«За цей рік я вивчила слово “блядь”»
― У 2014 році я навчилася говорити слово «суки», у 2020-му ― слово «блядь», ― розводить руками Валентина.
Вона сидить на картонних коробках, якими заставлено чи не весь простір невеликої підвальної кімнати в багатоповерхівці на лівому березі Києва. Від зими «Ініціатива Е+» тут ― прихистили інші військові волонтери. При старих дерев’яних дверях ― лялька-маланка, на стінах ― синьо-жовті прапори, підписані різними бригадами й підрозділами. Попід ними ― коробки з написами «Кисневий концентратор».
Половину обличчя Валентини закриває строката маска, але видно, як її очі радіють, коли з сусідньої кімнатки тихо заходить Шах ― пес, якого вона забрала з фронту після загибелі хазяїна. Шах, з вигляду грізний, падає біля її ніг, мов м’яка іграшка, і проситься почухати черево, відволікаючи.
― Собака, який забирає серце, ― коротко каже Валентина, куйовдячи йому шерсть. Шах тепер допомагає реабілітуватися пораненим військовим і волонтерам.
До 2014 року жінка була вчителькою, директоркою школи, писала дисертацію про дистанційне навчання, була головною редакторкою газети «Завуч». Із чоловіком-мистецтвознавцем подорожувала Європою ― Валентина ніяково зізнається, що до війни краще знала Італію і Францію, ніж Україну. Будь-яка лайка для неї була недопустимою, але з 2014-го, коли на початку війни волонтери вперше замінили державу, цей моральний бар’єр подолала:
― На частини рве так, що слів нема. Так працювати можуть тільки схиблені волонтери ― ніхто ж не фінансує, а це дуже випалює.
«Ініціатива Е+» об’єднала медиків Майдану ― Валентина тоді допомагала у госпіталі в Лютеранській кірсі Святої Катерини. Уперше на Донбас вона поїхала після Іловайська у 2014-му, з того часу побувала під обстрілами, купила і перевезла на фронт 70 автомобілів для військових, створила процедуру розмитнення такої гуманітарної допомоги. Організація закуповувала військову амуніцію, обладнання, особливо багато допомагала військовим медикам. Згодом Валентина увійшла до Ради волонтерів при Міноборони, розслідувала закупівлю неякісних військових «Богданів 2251», у 2018-му разом з колегами домоглася від Мінсоцполітики прозорості документації з отримання гуманітарної допомоги. Від початку війни «Ініціатива Е+» купила дві будівлі для створення дитячих будинків сімейного типу на Донбасі, почала опікуватися школами з прифронтової зони і дітьми військових, організовувала для них табір у Карпатах. Фінансували все це міжнародні фонди й організації, наприклад: «Caritas», Посольство Чеської Республіки в Україні, БФ «Львівська освітня фундація». З оплачуваних проєктів мали невелику зарплату, та більшість робили безкоштовно.
― Так, ми могли не перемикатися з війни на пандемію, як зробили багато людей з волонтерського середовища, ― пригадує Валентина початок минулорічної весни. ― Але як інакше?.. Знову ми.
Та якщо медична система у «надзвичайну ситуацію» потрапила вперше, то окремі волонтери й волонтерки вже були навчені війною. Війна виявилася доброю підготовкою. Волонтерська мережа і вже перевірені донори були, тож у березні стартували не нізвідки, як сім років тому.
― Але у 2014 році ми вірили у «світле майбутнє». Ми думали: ось ще трошки, дамо державі часу зібратися із силами ― і вона як вгатить! ― Валентина замовкає, і після короткої паузи тихо продовжує: ― А тепер зі самого початку ми відчували цей гіркий присмак: зараз у нас немає ніяких ілюзій. Тільки дежавю.
Проконсультувавшись з друзями-лікарями, Валентина вирішила не кидати ресурси на пошуки ШВЛ, а відразу купувати кисневі концентратори. Перші 50 апаратів придбали за проєктні кошти від Посольство Чеської Республіки в Україні для лікарень Донбасу, за донорські пожертви ― для лікарень Києва. Але згодом ці гроші скінчилися ― і Валентина вперше з 2017 року опублікувала свою волонтерську картку у Facebook, щоб збирати гроші. З контактами перевірених продавців допомогли дружні паліативні фонди, а коли ті дізналися, що це волонтерські закупівлі, то дали знижку. Перші кисневі концентратори коштували 35-37 тисяч гривень, надалі ж купували за 1000 доларів ― фактично за собівартістю.
― Я зі самого початку бачила тотальну брехню влади, ― говорить Валентина, водночас відповідаючи на повідомлення людей, що шукають кисень. ― Восени волонтерські організації збирали в Офісі президента, щоб «дізнатися реальну ситуацію». Ми пояснювали, як налагодити ПЛР-тестування, як працюють кисневі концентратори і чому не дають результату ШВЛ. Відразу було зрозуміло, що з цими людьми нема про що говорити.
Перші кисневі концентратори закуповували для лікарень. Коли в жовтні додатковий кисень для медзакладів нарешті оплатили з держбюджету, «Ініціатива Е+» вже передала 50 апаратів по Києву і регіонах, передавали їх знайомим ще з війни лікарям. Уперше для домашнього користування апарати взяли наприкінці листопада ― під час піку першої хвилі в Україні. Тоді для таких потреб закупили до 10 концентраторів. Тепер їх уже близько пів сотні.
Натомість отримати кисневі концентратори від волонтерів, наприклад, із Канади не могли з березня до осені ― Мінсоцполітики взимку виключило «Ініціативу Е+» з переліку організацій, що отримують гуманітарну допомогу. Суд Валентина разом з волонтерами з інших організацій виграла.
«Я даю вам апарат ― і ви дихаєте»
― Алло, доброго дня. Як вас звати?... Олександре, скажіть, будь ласка, кому потрібен апарат?... Сатурація 90-92… Концентратор є, але в суботу треба повернути і шукаєте… Добре, перша ремарка: 90-92 – це не критична ситуація, але звертайте увагу на пульс. Щоб надіслати апарат, мені потрібне медичне заключення або довідка від сімейного лікаря про те, що потрібен кисневий концентратор, паспорт і код, ви заповнюєте заяву на тимчасове користування, акт прийому-передачі. Я вам даю апарат ― і ви дихаєте. Точніше ваш брат. Якщо треба буде на суботу, ми зв’язуємося ввечері в п’ятницю.
Валентина спокійно вислуховує запитання Олександра, але все ж додає:
― Зараз у багатьох людей «психоз» ― вони хочуть концентратори, а мають сатурацію 95. Людині спокійніше з апаратом, але зараз у мене їх два, і я не можу віддати їх як психологічну допомогу. Вибачайте.
Олександр прощається. Таке звернення ― чи не кожне десяте. А Валентина готується відправляти кисневий концентратор у Тернопіль ― у чоловіка сатурація 80, з такими показниками його виписали з лікарні, щоб звільнити місце. Валентина каже, що так зараз роблять повсюди, і це штучно згладжує криву госпіталізації. Та звернень до волонтерів менше не стає. Валентина координує передачу апаратів між пацієнтами з одного міста ― тож іноді концентратор віддають близькі тих, кого не встигли врятувати, тим, чиї ще мають шанс.
На початку квітня Валентина, що ненавиділа позики, вперше взяла 10 апаратів у борг ― на 1 апарат було 5 людей, що задихалися. Постачальник погодився почекати на 300 тисяч гривень, які за кілька днів Валентині переказали добродійники. Новий борг ― 70 тисяч гривень ― оплатила американська організація українців «Leleka Foundation».
Зараз в організації близько пів сотні концентраторів, що курсують між пацієнтами і пацієнтками. Якщо треба буде, Валентина знову візьме в борг:
― З нами якось воно буде, а люди задихаються.
Постійно в організації працює четверо людей: Валентина, Ірина, Володя, Лєна. Коли є потреба, з усієї країни зголошуються допомогти сотні. Та зараз Валентина на складі сама ― пакує апарат до відправки, приймає і дезінфікує використаний, обережно в рукавичках змінює фільтри, шукає інструкцію, щоб покласти до коробки, і прозорі трубки, якими в маску піде кисень. Зазвичай щодня вона передає або переадресовує два-чотири концентратори ― лік людям, які цьогоріч дихали завдяки її апаратам, Валентина вже втратила, хоч спершу пам’ятала усіх на ім’я. Сотні імен й історій не запам’ятати.
Апарат справді ніби повільно дихає ― звук живий і від того, що замінює людині її дихання, моторошний. Цей концентратор Валентина планує передати сьогодні до Тернополя.
«Жити будемо вічно»
Спершу чутно лагідний голос, примовляння до Шаха, а вже потім до кімнати заходить сама Альона ― волонтерка, у якої тимчасово «квартирують» Валентина з колегами. Альона двічі перехворіла на ковід, і вдруге дихала саме через концентратор від Валентини. Каже, поки не покрилася плямами, не розуміла, що їй треба кисень ― здавалося, нормально дихає. І тільки після того, як одягнула маску, відчула різницю.
― Ми були певні, що до травня усе закінчиться, ― пояснює Валентина, ― і про це приміщення домовлялися якраз до наступного місяця. Планували ремонт труб тут...
― Будете, скільки треба! ― спиняє її Альона. ― Я передумала: ну які труби зараз? По-перше, ця біда. По-друге, сама знаєш, де ще може бути… ― натякає вона на Донбас. ― Ми готові допомагати, якщо будемо потрібні.
― І жити будемо вічно, ― гірко сміється Валентина.
Ми чекаємо, поки приїде волонтер Дмитро, який має допомогти перенести 22-кілограмову коробку з концентратором до машини, а звідти ― на пошту. Та вже коли все спаковано, Валентина отримує повідомлення від чоловіка, що просив концентратор ― знайшов інший апарат, а сказати забув.
― Ну ось яке ставлення до нас, ― скрушно розводить руками і відразу починає шукати, кому що ще треба переслати.
Переважно люди пишуть «дякую» ― і зникають. Дехто скидає потім гроші на рахунок організації, хтось передає одяг і техніку, які потім розподіляють між сім’ями загиблих військових. Ось сьогодні надіслали мультиварку й чайний набір.
― Ми тут чай пити не встигаємо, ― каже Валентина, ― але це підтримує. Такий спонтанний прояв доброти дуже тішить.
На кожному концентраторі ― наліпка з номером, а на деяких ― ще й наліпка з іменем або назвою організації. Це «іменні» концентратори, які оплатили конкретні люди. Наприклад, Олександр Ляпун віддав 100 тисяч гривень з першого великого боргу Валентини. Вона ніколи не бачила Олексія Рибенка, але він уже кілька років щомісяця перераховує кошти для «Ініціативи Е+». Родина Барвінків кількадесят років тому виїхала до Нідерландів, але з початку пандемії щомісяця надсилає 300-400 євро, і так уже оплатили три концентратори. Два концентратори купили «Друзі Русанівського ліцею». А Максим Гуля фінансував ще покупку автомобілів для військових і двох будинків сімейного типу.
― Я поруч з ним почуваюся м’якотілою, ― зніяковіло каже Валентина. ― Іменні наліпки ми друкували з запасом, з вірою, що щось з цього буде. Не знаю, щоправда, що ми потім з цими концентраторами робити будемо...
Але до «потім» ще дуже далеко. Так далеко планувати не доводиться.
Про пожертви і темпи видачі концентраторів Валентина пише на своїй сторінці. Пише і про випадки, коли допомогти не вдається. Виставляє скрини зі словами «Мама померла, концентратор не встиг прийти. Куди переслати?». Але є речі, про які воліє не писати. Та все ж каже:
― Нехай краще люди будуть налякані, але в масці. Якось я допомагала волонтерці і її мамі ― обидві захворіли на ковід. На її сторінці у Facebook була картинка: людина в наморднику і на повідку, підпис: «До намордників нас привчили, тепер пора до повідків». А в її мами сатурація – 52. Я була дуже зла і впевнена, що мама помре. Запропонувала відправити її в лікарню, а ця жінка не розуміла, навіщо. Я пояснила, що вона помирає буквально, але якщо вони хочуть, щоб вона помирала вдома, у колі близьких, а не в лікарні ― це їхнє рішення. І вона ще казала, що я це жорстко сформулювала!.. У них навіть пульсоксиметра вдома не було, сатурацію міряла «швидка».
Від такого ставлення Валентина втрачає рівновагу. Вона не проти, коли звертаються із сатурацією 92, але злиться, коли знайомі «бояться когось потурбувати» і повільно помирають вдома, коли бачить, що якби людина написала раніше, її можна було б врятувати.
― Іноді мені хочеться опустити руки і сказати, що так працює природний добір. Але так багато людей хворіє всупереч тому, що дотримується всіх правил безпеки!.. І вони помирають. До цього звикнути не можна, але і броню наростити не вдається, ― Валентина відвертається, але таки видно, як наступають сльози.
За сім років вона розучилася радіти й горювати так гостро, як до війни. Амплітуда відчуттів зменшилася, і брак радості ― плата за захист від руйнівного горя зсередини. Горя, що накопичується з кожним обстрілом і з кожним повідомленням «мама задихається».
― Але люди дихають, живуть ― і це круто.