ГоловнаСуспільствоЖиття

Пологи в ізоляції

Коли в Лелі на сьомому місяці вагітності почали відходити води, Сергія до неї у швидку не пустили. Йому довелося наздоганяти дружину на таксі. Далі від приймальні Сергій також не пройшов — карантин, відвідування заборонені. Дружину мали покласти у 7-й пологовий Києва «на зберігання» ще на два місяці. Але через пару днів після прибуття Лелі зробили кесарів розтин. Немовля забрали в реанімацію відразу, жінку ще годину оперували. Свою дитину, зовсім крихітну дівчинку, вона бачила лише пару хвилин дорогою з реанімації в палату. Сергій міг подивитися на дочку Ґабріелу тільки через скло бокса. Жодних доторків, контакт — тільки за наявності негативного результату тесту на коронавірус. А вночі того самого дня малу терміново забрали в Охматдит.

На час карантину міські й обласні адміністрації заборонили будь-яке відвідування породіль у медзакладах. Таким чином під забороною опинилися партнерські пологи, ускладнився доступ до реанімацій, зменшилася допомога жінкам після кесаревого розтину, оскільки раніше додатковий догляд забезпечували родичі.

Відтак Леля опинилася ізольована в пологовому без жодної підтримки. Новонароджена Ґабріела чекала на операцію в Охматдиті. А Сергій метався між двома лікарнями, намагаючись прорватися крізь зачинені двері реанімацій і палат. 

Через карантин усі троє лишилися сам на сам з українською медициною. 

Леля та Сергій
Фото: Аліна Смутко
Леля та Сергій

Дитя-несподіванка

— 15 років мені говорили, що я безплідна. У 18 я перенесла кілька складних операцій, я постійно проходила біопсії, перевірки, здавала аналізи. Наді мною, ніби дамоклів меч, постійно висів діагноз — онко шийки матки. Я вже змирилася, з головою пішла в роботу. Я — психотерапевтка, у мене з ранку до ночі були клієнти. Не скажу, що цілком сублімувала материнство, але якоюсь мірою так. А рік тому ми з Сергієм, з яким знайомі вже дуже давно, нарешті поговорили і вирішили, що досить бігати одне від одного. І якось усе закрутилося. Я так розумію, дитина просто чекала на цього тата. 

З першого погляду на усміхнену рудоволосу Лелю здається, що передчасні пологи, кесарів розтин і операція трапилися не з нею. Або з нею, але кілька років тому. Та Леля з Сергієм зустрічають нас другого дня після виписки з пологового. Про вагітність ще нагадує округлий живіт, а через шрам після операції їй боляче сідати. Лелю за руку притримує чоловік. Вона ледь мружиться від болю, а потім вмощується, полегшено видихає і знову усміхається. 

Сергій знав, що вона не може мати дітей. Коли розповів про це своїй мамі, та жартома відповіла, що все залежить від партнера. І через два місяці Леля завагітніла. 

— Я не відразу зрозуміла, що вагітна, — розповідає Леля. — Коли вже перестали приходити місячні і набухли груди, я пішла до лікарки. Вона підтвердила те, що ми з Сергієм підозрювали. Через стан здоров’я мені пропонували зробити аборт. Але я відмовилася. Якщо дитина прорвалася туди, куди ніхто не проривався, значить, впорається. Тепер, коли я говорю до неї, то постійно нагадую, що вона сильна дівчинка. Пробивна.

— Я дуже пишався, — каже Сергій. — Тим паче, коли вона вирішила залишити дитину. Страшно не було. Я тільки зайвий раз переконався, що лікарі помиляються, а любов може творити чудеса.

Лікарі попереджали Лелю, що через стан її здоров’я, можливо, доведеться ледь не всю вагітність бути в лікарні на збереженні. Крім того, у неї виявили міому — доброякісну пухлину в матці. Але вагітність проходила нормально. Леля встигла зняти кліп, записати ще одну пісню, продовжувала психотерапевтичну практику. Влітку пара перехворіла на ковід — Леля відбулася одноденною підвищеною температурою. До сьомого місяця жодних причин для занепокоєння в батьків не було. 

Фото: Аліна Смутко

Що саме пішло не так, Леля і Сергій не знають досі. Після того, як на сьомому місяці в Лелі відійшли води, вони терміново приїхали в пологовий. Обстеження показало, що чекати ще два місяці не можна — і Лелі призначили кесареве.

— Зі мною так ніхто з лікарів не поговорив, я не знаю, що трапилося, — говорить Леля. — Води відійшли, було передлежання, але чи було багатоводдя? Я гадки не маю. Хоча я дуже вдячна всім лікарям, вони великі молодці. Ґабріела народилася 13 листопада. Вона важила 980 грамів, 33 сантиметри на зріс, як тхорик, маленька така мармозеточка. Крихітна, уявляєте? Ми назвали її Ґабріела на честь архангела Ґабріеля, Гавриїла.

— Після кесаревого їй ще годину десь видаляли міому, потім якийсь час дружина була в реанімації, — продовжує Сергій. — До мене тим часом прийшла лікарка і пояснила, що в дитини серце не з того боку, що є патології шлунково-кишкового тракту. На УЗД їх видно не було. Мені стало погано, я зблід. Лікарка продовжувала, сказала, що дитина потребує операції і вони вже домовилися, що Охматдит малу забере. В Охматдиті нам пообіцяли, що покажуть дитину, але треба спершу здати тест на ковід. Також завідувачка відділу зняла для нас кілька фото і відео дочки.

Поки Ґабріела перебувала в Охматдиті, Сергій був з Лелею. Принаймні намагався бути. До пандемії в Україні переважно саме близькі родичі піклувалися про жінок після кесаревого розтину. Ще 25 липня міністр охорони здоров’я Максим Степанов під час брифінгу пояснив, що окремих умов для відвідування пацієнтів у медзакладах немає, а відвідувачам не потрібно здавати додаткові тести. Виняток — лікарні, що приймають хворих на ковід. Однак частина закладів усе ж ввела обмеження, спираючись на внутрішні санітарні правила. Чому? Тому що не було чітких рекомендацій, як нековідні лікарні мали б діяти на період карантину, а медики побоювалися як за власне здоров’я, так і за здоров’я пацієнтів. Таким чином багато пологових будинків почали працювати лише на прийом породіль, а контакти з близькими обмежувалися передачами їжі та речей. Відтак уся підтримка і жінок, і новонароджених лягла на плечі медперсоналу.

Після операції Леля не могла самостійно підвестися з ліжка чи дотягнутися до тумбочки, щоб узяти якісь речі. Хоча з семи палат були зайняті лише дві, працівники лікарні сказали, що мусять перевести Лелю в інше приміщення. Низенька медсестра, яка мала допомогти їй перелізти з ліжка на візок, із цим завданням самотужки не впоралася. Але Сергія тоді пустили. 

— Ліжка дуже високі, без допомоги не обійтися, — говорить Сергій. — У перший день реанімації мені обіцяли, що я зможу залишитися на ночівлю, щоб їй допомагати. У неї було багато речей, Лелі нічого важкого піднімати не можна. О десятій вечора медсестра сказала, що я маю піти. Я сперечався до останнього, адже мені потрібно було пересадити Лелю в крісло, розстелити постіль і допомогти лягти назад. Ми з медсестрою зчепилися в словесній перепалці. Потім, зрештою, домовилися. Решту днів, попри те, що пройшов усі аналізи, зробив флюорографію, в мене був захисний костюм і респіратор, мене не пускали.

— Але він брав пологовий, як Бастилію, — усміхається Леля.

Фото: Аліна Смутко

«Мамочко, я знаю, що роблю»

Наступного дня Сергій знову прийшов у пологовий. Він помив руки, переодягнувся в захисний костюм, на першому пункті проходу сказав, що має дозвіл лікаря, що вже вчора був. Але далі, ніби у квесті, все стало набагато складніше, адже потрібно було пройти двері, які відчинялися лише магнітним ключем. Медсестри не пускали. Сергій знайшов лікаря, пояснив ситуацію з дружиною та дитиною. Його пустили до Лелі на пів години. Наступного дня — усе так само, але, зрештою, вдалося домовитися з медсестрою, щоб зайти ненадовго. 

— Мені було байдуже, на скільки, аби лиш принести, помогти, поговорити, поцілувати і піти, — пригадує Сергій.

— А як ти ховався, розкажи, — сміється Леля. 

— Було діло, так. Не пам’ятаю, у котрий з днів, я переодягнувся, зайшов, а медсестра з рецепції за мною побігла. Я сховався за поворотом біля ліфта. Вона походила, помахала руками і пішла. Я тоді піднявся нагору. Інколи здавалося, що доведеться голити бороду, одягати перуку, костюм акушерки і так пробиратися.

— Я жила в палаті весь час одна, усі чотири дні. Там не було можливості замкнутися, жодної приватності, щоб хоча б перевдягнутися, зцідити молоко чи якось розслабитися. У будь-який момент, навіть о сьомій ранку, могли увірватися медсестри і без попереджень почати робити процедури, уколи. У мене все тіло в синцях від голок було вже, коли з’ясувалося, що можна купити свічки в аптеці і не терпіти стільки болю. Знеболювальне мені давали лиш тоді, коли я вже сама просила. На гарячу воду доводилося чекати по двадцять хвилин, поки стече холодна. Нахилятися в душі мені було важко. Туалет був десь за 15 метрів від палати, спертися дорогою не було на що, як встати з нього — невідомо теж. Ніхто не допомагав. Якось лежала в ліжку і попросила медсестру подати мені кашу для швидкого заварювання, а вона відповіла: «Ми цим не займаємося». У мене не було сил ні на що. Тільки плакати в стінку.

Опинившись у пологовому будинку без підтримки, жінки часто стикаються з акушерським насильством. За даними правозахисників, в Україні 87% опитаних жінок повідомляли про медикаментозне втручання під час пологів, а третина зазнала фізичного насильства, наприклад, до них застосовували заборонений в Україні прийом Крістелера — тиск на живіт. Також майже половина жінок розповіли, що не мали достатньо часу для ознайомлення з документами про інформовану згоду на медичні втручання. А попри те, що більшість опитаних у 2019 році була задоволена своїми пологами, 36% жінок заявляли, що хочуть більше поваги від медперсоналу. Неповагу, дискримінацію, відсутність медичної допомоги й утримання в медичному закладі міжнародні організації класифікують як насильство

— Одну медсестру я особливо добре запам’ятала. Я не знала, що мені робити з грудьми і попросила її показати. Вона дуже здивувалася: як це мені не розповіли? Але знаєте, я не готувалася стати мамою в сім місяців. Та медсестра так мене скрутила, так стало боляче, що я думала втрачу свідомість. А вона мені каже: «Мамочко, я знаю, що роблю. Будете кривлятися від болю, взагалі нічого не показуватиму». Звісно, не всі медики такі. Історія з молоком, наприклад, закінчилася тим, що знайома лікарка попросила колег з іншого поверху принести молоковідсмоктувач і через відео навчила мене ним користуватися. Слава Богу, є добрі люди в темні часи. 

Фото: Аліна Смутко

Леля вже не могла дочекатися виписки. Вона скучила за домом, за Сергієм, не бачила дочку з моменту пологів. Ґабріела вже перенесла дві мало не ювелірні операції. Кожну дію хірурги пояснювали Сергію, креслили на папірці схеми, як вони зшивають триміліметрову трубочку з шестиміліметровою. Перед третьою операцією організм дівчинки мав зміцніти, вона мусила добрати хоча б кілограм ваги. З усіма родичами, друзями та лікарями спілкувався переважно Сергій, він усе переповідав Лелі. Близькі передавали в пологовий їжу, збирали гроші на лікування Ґабріели. Сергій мало спав, мало їв, багато нервував. Метався між двома лікарнями, привозив ліки, речі, їжу.

— Коли ми говорили із завідувачкою, вона прямим текстом казала, що наша дитина важка, що шансів мало, — розповідає Сергій. — Вона не давала ніяких гарантій, ніяк нас не заспокоювала. Леля потім проплакала весь вечір. 

— Як терапевтка, я її розумію, — втручається Леля. — Тому що коли люди мене запитують, яку гарантію я можу дати, то я відповідаю — ви помрете, бо це правда, усі ми помремо. Почуття якогось чорного гумору не давало мені тонути глибоко, але я не знала, що можу стільки плакати. Розумієте, це таке відчуття безпорадності, коли ти звикла все контролювати, коли все у твоїх руках, а тут не можеш ні встати, ні сісти, перевертаєшся з боку на бік, щоб дійти до туалету, — вона видихає. — Ковід ковідом, а мені хотілося, щоб контакт дітей з батьками все одно був. Навіть якщо дитя в кювезі. Можливо, аудіальний хоча б, через музику. Музика допомагає психіці відновлюватися.

В Україні вже чотири роки діє наказ, який дозволяє родичам пацієнтів вільно потрапляти до реанімації. Але медзаклади, посилаючись на внутрішній регламент у зв’язку з карантином, обмежують допуск близьких. Наприклад, на той час, коли Ґабріела була в лікарні, Охматдит дозволяв доступ лише одного з батьків до дітей за умови негативного результату тестування методом ІФА. Це означає, що Леля або Сергій могли б пройти тестування і жити всередині лікарні, як роблять багато батьків. Тест потрібно здавати незалежно від того, чи хворіли батьки раніше. Але для Лелі це було неможливо, оскільки вона сама потребувала догляду. Для Сергія ізолюватися з дитиною означало б лишити дружину. При цьому хтось усе одно мусив би ходити в аптеку, приносити їжу, доставляти грудне молоко. Сергій був єдиною зв’язковою ланкою між Лелею та дитиною. 

— Вона підключена до різних трубочок, апаратів. Її неможливо від’єднати і взяти на руки. Вона зовсім крихітна… Зараз максимум, що ми можемо — заплатити 800 гривень за тест…

— ...900...

— … і подивитися на дитину. 

Фото: Аліна Смутко

Леля та Сергій вперше разом побачили Ґабріелу в реанімації 27 листопада, уже після запису інтерв’ю. Наступного дня, о 4:30 ранку, дівчинка померла. Леля і Сергій попрощалися з Ґабріелою 30 листопада — вони розвіяли над Дніпром її прах і символічно випустили в небо повітряні кульки. Усі гроші, зібрані на лікування, пара передала на благодійність. Леля каже, що в ній більше немає болю, несправедливості чи гіркоти. Є лише любов. 

Страх пологів

У коментарі LB.ua головний санітарний лікар Віктор Ляшко зазначив, що наразі в медичних закладах, які не приймають пацієнтів, хворих на ковід, немає додаткових обмежень для відвідування родичами. Але при цьому лікарні можуть самостійно встановлювати умови візитів. Наприклад, розділяти потоки пацієнтів і відвідувачів або встановлювати додаткові години. 

Так було і раніше, від першого локдауну. Але оскільки медзаклади організовували прийом пацієнтів і візити родичів у лікарню на власний розсуд, заборона відвідувань поширилася не лише на палати та коридори. Обмеження стали стосуватися доступу в реанімації, а також присутності партнерів під час пологів. 

До карантину 75% пологів в Україні були саме партнерськими, за даними громадської організації «Природні права Україна». Жінки могли взяти зі собою на пологи двох людей, тепер — жодного. Офіційно МОЗ ніколи не вводило заборони цієї перинатальної практики на час пандемії. Наказ, яким керувалися лікарні, скасував лише планові госпіталізації. Але в карантинному безладі місцеві департаменти охорони здоров’я й навіть окремі пологові будинки почали ухвалювати власні рішення. 

У Чернівцях заборона партнерських пологів діє в усіх пологових будинках області. Але коли 24-річна Саша дізналася, що вагітна, про те, якими будуть її пологи, вона не задумувалася. Перша хвиля тривоги через введення карантину минула, Саша продовжувала працювати перекладачкою, займатися йогою. На той час, у квітні, ще тривав жорсткий локдаун, а Чернівецька область лідирувала за кількістю хворих на коронавірус. 

Саша та Iван
Фото: Аліна Смутко
Саша та Iван

— Ми не планували запрошувати когось третього в нашу сім’ю, — розповідає чоловік Саші, Іван. Він трохи старший за дружину, до знайомства з нею сім років мандрував світом — навіть устиг босим пройти дві тисячі кілометрів Україною. Два роки тому вони одружилися. Тепер Іван опановує програмування і готується стати татом. 

— Карантин для нас не минув спокійно, можна сказати, — сміється Саша, тримаючись за округлий живіт. — У квітні була затримка менструації, я зробила тест і дізналась, що вагітна. Думала, окей, нас тепер буде троє, і що це для нас означає як для сім’ї? Якось сама вагітність не зіставлялася з пандемією, але відчуття армагедону не було. Я пам’ятаю лиш, що максимально в останній момент йшла ставати на облік, хоча це треба зробити до 12 тижня. Але не було зрозуміло, наскільки ризиковано піти в лікарню, чи можна там підхопити ковід. 

У реєстратуру ще можна було прийти із супроводом, але на другий поверх, у жіночу консультацію, Саша піднімалася вже без Івана. Він мав чекати на вулиці. 

Аби бути разом з чоловіком на всіх скринінгах, Саша й Іван ходили на огляди у приватні клініки. На відміну від державних лікарень, там відвідування не були заборонені. Єдиний раз Саші довелося піти на скринінг без чоловіка, коли Іван захворів. Відтерміновувати прийом лікаря майже неможливо, адже запис формується заздалегідь і черги дуже великі. На цьому огляді зазвичай пари дізнаються про стать, розглядають ручки, ніжки малюка. Саша попросила лікарку записати всі деталі на аркуш і вклала в конверт. Але розгорнути його вдалося не скоро — спершу пара вирішила зачекати, поки одужає Іван. Результат тесту на ковід прийшов лише через тиждень після здачі, він виявився позитивним. Згодом з’явилися симптоми і в Саші. На відміну від Івана, вона перенесла хворобу легше. Конверту довелося почекати на коридорному столику ще місяць, поки всі одужають остаточно. 

Фото: Аліна Смутко

— Узагалі-то, ти знала, що буде дівчинка, раніше, — втручається Іван.

— Так, мені наснилося одного разу, що я відкрила конверт і прочитала, що буде дівчинка. Я чесно не підглядала! Але взагалі, друге УЗД — це дуже хвилюючий момент. Коли ти бачиш, що там справді хтось живе, рухається, що це не просто живіт росте, а дійсно хтось. Дуже класно, коли можна це емоційно проживати удвох. 

— Що там видно, як казала узедеса? Одне кавове зернятко…

— …або два м’ячики, чи щось таке.

Що ближче до дати пологів, то ретельніше Саша почала думати про те, якими вони будуть. Саша читала різну доказову інформацію, блоги, пройшла спеціальний онлайн-курс про вагітність, пологи і материнство. Поступово вона зрозуміла, що присутність партнера в родзалі — це не просто романтична забаганка. Без партнерської підтримки жінкам і психологічно, і фізично важче пройти через пологи. Відповідно, на 33% збільшується ризик кесаревого розтину і на 61% зростає вірогідність народження дитини, що потребуватиме реанімаційних процедур. Зрештою, Іван першим запропонував партнерські пологи. Та коли Саша вирішила обговорити цю можливість зі своєю лікаркою, виявилося, що партнерські пологи в Чернівецькій області заборонені. 

Фото: Аліна Смутко

— Мені здається, що раніше я не хотіла думати про дитину якраз через страх пологів. Я думала, що народження дитини — це дуже травматичний процес. Але вже не було куди діватися, я мусила якось пропрацювати свій страх. Іван був поруч, тобто не просто цікавився, що я читаю, а цікавився всім разом зі мною. Я не думала про якісь партнерські пологи, але що більше ми дізнавалися, то швидше стало зрозуміло — це однозначно нам потрібно. 

