ГоловнаСуспільствоВійна

"У мене в Луганську залишилась квартира, але повернутись я не можу": як адаптуються звільнені з полону "Л/ДНР"

Обмін полоненими знову у повістці дня – в середу 8-го квітня Офіс Президента заявив про те, що наступний обмін відбудеться не пізніше Великодня. Від чого залежить, хто потрапить у списки – невідомо. За останньою інформацією, в полоні бойовиків досі перебуває понад 200 людей. І це лише ідентифіковані випадки. Також свого звільнення чекають кримські татари та українські політв’язні, які перебувають у Росії та анексованому Криму – це, щонайменше, 115 людей.

Напередодні нового року в Україну в рамках обміну полоненими повернулось 76 громадян – 12 військовослужбовців і 64 цивільних особи, яких яких утримували бойовики так званих республік “Л/ДНР”. Хто ці люди та чому були затримані, можна прочитати в нашому тексті “Поіменно. Хто повернувся в рамках обміну полоненими?”.

У полоні бойовиків “Л/ДНР” ці люди провели від року до чотирьох. Коли все закінчилося, частина з них повернулася додому. Проте є і ті, кому повертатись нікуди, бо житло та рідні залишились на окупованій території. Це 14 людей, які досі проживають у Києві в гуртожитках. Їхнє перебування там мало завершитися у березні, однак через карантин подовжилось.

“Гроші дали, а тепер крутіться самі”

Серед тих, хто живе у київському гуртожитку, – луганчанин Володимир Данильченко. Чоловік був у полоні бойовиків “ЛНР” два роки та десять місяців. До окупації працював фермером і займався розвитком сільського господарства, у 2016-му році почав співпрацювати з СБУ, за що був затриманий та звинувачений у “державній зраді”. Володимир був одним з 16 членів угруповання “Тіні” на базі 8-го полку спецпризначення Збройних Сил України, яких “воєнний суд ЛНР” у червні 2019-го засудив за “здійснення терактів, а також вбивствах бойовиків “Гіві”, “Мотороли” і Захарченка на території так званої “ДНР”.

– Вони (бойовики – LB.ua) назвали нас диверсійниками, знущались над кожним як тільки могли, – розповідає чоловік. – У лютому викрали мого брата Олександра, в травні мене, дуже довго нас не могла знайти мама – вона досі перебуває в Луганську, інвалід другої групи. Понад рік я був у підвалах “МГБ”, потім було СІЗО та “суди”. Мені дали 13 років, але до колонії я так і не доїхав, подав на апеляцію, вивчав справу і в грудні, на щастя, повернувся в рамках обміну.

Володимир Данильченко
Фото: Валентина Троян/hromadske.radio
Володимир Данильченко

З диверсійного угрупування “Тіні” в рамках обміну, окрім Володимира та його молодшого брата Олександра, повернулось ще троє людей – Іван Дєєв, Сергій Іванчук, Іван Катишев; не повернулось ще семеро людей – Руслан Донич, Іван Зотов, Михайло Попович, Павло Стрельников, Олег Литвин, Володимир Змитрович, Василь Сапронов, яким напередодні обміну теж сказали збирати речі, а потім повідомили, що вони повернуться додому “іншим разом”. Троє жінок-учасниць угрупування від обміну відмовилось; 16-го учасника – Максима Перепелиці, за словами Володимира, на обмін взагалі не готували. 

Разом зі своєю дівчиною Валентиною Єрьоменко – теж звільненою з полоною “ЛНР” (бойовики затримали жінку в 2017-му), Володимир проживає у гуртожитку НАН України.

– У мене в Луганську залишилась квартира, але повернутись я не можу. Добре, що нам з дівчиною дозволили жити вдвох – каже Володимир. – Ми не хотіли знову жити як там у полоні, де багато людей в одній кімнаті. До нас поставились з розумінням і виділили місце в іншому гуртожитку, не там, де живуть всі звільнені. Тут теж спільний душ на першому поверсі, а ми живемо на п’ятому, бігаємо постійно, але все одно значно простіше. Нам запропонували жити тут до початку червня, а далі знову невідомість. 

Наприкінці лютого чоловіку виплатили 100 тисяч гривень компенсації, однак коштів по сьогодні ще не отримала його дівчина Валентина, у чому проблема – пара не знає. Двоє звільнених з полону “ДНР” – Віталій Анікімов та Денис Коваль – також не отримали компенсації, тому що досі не мають паспорта та ідентифікаційного коду.

За гуртожиток вони платять 3 500 гривень, у планах в пари купити холодильник, пральну машинку, щоб на них, за словами Володимира, “не дивились як на безхатьків”.

Володимир та Валентина
Фото: из личного архива
Володимир та Валентина

– Ми чекаємо, зараз от знову потрібно переробляти паспорт через бюрократичні нюанси, – додає Володимир. – Зрештою, призвичаюєшся до обставин, нам сказали, що гроші дали, а тепер крутіться самі. З лікуванням також допомогли, брали всі аналізи, робили уколи, крапельниці та навіть підключали до току, що мене спочатку дуже бентежило, але потім зрозумів, що це на добро (сміється – LB.ua).

На початку березня чоловік мав піти на роботу, але через карантин так і не розпочав її: “Знайомий запропонував мені роботу на заводі з ламельного виробництва, сподіваюсь, як все закінчиться, то ми вийдемо. Зараз сиджу без роботи, тратимо останні гроші, нам привезли по 10 одноразових масок і два антисептики на людину. Сидимо вдома, економимо маски”.

“Руки є, значить буде і робота, і нове життя”

Олександр Данильченко – молодший брат Володимира, йому 35 років, з них майже три він провів у полоні так званої “ЛНР”. Сьогодні він проживає в Києві в гуртожитку від Міністерства соціальної політики в Києві. Саме там, крім Олександра, проживає ще 11 звільнених – вісім чоловіків і троє жінок. 

– У кімнаті нас четверо – я і хлопці з Донецька, – розповідає Олександр. – Нам сказали, що живемо в гуртожитку до кінця цього коронавірусного карантину. В нас є все необхідне – і продукти, і посуд, допомагало Міністерство ветеранів, Червоний Хрест і особливо фонд Блакитний птах, вони нам навіть телефони дали на початку, щоб ми мали.

Олександр Данильченко одразу після звільнення
Фото: скріншот відео
Олександр Данильченко одразу після звільнення

З 2016 року Олександр працював на розвідку Служби безпеки України. Його затримали 17 лютого 2017 року бойовики “ЛНР”: “Це були “МГБшники”, спочатку вони затримали одного чоловіка з нашої групи, а там від його імені написали мені в WhatsApp і призначили зустріч. Довго били, приковували голим наручниками до стіни і кричали, щоб розказував все, що знаю. Три місяці був у підвалі “МГБ” і тільки потім нас привели до слідчого, який зафіксував в документах, що ми арештовані. Це був перший раз за весь той час, коли вдалось почистити зуби та постригтись”.

Олександра затримали разом із братом Володимиром, який теж був у групі “Тіні”, що працювала на СБУ. Після першого суду братам вдалось побачитись з матір’ю.

– Здав нас один спільний знайомий з Луганської служби охорони – спочатку він допомагав нам зробити посвідчення працівників цієї служби, щоб ми могли спокійно пересуватись по місту, а потім – злив інформацію “МГБшникам”. У результаті його теж посадили на 13 років. Сидить там по сьогоднішній день за “державну зраду”, хоча по факту, він ж їм допоміг, – каже Олександр Данильченко. – Спочатку суди були щотижня по три рази. Місцева беркутня, яка вела конвой, особливо не церемонилась – били головою об стінку, штовхали, викручували руки та шию. Це було жахливо, але я від початку (2017-го року – LB.ua) чекав обміну і знав, що ми будемо в списку. Це була одна з умов співпраці з СБУ, що в разі нашого затримання “мгбшниками”, нас витягнуть.

У червні 2019-го Олександра Данильченка “засудили” до 15-ти років позбавлення волі з конфіскацією майна. В “Апеляційному суді Луганська” вдалось відстояти квартиру.

Щойно звільнений Олександр Данильченко спілкується з матір'ю по телефону
Фото: скрін відео
Щойно звільнений Олександр Данильченко спілкується з матір'ю по телефону

– Мама залишилась в квартирі, інакше б вони забрали все. У неї вже було два інсульти, але вона тримається, тепер хоч менше плаче. Думаю, що після закінчення карантину поїду жити ближче до ОРДЛО. Кажуть, там дають житло таким, як я, – додає чоловік. – На ті гроші, що держава виділила, нічого не купиш, у мене ще й залишився кредит у Приватбанку, який я мав до 2014-го року. Така сума набігла, що я не те що за кордон не виїду, ніколи на роботу ніхто не візьме. Обіцяли вирішити це питання, але поки все знову затухло.

На запитання про роботу Олександр відповідає: “Нам допомогли скласти резюме, хоча з нього користі ніякої. Обіцяли допомогти з роботою, а по факту просто прислали посилання на сайт з пошуком вакансій. Хоча все це дрібниці, головне, що я на волі, дихаю свіжим повітрям, руки є, значить буде і робота, і нове життя”.

“Я молилась і нагадувала собі, що обов’язково вийду”

Наталія Карачор була в полоні так званої “ДНР”. До полону працювала вчителькою історії в місцевій школі в Краматорську. В лютому 2018-го жінка поїхала додому в окупований Шахтарськ, де її затримали бойовики. Загалом у полоні жінка провела один рік, вісім місяців і 25 днів.

Наталія Карачор ( в центрі з піднятою рукою) після звільнення, перші кроки на підконтрольній Україні території
Фото: Офис президента
Наталія Карачор ( в центрі з піднятою рукою) після звільнення, перші кроки на підконтрольній Україні території

Після лікування у “Феофанії” та “Лісовій поляні” жінка поїхала до родичів в Донецьку область: “У мене статус внутрішньо-переміщеної особи, є всі документи, залишилось лише зробити закордонний паспорт. Полікували все, навіть зуби, тепер усміхаюсь на повну. Маю в планах повернутись в Краматорськ, бо те, що я потрапила в полон, є вина і тих людей, які змусили мене написати заяву на звільнення. Однак, на жаль, поки це важко зробити, на моєму місці вже інші люди”.

Сьогодні жінка морально відновлюється, каже, що рідні ображаються, що вона мовчить. Хоча для Наталії найбільший страх, якщо вони запитуватимуть про полон.

– Всі розуміють, не тиснуть на мене, але я не готова про це (полон – LB.ua) говорити. У мене до 2018-го року було активне життя в Краматорську, – розповідає жінка. – Пригадую як була на тренінгу військових НАТО, і вони розповідали, як поводитись під час полону, зокрем, забути про ідею розбудови держави та пам’ятати – щоб вижити, треба прийняти ті правила гри, які тобі нав’язали. Це навчання допомогло мені. Я молилась і нагадувала собі, що обов’язково вийду, а закон бумеранга ніхто не скасовував.

Наталія схвильовано розповідає про звільнення, каже, що їй соромно говорити про компенсацію від держави (на початку березня звільненим з полону держава виплатила компенсацію – 100 тисяч гривень – LB.ua), бо це для неї не головне: “Найважливіше, що я на волі. Я дуже вдячна команді Міністерства ветеранів – Сергію Мокренюку, Анатолію Васильеву, Тетяні Тимошенко, які по сьогоднішній день підтримують зв’язок та допомагають. Мені соромно за цей обмін, є люди, які не соромились говорити, що вони купили місце в списку. Є один звільнений, проти якого я готова свідчити – Євген Бражніков, цей покидьок на “Ізоляції” мене змушував співати російський гімн”. 

Фото: izolyatsia.org

Саме за Євгена Бражнікова писав і звільнений з полону журналіст Станіслав Асєєв, який заявив, що в Україну в рамках обміну повернулись люди, які знущались над полоненими: “Про Євгена Бражнікова і Олексія Кускова (обидва били мене особисто і ламали всю нашу камеру восени 17-го; Женею Ставцевим – він все ще в полоні – фактично вимили підлогу, протягнувши по всьому коридору) я також говорив Президенту. Він тут же зв'язався з СБУ, де йому голосно відрапортували “Бражниковим займаємося” – і на цьому все. Бражникова почали бити ще за наметами, як тільки нас привезли з блокпоста – тоді його врятували військові, і під конвоєм СБУ доставили до Києва” – написав Асєєв у Facebook. На журналістський запит LB.ua у СБУ відповіли, що Олексій Кусков та Євген Бражніков були звільнені в рамках процесу взаємного звільнення утримуваних громадян у 2017 та 2019 роках відповідно. Обставини, викладені С. Асєєвим, перевіряються компетентними підрозділами СБ України, у тому числі в рамках кримінального провадження.

Сьогодні Наталія Карачор перебуває в селищі Велика Новосілка Донецької області, веде інстаграм сторінку селища, де просить людей залишатись вдома.

 Наталія Карачор
Фото: надано Наталією Карачор
Наталія Карачор

– Допомагаю інформаційно місцевій владі, я не отримую за це кошти, але мені важливо пояснювати і молоді, і старшим людям, чому треба бути вдома. У нас більшість людей віком за 70, і щоб людина одягнула маску, треба інколи підвищувати голос, – ділиться жінка. – Загалом ситуація спокійна, на щастя, хворих у нас немає, але люди повертаються із заробітків та залишаються на самоізоляції. У нас проводять дезінфекцію вулиць, закриті всі магазини, працюють лише продуктові, в магазин пускають не більше трьох людей з дотриманням дистанції. Маски та антисептики є, допомагають волонтери. Олігархи, які нібито відповідають за наш край, нічим не долучились, принаймні, в нашому селищі, – емоційно розповідає Карачор.

***

На початку березня (до карантину) в коментарі LB.ua Уповноважена з прав людини Людмила Денісова зазначила, що за дорученням Президента Володимира Зеленського вивчається питання щодо придбання житла звільненим в рамках грудневого обміну.

– Розглядається питання покупки житла тим людям, у яких його немає, бо воно залишилось на тимчасово окупованій території. Це дуже важливий нюанс, який часто упускають та яким спекулюють, – пояснює Людмила Денісова. – Житло лише для тих людей, які не мають, де жити на контрольованій території, адже люди повернулись дуже різні, і за дуже різних обставин вони потрапили в полон. Але держава всім надає підтримку, – додає Уповноважена з прав людини. – 100 тисяч – це велика сума. Не з чиєїсь кишені, а з кишені платників податків. Щодо термінів придбання житла сказати нічого не можу. Всі повинні розуміти, що процес пошуку та юридичного оформлення не швидкий і потребує часу.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram