“Щоранку ми дихали ароматами пороху”
Марія Лук'янова, Одеса
адміністратор
На першу лінію фронту в Донецькій області я поїхала вперше у січні 2019 року. На той момент я не була знайома з жодним членом нашого екіпажу. Разом з нами їхала моя майбутня подруга Юлія.
Їхали ми дуже довго: погана дорога, сніг, ожеледиця, дикий холод. Протягом двох днів ми все ж дісталися до пункту призначення. Нам дали окрему кімнату, але усі “зручності” були на вулиці. Через постійні обстріли та безпілотники над головою було страшно виходити. Щоранку замість повітря ми дихали ароматами пороху…
У нас було троє бойових котів та двоє бойових собаки, яких до мене ніхто толком не годував. Я почала готувати їм каші. Якось заходжу в будинок, а за моєю спиною починає вити вовк! Виявилось, вовки теж їли мою кашу. Напевно, тому вони вночі мене не з'їли.
Приготування їжі - перший обов'язок, який поклали на нас з Юлею. Часто приїжджали цілі групи і нам вдвох доводилось годувати 15-20 людей. Було важко, тому ми влаштували невеличкий бунт і чоловіки почали нам допомагати. То була наша перша перемога!
Морально нам було нелегко, але ми одна одну підтримували всіма силами. Завжди намагалися думати позитивно. І дружимо з Юлею досі!
“На війні невіруючих немає”
Леонід Болгаров, Одеса
електромонтер
З кінця 2014 року до середини 2020 року я активно служив у зоні бойових дій військовим священиком у 18 одеському територіальному батальйоні, в 1 батальйоні морської піхоти, в 59 бригаді та останні кілька років - у 38 зенітно-ракетному полку.
За час моєї служби капеланом я зрозумів, що на війні невіруючих немає. Згадується випадок, що стався у 2017 році у 10 батальйоні 59 бригади. Вночі, під час чергової спроби прориву "братів" у районі Павлополя, ми знаходилися на одному з взводних опорних пунктів. Тривав потужний бій. Я зі своїм напарником стоїмо в окопі і молимося… Раптом чуємо, що наші воїни припинили вести вогонь у відповідь. Розплющую очі і бачу картину: всі наші бійці стоять біля нас на колінах і моляться Всемогутньому Богу.
“Учасник бойових дій ніколи не відмовить в допомозі незнайомій людині”
Дмитро Козенюк, Житомир
економіст з фінансової роботи
Я брав участь в АТО на Сході нашої країни у 2015-2016 роках в секторі «М» (пізніше - ОТО «Маріуполь»). Виконував поставлені переді мною завдання в складі одного з артилерійських дивізіонів 36-ї Окремої Бригади Морської Піхоти України, мав позивний «Прокурор». Дану бригаду було сформовано з залишків військових частин виведених з території окупованого півострову Крим, однією з таких частин була 36 бригада берегової оборони. Найбільше в 36 ОБМП цінувалось та цінується вірність присязі народу України, а також незламність й непохитність до останнього подиху.
Непокоїть, що значна частина громадян нашої країни навіть на сьомому році війни не усвідомлює, що щодня ведуться бойові дії, лунають постріли та вибухи… гинуть люди.
Учасник бойових дій не потребує жалю та співчуття, оскільки це сильна та неймовірно стійка людина, яка здатна відстояти не тільки власні інтереси та думки. Однак вона потребує розуміння та поваги до пам'яті загиблих побратимів.
Я більш ніж впевнений, що жоден учасник бойових дій ніколи не відмовить в допомозі та підтримці незнайомій людині. Адже він на власній шкірі відчув суть взаємопідтримки, виручки, безкорисливої допомоги та цінності й смаку життя.
Я безмежно радий, що в дружньому колективі “Епіцентру” до учасників бойових дій ставляться зі щирою шаною, повагою та вдячністю.
“Україна - це мій дім і дім моїх дітей”
Роман Мартинець, Івано-Франківськ
Завідувач секції Militari
Літо 2015 року. Йду в військкомат з повісткою, почуття змішані. У мене двоє дітей: 3 роки і 1 рік, ще зовсім крихітка. Перспектива провести рік у Збройних силах, коли йде війна, нерадісна. Ще свіжі спогади про втрачений рік під час строкової служби. З іншого боку, розумію: Україна - це мій дім і дім моїх дітей. І захистити його від агресора можна тільки зусиллями усієї країни.
У невеликому коридорі військкомату від нудьги розглядаю уставні інформаційні матеріали на стінах про «міць і перспективи» нашої армії. Виготовлені ще до війни. Поруч присів худорлявий, уже немолодий чоловік з першої хвилі мобілізації. Прийшов на мобілізацію шостої хвилі. Я спитав, в яку частину він хоче потрапити. Той відповів: байдуже, головне - на передову. Мені це так запам'яталося. Чому людина, яка тільки повернулась з війни, хоче назад?
Мені, безперечно, пощастило - я потрапив в елітну військову частину. Одним з елементів підготовки було здійснення десантування з парашутом. Воно не було обов'язковим, але служило елементом престижу та поваги в колективі.
Після пари тижнів тренувань нарешті настав день стрибків. Коли я в череві гвинтокрила підіймався на висоту, в душі наростав страх і адреналін. У голові крутилась одна думка: нащо я сюди пішов. Чую сигнал. Ті, хто попереду, по одному виходять з борту. Ось моя черга. Піді мною - порожнеча. Дороги назад нема. Крок уперед, а далі все як вчили: рахунок, кільце, рахунок, купол. Я на висоті, а страху немає. Ще хвилина і я вже на землі. Збираю купол та ловлю себе на думці: треба поспішати, щоб бути готовим до наступного десантування. Ці відчуття мені довелося пережити неодноразово.
Не впевнений, чи знаю, чому той чоловік з військкомату повернувся на війну. Але точно знаю, чому я повернусь до війська, якщо агресор нападе. Я не герой, у мене є сумніви та страх. Та я не один: нас сотні тисяч, нас мільйони. І кожен з нас знає відповідь на питання: чому я не залишуся осторонь. Слава Україні!