаза повчитися.
Я отримала диплом. Одного дня раптом дзвонить Володимир Сковородка і каже: ну що, стрибай, зняли заборону - і знайшов тобі роботу. Я спершу подумала, що він жартує так, а він каже, готуй папери, збирай документи, приходь.
Коли ви вчилися, багато було дівчат у групі?
Ні, були тільки хлопці і я одна. У групі думали, що це в мене як хобі якесь. Думали, що зараз я повчуся і все облишу. Але вони не знали, що я не зупиняюся. Зараз, коли зустрічаю колишніх одногрупників, то вони кажуть, що пишаються. Що думали, в мене нічого не вийде, а я все зробила.
Великою мірою сумнівалися, що впораюся, через важке спорядження. Але з фізичною підготовкою в мене ніколи не було проблем. Я беру участь у спортивних змаганнях з плавання, стрільби, бігу, кросу. У мене завжди призові перші, другі місця. Плюс я ніколи не сиджу вдома — у мене все ж троє дітей.
Але під водою бути тяжко психологічно.
Це не так як у Єгипті — занурився і бачиш рибок, корали, прозоре дно. Тут у воді ти не знаєш, де ступити і що на тебе попереду чекає.
Можеш іти на глибині вісім метрів, а потім завал — і різко зупиняєшся на тринадцяти.
Не було страшно змінювати життя так кардинально?
Я не скажу, що була геть упевнена, але я так горіла думкою про професію, що мене все ще тримає досі. Після того, як я стала рятувальницею, я ніколи навіть не дозволяла собі думати, що займаюся чимось не тим.
Багато-хто мені казав, що «досить, тобі вже 33 роки, скільки ще ти будеш занурюватися?» То й що? Хоч у сорок буду. Так, буває страшно під водою. Якщо скажу, що не страшно, то це буде неправдою. Адже ситуації різні трапляються.
Наприклад, шукали тіло чоловіка. Озеро дуже брудне, засмічене, у воді багато дерев. Глибина вісім метрів. Сигнальний кінець, на якому мене тримає водолаз, заплутується. Я починаю втрачати темп дихання, стає важче. Через те, що ти заплуталася, не можеш подавати сигнали, що все добре. Треба розплутати той кінець. Хапаєшся під водою за все підряд, але ж нічого не видно. Натрапляєш у воді на щось. Дві секунди у руці і воно починає ворушитися — знову риба. А вона так, знаєте, хвостом тебе хльостає по загубнику. Я кинула ту рибу, йду далі знову по корчах. І таке було.
У вас узагалі збіглися очікування від роботи і реальність?
Спершу було хвилювання, тому що хотілося робити все якнайкраще, а в мене часто не виходило себе опанувати. Коли йшла сама під воду, думала, боже, ну що я буду там робить? Наче дихала постійно правильно, наче усе робила, але все одно переживала. Досі таке хвилювання трохи є.
Який у вас був перший виклик?
Це був труп в озері. Я так думаю, його, мабуть, трохи катером переїхали, тому що він був на поверхні і ми збирали його органи в пакети. Важкий був, восьмеро рятувальників витягували.
Був цікавий випадок, коли нас викликали, бо в озері нібито потонула людина. Чоловік кликав на допомогу і перестав. Ніхто не бачив, щоб він виходив з води. Думаємо, підемо шукати. Знаходимо тіло, лежить, наче непритомний. Поруч нікого не було. Я підходжу до нього, кладу руку, щоб перевірити, чи він дихає, чи є пульс. А він як підскочить і давай бігти. Так утік, що ми не змогли його наздогнати навіть. Певно, довго кричав, втомився, не міг вибратися з очерету, може, стало зле. Але його очі, як він отямився, і голі ноги, як він тікав, я ніколи не забуду.
А потім були діти… Першим був дев’ятикласник. Вони святкували випускний, стрибали з пішохідного мосту. Хлопчик потонув. Була моя черга їхати. Йду, шукаю і хвилююся, що знайду. Мабуть, тоді я ще не була психологічно готова піднімати дитину. Але я вибила свій балон, вийшла і кажу — ідіть хтось шукайте, бо я не можу. Потім дитинка виплила сама — ми знайшли його за кілометр від першого місця пошуків і дістали тіло.
Після я теж піднімала дітей. Було двоє, одне одного рятували. Хлопчик підштовхнув дівчинку, вона виплила, але сам він потонув. Важка історія. Але хоч ти чоловік, хоч жінка, коли дитина тоне… Знаєте, навіть коли дитина просто коліно вдаряє, то її шкода.
Як ви це проживаєте?
Я залишаю ці всі ситуації. Ось виклик, ми відпрацювали, своє зробили, повернулися на базу - і все. Я намагаюся про це не думати взагалі. Ставлю одразу блок. Лиш інколи я можу сісти в машину і поплакати, але це вже після, коли ніхто не бачить. Деякі колеги не змогли впоратися морально, психологічно і покинули роботу. Щоб більше ніколи не піднімати тіла.
Якщо день важкий, кілька викликів підряд, то коли дзвонять диспетчери, я можу сказати, що вийду тільки на рятування. Шукати тіла — ні, а рятувати — так.
Люди часто, дивлячись на мій профіль в інстаграмі, думають, що в нас на роботі так круто, весело. Бо ми плаваємо під водою, я ще кермую катером і викладаю фото і відео. Але лише так здається. Не класно і не весело, коли людина тоне, ти її намагаєшся врятувати і не можеш.
Чи доводиться вам говорити з людьми, батьками, родичами, які викликають рятувальників, вже після того, як ви знаходите тіло?
Дуже часто, якщо я не йду під воду. Бувають люди агресивні, то часто мені з ними хлопці не дозволяють розмовляти.
Але буває, що коли з людьми розмовляю саме я, то їм якось легше відкритися. Наприклад, минулої зими був хлопець, який намагався покінчити з собою. Стрибнув з мосту, а ми його врятували. Живий. Мене допускати до нього не хотіли, мовляв, ні з ким не хоче говорити, може становити небезпеку. Я кажу — ну яку небезпеку? Він змерз. Я дістала ковдру, зняла з себе жилет, шапку свою віддала, вкутала його. І він почав говорити зі мною, назвав своє ім’я, відповідав на запитання. Коли приїхала швидка, я передала його медикам. Потім прибула поліція, почали його фотографувати, він просить їх не знімати. Я, звичайно, не психолог, але розуміла, що йому було дуже погано, що йому це не потрібно, прошу не насідати на нього. А він до них повертається і каже: «Я з вами говорити не буду, тільки з нею», — і на мене показує. Такий молодий, 29 років, і набридло йому життя.
Цього року у нас дуже багато суїцидників. Навіть у статистиці видно. Шкода, що люди думають, що проблеми закінчаться тоді, коли закінчиться їхнє життя.
Чи може збільшення кількості суїцидів цього року бути пов’язане з тим, що не всі люди змогли впоратися з психологічними наслідками ізоляції і ковіду?
Думаю, так. У багатьох людей з’явилися фінансові проблеми. Вони і раніше були, але зараз ситуація так поглибилася, що люди не впоралися. Якщо людина одна і розуміє, що десь не витягує, то дуже швидко можна втратити віру в себе, надію на краще. З часом проблеми тільки накопичуються. Не кожна людина має звідки черпати сили, енергію, мотивацію. Не кожен сам себе може підбадьорити.
Ви самі ніколи з психотерапевтом не працювали?
Ні, але я думала піти вчитися на психолога. У нашій службі працюють психологи. Ми здаємо постійно тести, вони проводять також деколи бесіди. Але часто саме мені люди пишуть з різними проблемами. Я намагаюся донести, що все можна виправити і більше складних ситуацій не допускати.
Наприклад, нещодавно мені написала одна дівчина, яка хотіла служити в ЗСУ. Її покинув чоловік, з роботою проблеми, усе погано, нічого не виходить. Я її знати не знаю, але вона мені пише в інстаграмі. Я спробувала її заспокоїти, підтримати, і тепер вона оформлюється в Збройні сили.
Буває, запитують, чому тобі подобається робота? А мені подобається, тому що я нею живу. Боже, та я роками хотіла на цю роботу, а мені не дозволяли, бо жінка. Уявляєте, скільки всього я змогла б зробити за цей час для служби?
Повертаючись до вашої роботи, у вас ніколи не було випадків, коли ви приїжджаєте на виклик, а люди не очікують побачити жінку?
Був такий день, тяжка зміна. Я довго шукала чоловіка на озері Тягле. Вибило балон, почала другий, залишається 120 барів повітря. Думаю, ну все, виходжу. Я цілий кілометр акваторії обдивилася, уявляєте? Кажу людям, якщо він дійсно втонув би, то там би й був, прийде додому, от побачите. Якщо прийде, подзвоніть мені, будь ласка.
Поки я була у воді, надійшов інший виклик — на Муромці потонув чоловік. Я, не роздягаючись, сіла в машину, балон на 120 є, зараз на цьому повітрі спробую дістати. Приїжджаємо, а там дівчата чекають, бачать чоловіків, підходять зразу до них. Я стою у спорядженні, мовчу спершу, а потім кажу, показуйте, де потонув. Дівчата такі повертають до мене голову — вона буде шукати? Дівчинка? А керівник рятувального загону відповідає: «Так, у неї ще й троє дітей». Ну і навіщо він це сказав?
Людину я знайшла доволі швидко. Виходжу з води, передаю тіло. До мене підходить дівчина, яка перед цим дивувалася мені. Починає говорити, мовляв, думала, що лише хлопці такою роботою займаються, ставить запитання. А я їй кажу — ви не проти, якщо я піду? У мене важке спорядження, я втомлена, балон не хочеться ставити на пісок. Пішла перевдягатися. Потім хлопці розповідали, що вона довго їх розпитувала, як дівчата працюють рятувальницями.
Але, може, колись прийде до вас на навчання.
Та приходять, але потім починають розуміти, що реальність трохи відрізняється. Робота рятувальника не така, як у кіно. Я теж думала, що буду, як у фільмі «Рятувальники Малібу», бігатиму в червоному купальнику і рятуватиму людей. Мені досі це жартома пригадують хлопці. А взимку як? Інколи буває холодно, так мете, вітер, сніг, що легше піти під воду працювати, ніж лишатися на поверхні.
А загалом після зняття заборони багато жінок вирішило піти на службу?
До нас, водолазів, ні. А ось у пожежні служби багато дівчат іде. Частина перевелася, наприклад, якщо вони вже вчилися на якихось фахівців, але захотіли бути пожежницями. Це сильні духом, характером, вольові дівчата.
Я теж хотіла б спробувати гасити пожежі, але не знаю, чи зможу проміняти воду на вогонь. Я кайфую від води. Але влітку, коли їду з дітьми на море, ніколи не плаваю. Діти на воді, я на березі і не спускаю з них очей. Води мені вистачає на роботі.
Ви ніколи не відчували тиску, як людина, що йде першою?
Я відчувала тиск, коли тільки прийшла на службу. Коли хотіла щось робити, а мені не давали. «Ксюшо, почекай, ще не час». А коли час? «Усе попереду». Та не треба мені попереду, я хочу зараз. Був один колега, який сказав: «Та що ви її бережете? Як хоче людина, то хай працює». Хоч хтось мене підтримав.
Усі боялися, чи вийде в мене підняти балон. Ну як не вийде, якщо я манекена 80-кілограмового піднімаю і тягаю по 50 метрів? На змаганнях «Найкращий пожежник» на мені стільки спорядження, і я бігаю! Було дуже важко довести, що я можу робити все на рівні.
З часом колеги побачили, що мене не треба взагалі чіпати. Бувало таке, що хлопці себе погано почували, а в таких випадках занурюватися не можна, і всі рази я занурювалася сама. Такий один день був — шість викликів підряд, черга всю ніч до ранку. Відпірнала всі, не знайшла лише одного, бо він був на 10 метрах, а я шукала на 12.
Але я ніколи не думала про те, що я перша, і не говорю про це.
Чому?
Мені здається, що важливі дії, а слова — це таке. Коли мовчки робиш свою роботу, то це бачать усі. А те, що в мене може щось не виходити, то я цим не переймаюся.
Хоча, звісно, я не думала, що хтось буде доколупуватися за те, що в мене на формі лямки неправильно висять чи що я загубник неправильно взяла.
Схожа ситуація була під час параду на День незалежності, коли одна з жінок якось неправильно вдягнула жилет і їй почали писати купу невдоволених коментарів. Мені здається, що до чоловіків на службі так не прискіпуються.
Так. Десь щось не так вдягнула - і вже маєш зауваження. Тому що я дівчина? А чому тоді не зробити зауваження хлопцям, які незрозуміло в чому взагалі ходять? Бувало таке, що в когось футболка не за статутом - і нічого страшного, а в мене футболка статутна, але шеврон не там лежить - і вже все, починається. У тому разі я не змовчала. Якби змовчала, то було б важче.
Як реагують у колективі на те, що ви незручна?
Ну як це незручна? Їм, навпаки, зручно, що я є, бо я гарую, як Папа Карло, і все роблю сама. Можливо, декому не подобається, що я інколи беру на себе відповідальність командування, називають мене «начальнік». Я кажу, почекайте, я ще не начальник, але от коли стану…
…то я вас запам’ятала.
Ну, я така, як є, і стану начальницею - буду така сама. Просто хочу, щоб не треба було змушувати колег щось робити, щоб не треба було на них кричати. Буває важко, бо я не матюкаюся, хоча іноді треба. Але в мене є погана риса характеру, якщо хтось чогось не робить, то я зроблю це сама. Навіть у житті, не лише на роботі.
Оскільки ви берете участь у спортивних змаганнях, я хотіла з вами поговорити про жінок у спорті. Наскільки висока планка входження в спорт для жінок?
Висока, майже така сама, як і для чоловіків. У тих видах спорту, якими я займаюся, усе однакове — дистанція, навантаження. Особливого ставлення немає, але бувають такі жартики, які мені не до вподоби.
Наприклад?
Типу «у тебе ноги такі перекачані, що ти ними кавуни зібралась давити?» Навіщо таке казати?
Коментують усе: груди, сідниці, очі. Бувають ще жарти про «сталеві яйця». Ох, що мені тільки не казали. «А може, ти не жінка, а чоловік?»
Інколи не звертаєш уваги на такі речі. Але часом не виходить, відповідаєш, пояснюєш, що народ, мені такі жартики неприємні. На деякий період цього вистачає.
З іншого боку, вони дуже хочуть результатів, таких самих, яких досягають самі. Щоб дівчата не відставали і конкурували з чоловіками. Тому так, мені здається, що з жінок більше вимагається.
Навіть на роботі так. Я можу чогось не знати, що нібито знають усі жінки. «А чому? Ти ж дівчинка, маєш знати такі речі». От у мене є один колега, то він каже, що за воротами я дівчинка, а тут — водолаз. Мовляв, робітник без статі. Але як я і без статі? Я сильна жінка і можу робити все нарівні з чоловіками, але це не значить, що я не дівчинка.
Чи помічали ви взагалі, як змінюється середовище у вашій професії з тих пір, як прибрали заборону служби для жінок? Як жінки на службі змінюють загальну атмосферу?
Дехто матів менше гне і нормально тепер висловлюється. Хлопці більше контролюють свої емоції, вирази, дії. Уже не хочуть лежати на дивані, бо ж Оксана мете, гребе, коле дрова. Дівчата все ж розбавляють колектив. Знаєте, атмосфера геть не така, як у колективах, де є лише жінки або лише чоловіки.
Як ви думаєте, це якось впливає на суспільство загалом? Бо все ж потім ці змішані колективи розходяться додому, у свої окремі середовища. І якщо раніше хтось міг собі дозволити сексистський жарт, то після того, як ви його смикнули за це, людина так більше не пожартує.
Він, може, через деякий час знову щось таке скаже, але вже буде думати, як мене не образити, щоб я не зреагувала емоційно. Два роки тому десь таке було, що хлопці на роботі жартували, і я їм сказала, що мені неприємно і незручно, то вони більше ніколи так не робили. Бо якщо я дозволяю, ніяк не реагую, то вони і далі продовжують це робити.
Скажіть, ви ніколи не порівнювали ту себе, коли тільки починали працювати водолазкою, із собою зараз? Як ця професія вас змінила?
Думаю, що я стала більш цілеспрямованою.
Не вірю, що ви були нецілеспрямованою.
У тому сенсі, що я стала, мабуть, якось інакше на життя дивитися. Стала цінувати кожен момент.
Моє оточення змінилося, погляди, я стала впевненішою. Я люблю свою роботу, займаюся спортом, більше часу проводжу з дітьми, бо зміни в нас такі, що добу я на роботі, три — вдома. Можливо, стаю глибшою сама в собі. Така робота, знаєте, що не можна закінчити і забути. Усе-таки якийсь відбиток лишається.
Можливо, стала трохи сміливішою. Бо коли ти щодня ризикуєш, то чіткіше усвідомлюєш, що треба повернутися. Що на тебе чекають вдома діти.
Публікацію підготовлено в партнерстві з ООН Жінки в Україні та Українською асоціацією представниць правоохоронних органів (УАППО) за підтримки уряду Норвегії.