— Я спершу теж сприймав партнерські пологи як приємний суто емоційний момент, але згодом зрозумів, що це важливо для здоров’я і Саші, і дочки. Тобто це нормальна практика в усіх країнах, на які Україна рівняється, це рекомендовано ВООЗ, це зменшує стрес, який якраз підвищує ймовірність і кесаревих розтинів, і інструментальних втручань. Можливо, є жінки, які можуть розслабитися і народити самі, але в нашому випадку це точно не так. Я знав, що мушу бути з Сашею.

— Я розумію, що була заборона партнерських на час тотального локдауну. Але коли запитала в лікарки, чи переглядалося це рішення, мені вона відповіла, що ні і не ясно, чи буде. І що робити? Як я буду народжувати сама?

Фото: Аліна Смутко

Право на підтримку

Іван почав боротися за право бути присутнім під час народження своєї дочки. Він відправив звернення в усі перинатальні центри та пологові будинки області, міські та обласні департаменти охорони здоров’я, у МОЗ. Отримав відповідь — заборона існує в Чернівецькій області з 13 серпня. Іван створив петицію до Чернівецької міської ради з вимогою скасувати заборону, яка набрала достатню кількість голосів. Однак оскільки обмеження вводилися на обласному рівні, міськрада ніяк не вплинула на вирішення питання. 

Так відбувається не лише в Чернівецькій області. Заборона партнерських пологів діє в більшості областей України, окрім Волинської, Закарпатської та Запорізької. При цьому активістам та активісткам часом вдається вибороти скасування заборони на рівні міста, як, наприклад, у Львові та Тернополі, але не на рівні області. Ба більше — в одному місті можуть бути пологові, в яких є партнерські пологи і в яких немає, як, наприклад, у Києві, Рівному, Житомирі. 

У кожному місті посадовці по-різному аргументують причини скасування партнерських пологів. Наприклад, в управлінні охорони здоров’я Львова говорили — ввели таку заборону, бо побоювалися, що партнер може бути безсимптомним носієм коронавірусу і наражати на небезпеку персонал. Але за таких умов небезпеку становить і породілля, оскільки вона вважається контактною особою. Сенсу у таких обмеженнях було небагато, тому їх скасували для міських пологових. У ДОЗ Вінницької міськради вважають, що партнерські пологи — це не екстрена допомога, але дозволяти їх чи ні, мають вирішувати медзаклади. А от у Рівному чиновники взагалі не змогли пояснити, чому діяла заборона на присутність партнера на пологах. 

В Івано-Франківську активістки вже кілька місяців виборюють право на партнерські пологи. У вересні вагітні жінки вийшли під міську й обласну адміністрацію на протест. Через три дні після цього міський перинатальний центр дозволив партнерські пологи, але з довгим переліком вимог до партнерів та лише до 1 листопада, тобто трохи більше ніж на місяць. 

— Мій чоловік увесь час був зі мною, але в навушнику, — пригадує свої пологи активістка Галина Артиш. Галина — лікарка-гінеколог, нині працює доулою і має власний блог. Галина народила другу дитину, сина Тимофія, 12 квітня, коли вже діяла заборона на партнерські пологи. Усе минуло дуже швидко — ввечері пологи, а вдень наступного дня Галина вже була вдома. Вона вдячна команді лікарів і медсестер, але без підтримки чоловіка все одно не обійшлося.

Галина Артиш
Фото: Аліна Смутко
Галина Артиш

— Він постійно питав, як я, чи вже народила, що зі мною. Поки я могла — відписувала, але потім вже просто попросила лікарів, аби він був зі мною хоча б по телефону. Мені бракувало його руки, плечей. Я в перших пологах йому мало вухо не відкусила.

Кілька місяців Галина була просто вдома з дитиною. Поступово вона повернулася до ведення свого блогу. У коментарях її читачки скаржилися на заборону партнерських пологів, на те, що попри страх перед пандемією, беруть гроші, аби потайки проводити чоловіків у родзал, а там, де партнерські дозволені, медперсонал все одно вигадував відмовки, щоб нікого не пускати. 

