Це непросте завдання, що цікаво, стоїть перш за все перед місцевою спільнотою, тому діяльність культурних інституцій сучасного Краматорська може відігравати значно більшу роль у тому, як не лише місцеві наважуються переосмислювати Донеччину. З 2014 р. в Краматорську дійсно з’явилось багато нових громадських просторів. Замість самотньої піцерії постало розмаїття ресторацій, що змогли вдовольнити забаганки представників іноземних гуманітарних місій. Поряд з добровільно-примусовими палацами піонерів і нічними клубами епохи 1990-х з’явились демократичні культурні осередки на кшталт «Вільної Хати», де молодь може почути лекцію або презентувати власний проект. Нарешті, поруч з радянськими розписами, що оспівують велич богів-машинобудівників і тих самих піонерів постали мурали та інсталяції художників з усього світу про глобальні проблеми екології і життя.
Не всі зміни однаково тішать міську спільноту (наприклад, сміливу інсталяцію з контейнерів із входу до центрального парку довелось прибрати подалі на прохання місцевої церкви). Але й сама спільнота все менше розподіляється на два ворожих табори, «минуле – сучасне, радянське – українське». Нові культурні явища почасти оцінюють згідно індивідуальних смаків, не розподіляючи автоматично на своє/чуже (наочний приклад – композиція «Народжені в Україні», що отримала стільки ж відгуків, скільки людей її побачили).
Схожа трансформація відбувається в найконсервативнішій з усіх культурних сфер – музейній. Донецький обласний краєзнавчий музей (ДОКМ), що переїхав до Краматорська в 2016 р., певно, найкраще розуміє проблеми нової регіональної столиці. Втрата фізичних скарбів (понад 120 тис. експонатів залишились на окупованій території), заохочує до відкритості та адаптивності. Інституції довелось пройти всі ступені новачка музейної справи. Від пошуку приміщення (що знайшлося, нарешті, в колишньому бакалійному магазині на першому поверсі житлового будинку найтиповішої радянської архітектури) до пошуку нових експонатів, який підштовхнув до налагодження зв’язків з місцевою громадою. Значна частина фондів музею сьогодні - результат відкритості кураторів до співпраці з краєзнавцями, археологами та публікою. Завдяки цьому за кожною річчю можна побачити людину, яка живе саме цієї миті поряд з нами, і почасти історія цих людей та їхніх пошуків настільки ж цікава, як і представлені речі.
Нова виставка ДОКМ, «Ген непокори: хроніки українського спротиву на Донеччині від першої половини ХХ століття до 1991 року» – приклад роботи сучасного музею. Виставка відкрилась на початку листопаду 2020 року. Сама назва, досить провокативна, відповідає національним амбіціям як музея, так і міста, що виборюють право писати нову історію Донеччини. Центральне фінансування, вигране на конкурсі грантів від УКФ, також показує, що ця виставка – результат змін як процедур, так і наративів на національному рівні. Зміст виставки, що її розташовано в трьох залах, також має елементи «шок-контенту» (плани оунівської криївки на березі Сіверського Дінця затамували і мій подих, адже це - річка мого дитинства, і такого я про цю річку не знала), але головна особливість в іншому – акценті на індивідуальних людських історіях.
По суті, «Ген непокори» – це низка пов’язаних між собою історій окремих людей, від заступника головного редактора журналу «Забой» Василя Гайворонського в 1930-х до студента місцевого вишу, що писав конспекти лекцій з радянської пропаганди на зворотній стороні нацистських мап. Головна ідея розкривається на початку екскурсії, коли відвідувачу пояснюють, чому варто казати «Донеччина», а не «Донбас». «Донбас», або «Донецький басейн», містить в собі суто ресурсне відношення імперії до однієї з колоній. У музеї, натомість, хочуть показати – окрім вугілля, в регіоні було дещо інше. Що саме? Люди.
На подібні питання музеї класичного штибу відповідають рідко. Здебільшого ви побачите зали, присвячені масштабним подіям (як-от війнам) із вражаючим око розмахом. Ви побачите багато панорам, масштабні мапи, зброю і знаряддя праці. Але про так званих «пересічних» людей, речі яких ми бачимо, завжди хочеться знати більше. Хто скористався тим компасом? Що сталось з цією людиною? Або кому належали вишиванки в залі етнографії і які долі за ними стояли? Історії речей ніби втрачають коріння. За декілька поколінь історії знахідок стираються як такі, що тьмяніють на тлі значних подій. Проблема таких втрат полягає в тому, що змальовування історії широкими мазками є частиною сформованого тоталітарною системою страху бачити за більш детальним зображенням картину, яка не вкладається в політику партії (яка б то партія не була).
Про те, що майбутнє музейної справи в деталях, свідчить досвід великих музеїв Європи. Так, в музеї Берлінської стіни можна зняти слухавку зі стіни і почути спомини людей, що намагалися перебратися у Західний Берлін. В музеї сучасного мистецтва в Амстердамі аудіогід читає історії наглядачів окремих залів, їх відчуття від споглядання за однією картиною протягом 10-20 років.
У чому цінність подібних дрібниць? Деталі – це ознака ідентичності, ознака того, що певне місто має власну історію. Саме це розкриває амбіції національні та наднаціональні - бажання позначити себе на мапі світу як живе, почасти і в протиріччях, місце пам’яті. Власне, унікальне обличчя регіону створюють саме життєписи окремих особистостей – не тільки відомих сьогодні дисидентів, як-от Олекси Тихого, але і тих, хто дійшов до протистояння із владою ніби волею долі, як-от студентки Ганни Юрченко, Віктора Боровського, або заступника головного редактора газети «Забой» Василя Гайворонського, що його жорстокі тридцяті змусили проїхати від Кавказу до Нью-Джерсі. Імена. Відомі і ні, вони змінюють ставлення до території як до ресурсного басейну. Міф унікального місця, що їх вже давно і активно підтримують Львів або Одеса, допомагає створювати хоча і небезпроблемні, але позитивні стереотипи.
Можна зауважити, що «Ген непокори» оповідає жменьку історій, і ніби відсторонюється від інших, вже відомих легенд. Скажімо, відсутність історії партизанського руху і тієї ж «Молодої Гвардії» (як і дискусії про колабораціонізм оунівців) можна розглянути як небажання авторів вступати в діалог з радянським минулим. Але, якщо придивитися до Краматорська та міст поблизу, стає помітно, що радянські наративи часом занадто живі. В усталених музеях зміни проходять болісно, і застиглу стабільність композицій, присвячених німецько-фашистським загарбникам, зрушити значно складніше за постаменти колишнім вождям на вулицях. Тож радше ніж скасовувати, заперечувати або апелювати до старих наративів, стаючи із ними в діалогічну битву, можливо, дійсно краще заповнювати пам’ять елементами, яких не вистачає. Не руйнувати міфи, а висвітлити те, чого раніше не торкались, про що мовчали. Таким чином, одна версія історії не замінюється іншою, однаково тоталітарною, а доповнюється, ніби відлуння, створюючи багатоголосну картину минулого – різного та сповненого протиріч.
Схожим чином Джордж Орвел писав про висвітлення подій періоду війни у Іспанії: «Я бачив повідомлення про великі битви там, де бої не велися взагалі, і повну тишу, коли загинули сотні людей. Я бачив, як війська, які хоробро билися, таврували боягузами і зрадниками, а тих, хто жодного пострілу не чув, оспівували як героїв вигаданих перемог [...] Я бачив фактично, як пишеться історія - не про те, що сталося, а про те, що мусило статися згідно з різними «лініями партії».
Протиріччя персональних історій може бути чи не найкращим засобом подолання «лінійної історії» 20 сторіччя. Адже яка партія представляє, скажімо, історію Миколи Сєрова, який фільмував життя Костянтинівки від офіційних ювілеїв Пляшкового заводу до перших мітингів з українським прапором у 1989? Розкриття паралельних камерних історій окремих донеччан може допомогти не тільки музею, але і місту знайти власну історію поза мінливими лініями мінливих партій. Вийти за рамки протиставлень та симетричних відповідей, доповнити і наважитись взяти на себе відповідальність за минуле і майбутнє Донеччини. Адже, як писав Дерріда, головне завжди стається на краях, виноситься в примітки. Часом саме в дужках твориться справжня історія. «Ген непокори», можливо, і не представляє уподобання усіх верств сучасного Краматорська, але, і це вкрай важливо, маркує пошук нових стратегій його розвитку. Саме пошук історій замість «Історії» може стати корисним поштовхом для сучасного міста і нового покоління містян для розуміння власної ролі в більш глобальному контексті.