Пролог
Привіт! Нас понад пів мільйона. Ми всюди. Їздимо з вами щодня по одній гілці метро, пригощаємо кавою на роботі, вчимося на одному факультеті, разом уболіваємо за збірну й обурюємося через подорожчання комуналки. Справді, досить уже.
Ми обрали Україну і дуже її любимо. Ми підтримуємо захист української мови, хоч і спілкуємося російською, не вважаємо росіян братнім народом і не знаємо – як це можливо жити без України. Ми народились українцями, і в нас немає іншої країни. Прочитайте наші історії: про Україну, Донеччину, Луганщину та Донбас, – бо сонце України встає у наших серцях.
Полон
Андрій Оленін, Макіївка
З початку окупації частини Донецької та Луганської областей тисячі військових, волонтерів, мирних жителів, партизанів потрапили "на підвали" бойовиків. Когось примушували працювати, когось катували, когось хапали, щоб забрати бізнес чи отримати викуп. За офіційними даними, зараз у тюрмах і катівнях бойовиків перебуває щонайменше 251 особа. Скільки насправді – не знає ніхто.
До початку подій 2014 року я був звичайним 18-річним хлопцем, який навчався в університеті і мріяв про світле майбутнє. Україну я любив з дитинства і знав, що це моя держава. Навіть думав вступити до Львівського національного університету імені Франка, щоб у побуті спілкуватись українською.
За подіями Євромайдану, якщо чесно, не слідкував, мені на нього до розстрілу Небесної Сотні було насправді начхати. Уже після подій 18-20 лютого почав з'ясовувати, що відбувається. Тоді приїхав у Київ на наукову конференцію, і те, що було на Хрещатику та Майдані Незалежності, мене вразило. Барикади, намети… Я відчував дух свободи з присмаком гару від шин. Уперше купив собі прапор України і з ним поїхав додому, на Донеччину.
Але там на мене чекало зовсім інше, ніж побачене в Києві. Коли по телевізору показали, що на центральній площі Донецька встановили прапор іншої держави, взяла злість.
Я ходив на всі патріотичні мітинги в Донецьку, крім останнього, 28 квітня. З друзями біля ОДА записував номери авто, які привозили сепаратистам цеглу та дріт для барикад, і передавав дані в СБУ. Там було щось на зразок гарячої лінії, але ніхто не реагував. Згодом передавав координати техніки, коли розпочалась антитерористична операція.
Улітку з батьками поїхав на відпочинок в Одеську область – перечекати війну. Тоді так думали майже всі майбутні переселенці. Після Іловайська стало зрозуміло, що швидко все не закінчиться, і на початку осені ми повернулися до Макіївки.
Увесь цей час я телефоном спілкувався з однокласником, колишнім «беркутівцем», згодом переведеним у Нацгвардію. Служив він строковиком, дембель мав припасти на червень 2014-го, але через початок бойових дій відкладався. Його військова частина дислокувалася в самому Донецьку. У травні 2014, після початку АТО, її евакуювали до Харкова.
З ним розмовляв про війну. І він казав, що написав рапорт і готовий їхати воювати під Маріуполь. Згодом виявилося, що це брехня.
Уже в Макіївці я дізнався, що мій університет переїздить у Вінницю. Роблю домашнє завдання і готуюся їхати теж.
За день до від'їзду, 19 жовтня, однокласник подзвонив мені о сьомій ранку і запропонував зустрітися, причому в Макіївці. Я не нічого не зрозумів, поклав трубку. За хвилину у двері квартири постукали. Глянув у вічко – той самий однокласник. За мить двері у квартиру були вибиті, зайшли чотири чоловіки з автоматами, в масках і бронежилетах. Один повалив мене на підлогу, скрутив руки і запитав: «Ты знаешь, за что?» Я чомусь сказав: «Да».
Крім мене, у квартирі були ще сестра та кішка. Разом з чоловіками прийшла якась марамойка, зовні схожа на супутниць пияків з вокзалу. Чоловіки почали обшукувати мою кімнату. Робили це так невміло, що не змогли знайти в шафі прапор України, куплений на Майдані.
Забрали мій телефон, ноутбук і жорсткий диск з комп’ютера. Гадали, що я з «Правого сектору» і збираюся щось підривати в них у тилу. Усе «кримінальне», що їм вдалося знайти на мене – це картинка на робочому столі комп’ютера з гербом Одеси в жовто-синіх кольорах. Найбільш цинічним було те, що марамойка запитала в моєї сестри, чи може вона забрати кошеня, яке народила наша кішка кілька тижнів тому.
Мене зв’язали та кинули в багажник мікроавтобуса. Як виявилось, однокласник вирішив здати всіх своїх друзів. Ми їздили по адресах. Кого не було вдома або не брав від нього слухавку, доля пожаліла.
Урешті-решт нас привезли у, скоріш за все, віджатий приватний будинок у Петровському районі Донецька. Хоч нам перед під'їздом зав’язали очі, я впізнав тамтешній великий терикон.
Нас завели в кімнату без вікон: два двоповерхових ліжка, ще якісь меблі. Крім мене, бойовикам вдалося вполювати товариша по службі мого однокласника, такого самого ексберкутівця. Виявилося, його рідний брат – зек, якого випустили бойовики, і він воює в угрупованні «ЛНР». Хлопець плакав і божився, що він з ними, що він за них. Одразу розказав, де розташована його військова частина, імена командирів і так далі.
Я на все це ніяк не реагував, був, як мені здається, у стані афекту. Чомусь не було страшно.
Нас замкнули в кімнаті і дали гранату без чеки. Спочатку того хлопця, потім мене змусили писати пояснення, чому я тут, вказати імена та адреси проукраїнських активістів. Я зазначив лише, що ходив на мітинги і нікого не знаю.
Потім у кімнату зайшли двоє з тих, хто привіз мене, а з ними третій, мовляв, «журналіст». Він узявся розпитувати і просив, щоб я відповідав, як справді думаю. Поцікавився, що чекає на «Незалежний Донбас», а я йому сказав, що доля Придністров'я. Що вважаю, на нас напала Росія і все в такому дусі. Моїх тюремників це дуже бісило, але вони мене не чіпали.
Коли цей нібито «журналіст» забрався, мене залишили в кімнаті самого. Підійшов їхній головний, почав бити. Сказав: «Ти правий, я кадровий російський офіцер, майор Соловйов. Я приїхав, щоб х**рити таких, як ти».
Після цього в кімнату завели ексберкутівця та ще трьох, яких здав мій однокласник, ну і самого його теж. Усі вони служили разом, а після маршу вевешників під Адміністрацією Президента в Києві їм дали відпустку на 10 діб. Ці йолопи поїхали додому на окуповану територію. Однокласника схопили. Він злякався побиття і здав усіх, кого знав.
У цій кімнаті, де нас тримали, було постійно ввімкнене світло, і ми не знали, ранок на вулиці чи вечір. Ми подивились, що є в шафах. Там лежали подушки з плямами крові та бандана із засохлою частинкою, здається, мозку.
На допит нас виводили по одному. Хлопці готові були мати продати, щоб їх не чіпали, розказували все. Принаймні говорили так про це між собою. Потім покликали і мене.
У великій душовій стояв звичайний стілець, поряд стіл і лампа. Від мене хотіли почути те, чого я банально, навіть якби хотів, не міг розказати, бо не знав. Почали бити, потім ножем повільно різали живіт. Не для того, щоб убити чи покалічити, а щоб було боляче. Дістали акумулятор і причепили дві клеми до сосків. Після розряду я нічого не пам'ятаю.
Прокинувся в кімнаті з хлопцями, рана на животі була зашита та перебинтована. Не знаю, чому, замугикав під ніс пісню «Океану Ельзи» «Я не здамся без бою». Як не дивно, і про це хлопці розказали бойовикам.
Нам принесли по банці тушонки та пляшку води, сказали, щоб хлопці перейшли на їхню сторону, а то розстріляють, а про мене зазначили, «что делать с тобой, идейным, решит Игорь Безлер».
Після цих слів, як не дивно, я вперше злякався. Знав, що Безлер убивав полонених і що за його наказом замордували депутата з Горлівки Володимира Рибака.
Усю ніч я молився. Молився, щоб вижити. Зранку відвезли нас у готель «Прага» в Донецьку. Там була якась нарада штабу Безлера. На той час його угруповання контролювало Горлівку та Макіївку. Нас привели на це зібрання. Зі слів бойовиків, Безлер мав їхати до Росії. До речі, на Донбас він опісля так і не повернувся.
Співкамерники просто там склали присягу і вступили в "ДНР". Я ж вирушив на перевиховання до так званого «Маестро». Той відвіз мене до міліцейського райвідділу, де передав колишньому дільничному Денису Дев’ятову. Цей хлопець єдиний ставився до мене в полоні нормально.
З Макіївки потрапив у село на самісінькому кордоні з Росією. Там була навіть табличка, що кордон за 1,5 кілометра. Це Амвросіївський район, але назву села я постійно забуваю. Це відбувається постійно, коли я розповідаю цю історію. Якось із СБУ мені вдалося встановити цю назву, але знову її забуваю, ніби пам’ять виштовхує цю назву з моєї голови.
Привезли мене до будинку, який віджали в одного з власників нелегальних копанок у Шахтарську. Доля власника мені невідома, але як казали місцеві, скоріш за все, його катували і вбили. Цей будинок ремонтували, у ньому була сауна та власний ставок з рибою.
Спочатку мені дали матрац і я жив на другому поверсі в більярдній, але там я хотів бути менше за все: бойовики вночі пиячили, грали у більярд гранатою та стріляли з вікон. Потім мене відправили до кочегарки. По суті, я був там звичайним рабом, якому говорили, що треба робити. Мусив колоти дрова і топити піч, щоб вони могли і сходити в сауну, і опалювати сам будинок. Мив за ними посуд, прибирав і так далі.
Іноді мене відправляли на роботи в село. Там я кидав вугілля і рубав дерева для пенсіонерів.
Це був перевантажний пункт, а поряд тренувальний полігон. У цьому домі жили ті, кого перекидали з Росії на війну. Це були і кадрові російській військові, і добровольці, зокрема осетини. У будинку їх жило четверо, у них був найбільший інтерес до моєї персони.
У перші дні вони мене били, постійно зачіпали й питали, за кого я. Потім почали катувати. Катували за допомогою наркотиків: насипали марихуану і погрозами змушували курити її по 5-6 разів. А потім розпитували: хто я, за кого я і так далі. До кінця вмикав дурника і казав, що я ні за кого і проти війни. Іншого вибору не було. Згодом їм це набридло, і один з них на ім’я Алан просто приходив до мене поспілкуватись. Та розповідав якусь маячню про велич Росії.
У будинку стояв телевізор, як не дивно, ловив лише українські канали. У той час наші кіборги мужньо бились в аеропорту. І про це були якісь спецвипуски на каналі «1+1», мене кликали перекладати, про що там розповідають.
Чи не щодня мені приносили автомат і пропонували воювати за них. Я постійно відмовлявся, але щоразу це було складніше. Мені постійно погрожували, що можуть убити будь-якої миті, казали: «Что стреляли при попытке бегства». Та й утікати було нікуди. Я рахував кожен день і радів двом речам: що день минув і що я прокинувся живим.
Одного разу ці осетини привезли чоловіка зі зламаною щелепою. Це був наркоторговець, вони його побили та полонили за те, що він продав, на їхню думку, погані наркотики. Цікаво, чи є хороші.
Крім осетинів, у цьому будинку був Рашид із Таджикистану. Без жодних документів. Понад 30 років, за його словами, провів у тюрмі. Він чекав на паспорт «ДНР», щоб поїхати додому. Цікава ідея.
Через кордон з Росії повз село постійно їздила військова техніка, прибували новобранці. І кадрові військові, і ті, хто піддався пропаганді.
Через місяць, 20 листопада, мене знайшли дядько і дідусь. Вони приїхали машиною, дали гроші – не знаю, скільки саме, – і мене забрали. Через кілька днів вивезли на вільну територію. На блокпосту в селищі Червоний Партизан я побачив наших військових і прапор України. І лише тоді зрозумів, що на волі, а полон позаду. Мені насправді ще пощастило, бо є історії набагато страшніші.
Задзеркалля
Іван Квітень, Шахтарськ
Вирватися з окупації вдалося далеко не всім. Це було складно тим, хто у 2014 ще навчався у школі і чиї батьки не хотіли чи не могли поїхати з Донбасу. Вони мусили навчатись уже в окупації – на російських наративах. Але однаково вибрали Україну.
Я з самого дитинства відчував себе українцем, бо я в цій країні народився і виріс. Коли вже подорослішав, різні історії про те, що нас утискають за мову, не розумів. Бо по тому самому телевізору все було українською і я у три роки міг спокійно переключитись і говорити українською, чому для інших це було проблемою, мені було незрозуміло.
До війни про Росію я знав, що вона, як і Україна, входила до СРСР, що там більші доходи, але через те, що був маленьким, не розумів, що тільки в Санкт-Петербурзі та Москві. У 2014-му стало зрозуміло, що і керівництво в них злочинне і люди самі все це підтримують.
У моєму місті активні бойові дії почались у серпні 2014 року. Ми з другом навіть були свідками, як збили малайзійський «боїнг». Вигулювали собаку, аж бачимо - літак падає, прийшов додому і вже зрозумів, у чому річ.
Уже перед початком навчального року подзвонив класній керівниці і запитав, чи будуть якісь заняття, а вона вже виїхала і каже: «Самі розбирайтеся». Ми пішли питати до школи, там сказали: «До жовтня сидіть удома, а далі подивимося». Прийшли в жовтні – теж не зрозуміло: все почали викладати російською, а це була українська школа. Через деякий час почали замість 12-бальної системи "п'ятірки" ставити. Уже ближче до випуску стало зрозуміло, що не буде ні українських атестатів, зовсім нічого не буде. Предмети та програма майже не змінилася, ввели лише курс «Історія Донбасу».
Мені ще пощастило отримати український паспорт, бо день народження був у квітні і я у травні його забрав, а вже ті, хто прийшов забирати документи в червні, паспортів не отримали. Їм просто видавали адресну довідку – це папірець з фото та пропискою, а потім їх перероблювали на денеерівські паспорти.
Після першого семестру розумні батьки відвезли своїх дітей на неокуповану територію закінчувати школу. Я казав про це батькові, але грошей у нас було не дуже багато, тому він наказав сидіти поки що тут.
Почав шукати, де в Донецьку можна продовжити навчання. Записався на підготовчі курси в денеерівському ДонНУ. На тих курсах уже викладали історію Донбасу та історію Росії. Говорили про Катерину, Потьомкіна та щось із розряду «два мільйони років тому тут були шахтарі Донбасу».
Про те, що справжній університет переїхав в Україну, я дізнався вже після пів року навчання. А без ЗНО й атестата на той час я нікуди в Україні не міг поступити.
Вступити на перший курс у ДНР виявилося дуже легко. У мене була золота медаль – прийняли за балами атестата. Уже в наступні роки ввели ГИА – це щось на зразок ЗНО. Бюджетних місць було багато, потім їх урізали. Найбільше здивувало, що багато людей прийшли навчатися на контракт, тобто ще платили гроші за диплом, якого ніде не визнають.
Багато хто потім відрахувався, дехто їздив поступати в Росію.
У навчальному процесі було багато пропаганди, змушували ходити на всі ці мітинги. Коли проводили так звані вибори, треба було брати участь у якихось студентських радах, які там нібито підтримують висування Пушиліна. Погрожували: якщо не підете на вибори, вас відрахують. Я нікуди не ходив, хіба вже зовсім примушували.
За проукраїнські погляди дуже сильно карали. Одного разу просто прийшли з МДБ на пару, забрали хлопця, ми навіть не знаємо - куди. А він просто зробив якийсь репост з картинкою у “ВКонтакте”.
Один зі студентських гуртожитків віддали бойовикам, вони там установили блокпости, і щоб потрапити в магазин поряд, треба було через них проходити.
В Україні я хотів навчатися зі самого початку. Уже на другому курсі дізнався, що є така програма, як «Донбас – Україна», що можна було вступити без українського атестата і ЗНО. Але тоді в мене на це не було грошей.
За два роки я зібрав гроші і приїхав поступати. В Україні мене зустріли як рідного. Мені подобається, що викладають українською, підхід до викладання зовсім інший, більш сучасний. Адаптувався до життя в новому місті дуже легко. Думав спочатку, що люди десь будуть на мене косо дивитися, бо я звідти, але такого навіть і близько не було. За російську ніхто не розіп’яв на стовпі. Я не уявляю, кому такі казки заходять і хто в це вірить.
Настрої там такі: або залишитися там, або в Росію. Проте молодь, яка там уже росте, хоч їм і ллють у вуха пропаганду, така сама, як і в Україні. І як би не хотіли росіяни, вони все одно від них відрізняються.
Переїзд
Катерина Бондаренко, Донецьк
Після початку війни близько 1,5 мільйона жителів окупованих територій були змушені залишити рідний дім і шукати себе в іншій частині України. Багато з них навіть не розуміли, куди і на скільки вони їдуть. Хтось прихопив лише документи та кілька штанів і футболок. Люди їхали на кілька місяців чи тижнів, а виявилося – на роки.
Я народилась і виросла в Донецьку. До 2014-го думала, що все життя там проживу, бо любила це місто. До 8 класу не відносила себе ні до України, ні до Росії. Я відносила себе до Донецька. Тоді ж почала цікавитись історією, перемогла в шкільному конкурсі наукових робіт, і мене на нагородження запросили до Канева. Це був мій перший виїзд за межі області, і коли я стояла біля могили, де похований Тарас Шевченко, на схилах Дніпра, зрозуміла, що живу в Україні і що я українка.
Потім почала їздити по різних конференціях Малої академії наук, спілкуватись з людьми з усіх куточків України, закохалась у свою країну. Про Львів у новинах або просто якісь люди розповідали, що там усі ненавидять донецьких, що існує невидиме протистояння між Сходом і Заходом. А я побачила, що це не так. І коли я у Львові розмовляла українською, у мене питали: «Ти що, знаєш українську?» Мене це дивувало, і я пояснювала, що це моя рідна мова. Для людей це був шок, а для мене був шок, що ніхто не хоче мене спалити на вогнищі.
На другому курсі університету, а це 2013-2014 роки, коли почалася російська агресія, я вперше побачила – і мене це здивувало, – що людина з України може всерйоз вважати себе неукраїнцем. Можливо, у мене було таке оточення, що я цього не бачила раніше, але напряму я з цим не стикалася.
Я віруюча людина і ходжу в УПЦ Московського патріархату. У 2013-му я співала в хорі кафедрального собору, і тоді почалися незрозумілі речі. Разом зі мною в хорі співали представники інтелігенції: актори театру, випускники консерваторій, розумні освічені люди. І парафіяни між собою почали сваритися на політичні теми, особливо під час референдуму. Деякі засуджували тих, хто підтримує Україну, деякі критикували тих, хто схвалює дії російського керівництва. Це мене шокувало.
Чітко пам’ятаю, коли почула, як мої друзі збираються на перший проукраїнський мітинг у Донецьку, то зловила себе на думці, що вороття немає і життя вже точно не буде таким, як було. Мітинги біля ОДА я сприймала як фарс. Але знаєте, коли ти йдеш у кафе з друзями, а поряд з вами йде людина по вулиці з автоматом, це більше не схоже на жарт. І ти розумієш, що твоє місто вже не твоє. У травні на площі Леніна був цей російський шабаш і БТР з кавказцями, і я бачила все це на власні очі й досі пам’ятаю той страх просто не доїхати додому. Уже через тиждень, 31 травня, я поїхала з Донецька. Спочатку на три тижні в гості до родичів. Але туди вже не поверталась. І не впевнена, що колись повернусь.
Улітку 2014-го всі вважали, що до осені це закінчиться і ми скоро приїдемо додому. Але щомісяця придуманий час повернення змінювався. Дуже добре, що тоді студентам з окупованих територій дозволили піти в інші виші вільними слухачами, і багато моїх друзів так і зробили. А я чекала новин з рідного університету.
Потім стало відомо, що наш вуз їде до Вінниці. Я не розуміла, як переїхати в інше місто з університетом та почати все заново. Але тоді ДонНУ був для мене маленькою Батьківщиною. Я зібрала речі і переїхала.
У Вінницю я потрапила ще влітку, бо там живуть родичі. Мені насправді пощастило трішки, що вуз перебрався до Вінниці.
У Донецьку в нас був великий виш, багато корпусів, кожен виглядав по-іншому, але на історичному факультеті, де я навчалася, був хороший ремонт, 54 аудиторії. А переїхали ми в будівлю старого заводу ювелірних прикрас, який уже не працював. Нашому факультету виділили дві чи три аудиторії. Це були просто кімнати з білими стінами, якісь столи зі стільцями. Ректор університету більше не якийсь недосяжний бог Олімпу, а привітний чоловік, якого бачиш частіше, ніж рідного батька. Викладачі вже не просто викладачі, а люди, з якими ви в одному човні.
Перші два місяці я жила в тітки, не було майже грошей, житло винайняти дуже складно. Стипендії не платили, бо рахунки вузу заблоковані. Навіть були часи, коли банально нічого було поїсти. Але головне, що ми були вусі разом. У листопаді почали приїздити інші студенти, і всі стали справжньою родиною. З цими людьми ми близькі досі. Коли ви разом, то і проблеми легше переносити. Якщо сьогодні немає грошей купити їжі, хтось купить її, а ти купиш завтра. Іноді тиждень їсти саму гречку було непогано.
Гуртожитків спочатку ніхто не надавав. Усі, хто переїхав навчатися, могли винайняти кімнати в місцевому готелі «Південний Буг», який був у неймовірно поганому стані.
Після квартири родичів я жила вже в гуртожитку одного місцевого університету. Він був ще гірший, ніж номери в «Південному Бузі». Але це точно краще, ніж нічого. Наскільки я знаю, питання житла для студентів і викладачів не вирішене й досі.
Уже після Нового року студенти почали активно приїжджати. Поступово відновлювали роботу всі факультети. Розбудовувався виш, усе почало повертатися до норми. Не знаю, як інші, але ті, хто був у моєму колі спілкування, вірив в університет. Бо через те, як жили студенти і викладачі, все могло триматися лише на вірі і любові до своєї справи.
У самому місті проблем ніяких не було, люди допомагали, коли дізнавалися, що я з Донбасу. Інтегрувалися дуже швидко, і вже не було, як у Львові, стереотипу, що мене хтось спалить за російську мову.
Правда, відразу в місті різко зросли ціни на оренду житла, але переселенцям його все одно не дуже хотіли здавати. Це відбувалось і потім, коли я переїхала до Києва. Люди часто не розуміють, як це. І я думаю – ніколи не зрозуміють, і чесно кажучи, дай бог, щоб не дізналися.
Але все ж не дуже приємно, коли ти або твої друзі не можете елементарно зняти житло через свою прописку. Статус переселенця досі залишається якимось ярликом. Навіть сьогодні під час оформлення документів почуваєшся якоюсь ненормальною людиною.
Інтеграція
Дмитро Горбенко, Пантелеймонівка
За сім років війни переселенці інтегрувались у нові громади. Багато хто з них почав своє життя спочатку. Вони постійно змінюють житло та звикли до переїздів. Частина намагається триматися донецького чи луганського ком’юніті, спілкується більше з земляками. Інші повністю інтегрувались і стали новими киянами, вінничанами, дніпрянами, львів'янами і так далі. Значна частина більше не повернеться на Донбас, навіть коли закінчиться війна.
Улітку 2014-го я із сім'єю, як і тисячі жителів Донецької і Луганської областей, поїхав на дуже і дуже довгий відпочинок. Спершу ми вирушили в Кирилівку на 10 днів. Це було заплановано – ми справді збиралися там відпочивати. На той час мій дім уже був окупований.
Тоді батьки ще на тиждень продовжили відпустку – ми з сестрою були раді, що ще тиждень на морі. Але на тому морі вже нічого було робити. За цей тиждень звільнили Краматорськ, і ми поїхали туди до родичів. Це було через два-три дні після деокупації. На трасі ще стояла розбита техніка, і ми просто об’їжджали погорілі танки. Тиждень провели у Краматорську. І там щодня літали вертольоти, всюди були патрулі на БТРах. Був випадок: стояли в крамниці за продуктами, і тут під’їжджають два чорні мінівени, звідти виходять військові й хапають кількох людей. Я так розумію, ще проходила зачистка.
Ми чекали, що і наш населений пункт звільнять. Так і сталося: Пантелеймонівка біля Горлівки, біля траси, однак не мало великої цінності, за нього тоді навіть боїв не вели. Наша армія туди заїхала, військові зняли з селищної ради прапор «ДНР» і підняли стяг України, сфотографувались і поїхали далі. Місцеві вийшли і знову замінили прапор.
Коли стало зрозуміло, що все швидко не закінчиться, залишили сестру в родичів, і я з батьками поїхав додому по речі, щоб переїздити в Київ. Те, як ми звідти виїжджали, запам'ятав на все життя. Нам треба було на Ясинувату, а потім повернути на Авдіївку й далі по трасі на Краматорськ. Батько – за кермом, а мати – як штурман, каже, куди повертати, щоб не потрапити на блокпост «ДНР». Тоді в різних групах і пабліках постійно змінювалась інформація, що й де відбувається, де стріляють, де блокпости. Дісталися до Червоного Партизана. І я пам’ятаю, мама каже: "Так, попереду танковий бій". Батько: "Ок, треба об'їхати". І це було сказано так буденно: не ремонт дороги, а танковий бій.
Ми їхали по якихось полях і посадках, хто там міг сидіти – невідомо; те, що там могли бути міни, ми подумали, лише коли все це проїхали. Мені здається, ми тоді по цих дорогах могли завести в тил ворогу всю українську армію. Коли побачили український блокпост, зітхнули з полегшенням. З'явилося відчуття безпеки. Далі ми просто їхали мовчки по трасі, і в пам'яті залишився лише гул шин. Бо по цій дорозі до цього сунули танки, а вони після себе залишають вибоїни.
Ми приїхали до Києва, і тут постало питання, як зняти житло сім'ї з Донбасу у 2014 році. Бо як вважали господарі, ми будемо виносити все з квартири і ніхто нас не спіймає. Перші дві-три спроби завершилися невдачею, але потім таки пощастило.
Згодом батько знайшов роботу, мою сестру вдалося влаштувати в дитячий садочок, я пішов на підробіток. Студентам-переселенцям дозволили навчатись в інших вузах, і я два місяці ходив на пари до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але нікого з тієї групи не пам'ятаю, більше спілкувався з іншими хлопцями та дівчатами, які переїхали, як і я, з Донецька.
Потім наш вуз перевезли до Вінниці, і я поїхав туди. Минуло лише літо, але задавалося – ніби роки. Це було, як ніби закрили серіал, а тоді через кілька років відновили з тими самими акторами, але вже в інших локаціях. Як спецвипуск «Друзів». Чи не кожного тижня хтось приїздив. Було відчуття, що ми приїхали щось будувати. У нас до війни навчалося 20 тисяч студентів, а тут ти радієш кожному студенту.
Після цього життя в Донецьку стало не просто чимось далеким, це була зовсім інша сторінка, в іншій книзі, яка лежить зовсім в іншій квартирі, іншому місті.
У нас не було такого, що ми переїхали і такі нещасні, допоможіть нам. Ні в нас був такий настрій, що зараз ми прокачаємо Вінницю, це сонне місто треба розтрясти. У мене не було такого, що місто мене не приймало і люди ставилися вороже. Ні, ми відразу інтегрувалися.
Ми знімали квартиру вшістьох, але прикидалися, що нас живе четверо. Власники квартири навіть принесли нам додаткові ковдри, постійно якийсь новий посуд, були дуже доброзичливі. І коли ми через пів року з'їхали, вони нам сказали, що знали, що нас жило не четверо.
За два роки, коли я закінчив бакалаврат, вирішив перебратися до Києва. Перші мої дві роботи – кальянника й івент-менеджера – були в донецьких колективах. Це не було заплановано, але так сталося. Я знаю, сім років потому багато моїх знайомих тримаються лише в колі донецьких чи луганських.
Мене взяв на першу роботу хлопець, бо він сам із Донецька. Він мені сказав, мовляв, розумію, ти не дуже розбираєшся, але ти наш, донецький, і хочеш – тебе візьму.
Потім моя подруга почала працювати у івент-агентстві, яке теж переїхало з Донецька. Мене туди покликала, я пройшов співбесіду, і там були люди, які працювали у студраді університету, де я навчався. І те, що я там теж навчався і був у студраді факультету, зіграло свою роль.
Дуже багато моїх знайомих досі намагаються спілкуватися і працювати в колі лише донецьких, луганських чи кримських. Мені з часом це стало набридати. Це не було основною причиною, чому я звідти пішов, але цю донецьку платівку хотілося б змінити, бо нові люди приходили, довго не затримувались, і в колективі казали: «Понятно, ты же не донецкий». Мені це набридло. У нас же в країні працювати можуть не лише донецькі.
За п'ять років Київ став батьківщиною мого професійного зростання. І я вже вважаю себе київським, а не донецьким. Але донецькість залишається таким козирем. От, наприклад, зараз до мене на роботу, а я копірайтер у креативному агентстві, прийшли стажисти – я вже ментор. Серед них одна дівчина, ми чомусь почали обговорювати, як виглядають герби університетів, які ми закінчили. У контексті того, що вони з дизайнерського погляду виглядають **бськи. Я показую свій, і ця дівчина каже: «А, ти з Донецька, я теж звідти». І тут спала певна напруга.
Коли ти в колективі знаходиш когось з Донецька чи Луганська, у тебе завжди з'являється якийсь зв'язок. Я не хочу цього втрачати.
У новому колективі я можу швидко адаптуватися, і моя донецькість стала більше приводом для жартів. Зараз люди приймають будь-які гендери, самосвідомість, а те, звідки ти родом, нікого зовсім не хвилює.
У нових компаніях не кажу, що переселенець. Мені це не подобається. Я хочу вірити, що тут не через війну. Я й так був би тут. Можливо, це амбіції людини з маленького міста. Але моє становлення відбувається в Києві, з людьми з Києва і в київських декораціях. Київ мені подобається, бо тут мало киян, але всі в Києві.
Мені здається, більшість переселенців, таких, як я, молодих людей з Донеччини чи Луганщини, інтегрувалися в нове життя. Вони залишили минуле, працюють і будують щось нове в тих громадах, куди вони переїхали. Так, те, що я з Донецька, а ти з Луганська – давай дружити, залишилось, але на мою думку, це вже більше як особливість людини. Є ж люди, які зі Львова чи Луцька, теж дружать зі своїми земляками в Києві. Є люди, як часто згадують Донецьк і розповідають, як там було круто, але це дивно, бо того Донецька вже немає і треба рухатися далі.