Партнерські пологи в Івано-Франківську то дозволяли, то знову скасовували. Логіки в ухваленні рішень не було. Зрештою, Галина створила ініціативну онлайн-групу, куди додалося близько 40 жінок, що підтримували ідею партнерських пологів, і у вересні вони провели перший протест. Наприкінці жовтня одна з учасниць групи, юристка Наталія Федосенко, дізналася, що МОЗ усе ж направило листи до керівників міських і обласних ДОЗів із проханням забезпечити «право жінок на підтримку під час пологів». Обласна адміністрація проігнорувала лист, посилаючись на те, що область на той час перебувала в червоній карантинній зоні.

— Зараз йдеться лише про те, щоб пускати на пологи хоча б одного партнера, — каже Галина Артиш. — У момент народження дитини жінка дуже вразлива. Вона потребує підтримки. І якщо не отримає її, це лишить слід на всьому житті. Для того, щоб жінки хотіли народжувати повторно, пологи мають бути якщо не казкою, то хоча б приємними спогадами, що це не страшно. Жінкам це потрібно. Я не займалася б активізмом, якби не вони. 

Фото: Аліна Смутко

Окрім того, що відсутність підтримки негативно впливає на здоров’я жінок і пологи, є й інші ризики. Наприклад, у США жінки обирали народжувати вдома, оскільки не лише побоювалися захворіти в пологових на ковід, а й не хотіли залишатися без партнерської підтримки в медзакладах. Для України, де немає чітких маршрутів пацієнта і часом доводиться чекати на швидку довше ніж 10 хвилин, домашні пологи — це не просто великий ризик, а смертельна небезпека.

Тому багато пологових усе ж організовують свою роботу так, щоб забезпечити належну підтримку жінок. Наприклад, у Луцьку та Житомирі жодного дня не забороняли партнерські пологи. Першим пологовим у Києві, що повернув породіллям партнерську підтримку після заборони, був Міський пологовий №5. 

— Якщо жінка приїжджає на екстрені пологи, то з нею в пологову залу може пройти один супроводжуючий, — говорить лікарка, акушер-гінеколог 5-го пологового Аліна Дунаєвська. — Ніяких тестів не потрібно — неможливо визначити, коли саме будуть пологи, і зробити тест за 48 годин до. Якщо це планове кесареве і жінка перебуває в одномісній палаті з окремим санвузлом, то тоді супроводжуючий має здати тест на коронавірус. Якщо результат негативний, він може перебувати разом жінкою, але не виходити в коридори. По суті, у нас нічого не змінилося, крім того, що всі, крім породіллі, мають на пологах носити маски і дотримуватися соціальної дистанції в коридорах. 

— Якби система була більш людяною, то не було б нерозуміння, не було б протестів. Але зручніше закрити, заховати, сказати, що не можна – і все, — каже Галина Артиш. — Я не можу згадувати без сліз свої перші пологи з чоловіком. Вони були партнерські. Ніколи не забуду цей момент, як він перерізав пуповину, як він уперше подивився на дитину. Але, на жаль, не всі розуміють, наскільки важливий цей момент. 

Активістки продовжують виборювати право на підтримку в пологах. У планах ініціативної групи з Івано-Франківська — подати колективний позов до суду. Галина напівжартома сподівається, що партнерські пологи відновлять до того часу, як вона зважиться на третю дитину. 

Фото: Аліна Смутко

Ще під час вагітності Саша й Іван побоювалися, що якщо в Чернівцях не відновлять партнерських пологів, то доведеться їхати народжувати в інше місто. Це був один із запасних планів, але його так і не довелося випробувати. Сашині пологи не були такими, як вона собі уявляла, але все ж вона народила здорову доньку 24 грудня, на Святвечір. Разом з Іваном вони звикають бути батьками.

Наприкінці листопада громадські організації створили петицію до президента, щоб повернути партнерські пологи. Поки що петиція не набрала достатньої кількості голосів, але її ще можна підписати. Хоча з початку пандемії коронавірусу в Україні Міністерство охорони здоров’я не видало жодного документа, що скасовував би доступ в реанімації, партнерські пологи та відвідування жінок у пологових, ці права все одно потрібно виборювати. 

Матеріал створено в рамках проєкту Фонду Thomson Reuters «COVID-19 Hub з висвітлення пандемії та її наслідків у країнах Східного партнерства» за підтримки Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності Великої Британії.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram