ГлавнаяПолитика

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Узимку 2018 року польський парламент ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Інституту надавалися повноваження здійснювати слідчо-прокурорські функції у розслідуванні так званих «злочинів українських націоналістів та українських колаборантських формувань Третього Райху». До таких було віднесено злочини, «вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, у формі застосування примусу, терору чи інших форм порушення прав людини, проти осіб чи груп осіб, а так само проти польського народу», а також «участь у знищенні єврейського народу чи геноцид мешканців ІІ Речі Посполитої на території Волині та Східної Малопольщі». За «публічне та всупереч фактам» заперечення таких злочинів порушників могли піддати штрафу або позбавленню волі на строк до 3 років.

Будівля Інституту Національної Пам'яті у Варшаві
Фото: Gazeta Wyborcza
Будівля Інституту Національної Пам'яті у Варшаві

Крім того Інститут національної пам’яті мав опікуватися й питаннями «захисту доброго імені Речі Посполитої та польської нації». За рішенням законодавця до таких було віднесено протидія публічному та всупереч фактам покладанню на польську націю чи Польську державу відповідальності за вчинені Третім Райхом «нацистські злочини, визначені статтею 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, або інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини», або ж применшення відповідальності виконавців тих злочинів. На порушників цієї норми чекала така сама відповідальність, а якщо їхні дії були вчинені не навмисно – то позбавлення волі замінялося обмеженням. Формальний виняток було зроблено лише для творчої та наукової діяльності.

Закон наразився на критику. Свої заперечення проти нього висловили Держава Ізраїль, Державний департамент Сполучених Штатів та Україна. Кожна з сторін мала для того власні підстави та аргументи. Але польський президент Анджей Дуда підписав ухвалені парламентом зміни. Та водночас скерував подання до Конституційного Трибуналу із проханням перевірити на відповідність Конституції норми, які стосувалися так званих «злочинів українських націоналістів» та вживання у законі терміну «Східна Малопольща».

Упродовж 2018 року тиск на офіційну Варшаву з боку закордонних партнерів продовжувався. Улітку польська влада змушена була піти на певні компроміси. Рішенням парламенту з закону про Інститут національної пам’яті було виключено норми, які стосувалися «захисту доброго імені» польської нації та держави та «декриміналізувано» відповідні статті.

Архів Інституту Національної Пам'яті
Фото: Instytut Pamięci Narodowej
Архів Інституту Національної Пам'яті

А от так звані «антибандерівські» норми залишилися чинними. Лише майже через рік – 18 січня 2019 року Конституційний Трибунал нарешті оголосив свій вердикт. Вживані у законі терміни «злочини українських націоналістів» та «Східна Малопольща» було оголошено неконституційними. Трибунал встановив, що ця дефініція «злочини українських націоналістів» є недостатньо чіткою та не дозволяє встановити конкретне коло осіб та організацій, які вона включає. А це унеможливлюватиме її застосування для кримінального покарання порушників закону. Те саме стосувалося і назви «Східна Малопольща».

Тож з моменту оголошення Трибуналом свого рішення відповідні норми закону втратили чинність.

Отже чи можна говорити, що проблему «антибандерівського» закону у Польщі нарешті вирішено? Частково це дійсно так. Вердикт Конституційного Трибуналу усунув деякі вади минулорічного рішення польського парламенту. А разом з тим зміст рішення суддів та їх аргументація ще яскравіше висвітила вади ухваленого закону.

Трибунал оголосив неконституційним вживаний у законі термін «Східна Малопольща». Фактично у цій частині судді погодилися з аргументацією президента Дуди, який у своєму поданні зазначив про відсутність «правового визначення цього поняття», зокрема, «визначення кордонів Східної Малопольщі». А отже на практиці у кримінальному провадженні застосування цього терміну було б проблематичним. Однак виключивши з закону «Східну Малопольщу», Трибунал натомість нічого не сказав про інше вживане у ньому «географічне» поняття – Волинь, визначення якому законодавець так само не надав. Тому постає цілком закономірне питання – про яку саме територію йдеться? Чи мається на увазі сучасна Волинська область України, а чи мова йде про Волинське воєводство у складі міжвоєнної Польщі, яке також включало сучасну Рівненську та північні райони Тернопільської областей, але не охоплювала ряд північних громад Волинської області? Чи ж йдеться узагалі про «історичну» Волинь, до якої у різний час відносилися південь Берестейщини, західна Житомирщина і навіть частини Підляшшя та Хмельницької області? Відповідь на це питання ані польський законодавець, ані Трибунал не дають.

Фото: EPA/UPG

Ніяким чином не прояснює рішення Трибуналу і питання, що робити, якщо йдеться про «заперечення злочинів», вчинених поза межами Волині, скажімо, на Галичині, Холмщині або взагалі у «материнській» Польщі? Формально за законом порушник за це жодної відповідальності не несе. А отже волею законодавця жертви злочинів на Волині опинилися у, скажімо так, «привілейованому» становищі порівняно із жертвами таких самих злочинів, вчинених у інших регіонах. Подвійні стандарти?

Схожа проблема із «українськими націоналістами». Якщо читати рішення буквально, то судді виключили з двох статей закону відповідний термін та похідні від нього. Натомість лишилися «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху», які так само не мають чіткого визначення. А отже знов неясно, кого саме мав на увазі законодавець. Чи йдеться виключно про військові, безпекові, поліцейські та інші «силові» підрозділи на німецькій службі, чи також про місцеві управи та інші «цивільні» адміністрації на окупованій території? Чи мова йде про структури, до складу яких входили лише українці, чи ті, які сформовано саме на території України незалежно від назв та національного складу? І, нарешті, чи в розумінні закону «колаборантами» є лише структури, які сформовані німецькою окупаційною владою, чи також ті, які формально німцям не підпорядковувалися, однак в окремих «тактичних» питаннях могли з ними взаємодіяти, як от «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця? На жаль і тут, ні законодавець, ні судді не дають відповіді.

Є також питання, навіщо знадобилося виокремлювати «українські» колаборантські формування від нацистського режиму та його злочинів? Адже хоча кримінальну відповідальність за ці злочини несуть їх організатори та виконавці, але «політична» цілком і повністю лежить на «владі», яка контролювала відповідну територію – нацистській адміністрації Райху. І як бути із запереченням злочинів, вчинених не «українськими», а до прикладу, «російськими», «білоруськими», «кавказькими», «середньоазійськими» чи навіть «польськими» колаборантськими формуваннями на німецькій службі? Чи за законом їх слід розглядати як «заперечення» злочинів нацистського режиму? Якщо так, то незрозуміло, в чому потреба виокремлення в самостійну групу «українців»? Складається враження, що законотворці всупереч фактам та можливо самі того не бажаючи підіграли авторам радянсько-російських міфів про українців як «чемпіонів» з колаборації серед народів колишнього СРСР.

Якщо ж це не так, то що: тоді за законом заперечувати злочини інших, «неукраїнських» колаборантів є допустимим? Як не крути – і в одному, і в другому випадку маємо справу з подвійними стандартами.

Фото: EPA/UPG

Тож у підсумку рішення Конституційного Трибуналу хоча й виправило деякі вади минулоріч ухваленого закону, однак повністю, на жаль, всі суперечливі питання не усунуло. Очевидно тепер своє слово має сказати польський парламент, в компетенції якого внести до закону необхідні зміни.

Але загалом у контексті подальших польсько-українських стосунків останнє рішення конституційних суддів Польщі дає привід для обережного оптимізму. І сподівання на те, що здоровий глузд і прагматизм нарешті почнуть брати гору над популізмом.

Сергій РябенкоСергій Рябенко, Юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter