Марійка
Марійка Лях до початку повномасштабної війни мешкала в Енергодарі Запорізької області. Там жили і познайомилися її батьки — Альона й Олександр. Він працював, зокрема, на Запорізькій атомній електростанції. Хоч пара і розлучилася після восьми років шлюбу, зберегла дружні стосунки.
Марійка завжди була чуттєвою і люблячою дівчинкою. Любила й любить обійматися. З дитинства цілеспрямована. З особливим трепетом чекала літа, адже тоді з батьком можна було весело проводити час: грати у футбол, кататися на роликах, купатися й плавати в морі.
Окупація і виїзд з дому
Після вторгнення тато, мама й донька опинилися в окупації — у березні 2022 року Енергодар захопили росіяни. Марійці з мамою вдалося виїхати в Трускавець.
Коли облаштувалися на новому місці, дівчинка сумувала за батьком і бабусею, бо не знала, коли зможуть побачитися знову. Спілкувалася з рідними по відеотрансляції через месенджери.
У новому місті зʼявилися друзі, почала ходити на волейбол. Тренування відбувалися часто, тож це відволікало від сумних думок.
Олександр залишався в місті до серпня. Потім виїхав з мамою Наталією в селище Коцюбинське на Київщину. І майже відразу пішов у військкомат — доєднався до лав 71 єгерської десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Як розповідає Альона, попри ігрову залежність, яку мав її ексчоловік, і борги, він як працівник ЗАЕС не пішов на співпрацю з ворогом. Хоча пропозиції були. Прагнув бути чесним, насамперед перед собою.
Коли мобілізувався у ЗСУ, не хотів, щоб Марійка знала про це. Не хотів засмучувати, бо в нього не було звʼязку й не міг постійно бавитися з нею. Та потім їй розповіли. Після розмов з батьками прийняла, що це свідомий вибір тата, він її захисник. Тож чекала його приїзду.
Олександр намагався максимально тримати контакт з донькою. На бойових позиціях, тільки-но з'являвся час і був зв'язок, дзвонив або писав донечці, надсилав їй фото й коротенькі відео. За ними рідні відстежували, наскільки чоловікові важко.
«Саша по життю був оптимістом, казав, що народився в сорочці, що з ним Бог, завжди піднімав побратимам бойовий дух, але війна змінила його як фізично, так і морально. Він осунувся, постарів, став похмурим», — пригадує Альона.
За час служби Олександр декілька раз приїжджав до доньки в Трускавець зі своєю коханою та мамою. З донечкою, пригадує Альона, втомлений війною чоловік знову оживав, усміхався, жартував. Довкола них не існувало нічого й нікого. Вони гралися, багато розмовляли, веселилися.
14 лютого 2024 року Олександр одружився вдруге. Але вже через півтора місяця поліг на Донеччині.
Його мали ховати за десять днів до дня народження Марійки — її десятиріччя.
Альона не знала, як сповістити дитині про смерть батька. Тим паче, що Марійка дуже чекала тата на свій день народження.
Тож звернулася до психолога благодійного фонду «Голоси дітей». Радилася з рідними. Вирішили, що скажуть Марійці про загибель тата після її дня народження і що не поїдуть на його похорон. Боялися, що такий страшний збіг травмує дівчинку на все життя.
Згодом про загибель батька Марійці обережно розповіла мама тата, Алла, коли приїхала до неї в гості. Коли Алла з Марійкою відчули, що готові, приїхали на могилу Олександра в Коцюбинське.
Переживання втрати
Спочатку Марійка більш-менш трималася, розповідає її мама, але через місяць туга за батьком стала нестерпною. Допомогли розмови, робота з психологами, приїзд бабусі, а тоді поїздка до батька на могилу.
Зараз Марійка обходиться вже без допомоги психолога. Знає, що батько пішов на війну заради неї та рідного дому. І загинув як герой. Вона пишається ним.
«Я знаю, що вона дуже сумує за Олександром. Їй не вистачає його. Тому що я мама, яка одягає, лікує, готує, водить на гуртки, стежить за навчанням. А з татом можна просто бути собою, трохи пацанкою, поганяти м'яча, побігати, пограти у спільні ігри», — зітхає Альона.
Дівчинці важко без спільних активностей з татом. Наприклад, щороку на день народження Марійки Альона знімала відео, як вона задуває свічки на торті. З нею постійно там був батько або його рідні, близькі, вони разом допомагали їй: «Раніше я робила нарізки цих відео, але припинила. Попри те, що в донечки є я, дідусі, бабусі, до неї прикута вся увага, вона закрилася й нікого до себе не підпускає. Нам залишається лише чекати і ставитися до цього з розумінням».
Щоб Марійка розуміла, що вона дитина героя, у її кімнаті мама зробила окрему поличку пам'яті батька. На ній розмістила його нагороди, шеврони, портрети, фотографії. Це лише її поличка. Дівчинка нікому не дозволяє туди щось класти.
«Мій батько і я волонтеримо, донатимо, підтримуємо ЗСУ. На одному аукціоні батько виграв лот — прапор загиблого бійця. Коли повернувся додому, запропонував Марійці поставити його на поличку батька. Вона не дозволила, для неї це святиня лише для них двох», — розповідає Альона. Марійка також зберігає плед від тата — дорогий серцю подарунок.
Мама старається постійно робити маленькі сюрпризи доньці, купує чашки з написами «Мій тато — герой», роздруковує спільні фото для дівчинки та її бабусі. Згадують разом щасливі сімейні моменти.
Горе від втрати Олександра об’єднало Альону та Марійку з його матір'ю та другою дружиною. Між ними немає суперечок, навпаки — спілкуються і допомагають одна одній, оскільки в кожної з ним своя історія. Другій дружині Олександра досі важко повірити в його смерть. Захисника поховали в закритій труні, вона все ще не може його відпустити, сподівається, що, можливо, він живий, але в полоні.
Нещодавно рідним Олександра вдалося зібрати необхідну кількість підписів для петиції на присвоєння звання Героя України (посмертно). Було важко, однак допомагали небайдужі: «Ми прийняли рішення, що коли звільнять наше рідне місто, зареєструємо петицію для перейменування вулиць на честь загиблих героїв, бо їх уже багато. І одну з вулиць, де жили Олександр і його донечка, запропонуємо перейменувати на його честь. Це далекосяжні плани, але вже сьогодні намагаємося робити добро в пам'ять про Сашу. Донатимо на дрони, військові підписують їх його позивним Шерлок і спрямовують на ворогів».
Альона постійно долучається до зборів військового підрозділу, в якому служив Лях, плете маскувальні сітки, адресно допомагає ліками бійцям, яких знає. Про Олександра пам'ятають і його побратими. На його честь назвали машину, яку він удосконалював. Дзвонять, цікавляться, як справи, привозять цукерки, іграшки Марійці.
Тато серед тисяч прапорів
Марійка нещодавно їздила з мамою до Києва. Були на майдані Незалежності. Там підписали серед тисяч і прапор з ініціалами й датою загибелі Олександра. Марійка хотіла це зробити сама — і їй вдалося.
Коли дівчинка шукала місце для прапора батька, Альона стримувала сльози, щоб не показати своєї слабкості. Попри це, дуже пишалася донечкою.
Марійці досі болить, коли чує про смерть тата, не любить ходити на кладовище. Часто питає маму: «Чому в когось батько живий, а в мене загинув? Чому саме мій батько мав загинути?».
Відповіді на ці питання даються Альоні найважче: «Я їй кажу, що він обрав такий шлях і в нього така доля. Одразу після втрати Марійка мовчала й не хотіла обговорювати його загибель. Її дуже підтримали друзі у школі, особливо із сімей, де зараз є військовослужбовці чи загиблі. Вони розуміють, як вона себе почуває», — розповідає Альона.
Від поганих спогадів і думок Марійку відволікає відвідування циркової студії, де вона вчиться жонглювати. Олександр любив це робити, і вона також. У колективі, де займається дівчинка, її підтримує тренер. Там Марійці легше.
Зараз у школярки з'явився новий страх — втратити ще когось. «Допоки не засне, разів сто повторює, що любить мене. Часто каже: “Я боюся втратити тебе чи бабусю, щоб ніхто не захворів”. Погано висипається, постійна тривожність. Намагаюся пояснити їй, що неможливо все життя жити в страху. Хвалю за те, що ділиться переживаннями. Буває, питає: “Чому мені батько не сниться?”. Відповідаю: “Значить, у нього все добре там”. І таких питань і переживань багато», — розповідає Альона.
Вона намагається підбадьорювати донечку розмовами, молитвами. Дружина Олександра подарувала їй дитячу Біблію. З цим пов'язана символічна історія. Коли захисник загинув, у його одязі знайшли закривавлені гроші. Дружина Олександра віднесла їх у церкву і купила дві дитячі Біблії, одну залишила своїй дитині від першого шлюбу, а другу подарувала Марійці. Тепер матір і донька розмовляють про Бога, ходять до церкви, це допомагає пережити біль втрати.
Альона також вдячна благодійним фондам, які підтримують дітей полеглих захисників, і тематичним спільнотам. Їхні зусилля залишають на плаву. Благодійний фонд «Діти героїв» допоміг родині з теплими речами й канцелярією до школи. Інший підказував, Марійка брала участь у літніх інтенсивах благодійного фонду «Голоси дітей», куди набирали саме дітей-військовослужбовців.
Альона каже, що важливо мати осередок людей, які знають твій біль: «У цьому потоці інформації можна з розуму зійти. А коли знаєш, що в тебе дитина, то не маєш права бути слабкою, треба завжди щось вирішувати, триматися. Тоді важливі допомога й підтримка інших. Ніхто не зможе повернути дитині батька, але коли вона знатиме, що є якісь маленькі дрібнички, радощі, спогади, за які можна зачепитися, з часом стане легше».
Якщо поруч з вами є дитина, яка переживає втрату
Здебільшого діти загиблих можуть випадати з навчання, життя класу або звичних соціальних систем щонайменше на пів року, пояснює кризовий психолог «Голосів дітей» Сергій Михайлик: «Дитина погано спить, втомлена, переживає стрес, погіршується успішність у навчанні. Зверніть на це увагу, будьте більш поблажливими до таких дітей».
Важливу роль у проживанні горя відіграє клімат у сім'ї, чи є ким номінально замінити загиблого батька або матері. Такою фігурою може стати не тільки дідусь, дядько, брат чи сестра, але й тренер або вчитель, наприклад. Хтось, хто для дитини близький і важливий.
Психолог радить не ініціювати розмову про втрату чи пережите з малознайомими, не тиснути на них своїми порадами, не пропонувати свій індивідуальний досвід. І будьте обачними зі словами та вчинками.
«Не поводьтеся провокативно з людьми, які пережили втрату, їх дратує цивільне розгульне життя: “показова безтурботність”, відвідини дискотек, кальянних. Тригером також може стати, наприклад, російська музика. Я був здивований, але, коли працював з дітьми, вони говорили про те, що однолітки, однокласники чи навіть учителі знецінювали подвиг їхніх полеглих батьків. Могли сказати: “Що ти кажеш, у тебе ж навіть батька немає”, кинути жорстокою реплікою, через що дитина переживала моральну травму», — розповідає Михайлик.
У будь-якій конфліктній ситуації, яка виникає з дорослими чи дітьми, котрі втратили рідного, він рекомендує уникати гострих тем і не сперечатися, бо це викликає сильний емоційний сплеск.
Якщо поруч є діти, які втратили близьких, можна обережно запитати, чим можете допомогти. Але якщо дитина не хоче цього — не нав'язуйтесь.
Діти, які переживають втрату, можливо, хотіли б повною мірою соціалізуватися, але сімейна трагедія накладає на них певний психологічний бар'єр. Дитина дезорієнтована у своїх почуттях, особливо в моментах радості. Тому можна запропонувати спільне дозвілля, щоб вирвати з переживань хоч на трішки. Стати місточком до відновлення нормальних соціальних активностей.
«Але якщо ви не готові до цього, а говорите лише з ввічливості, краще не треба. Коли ж ваш порив щирий, скажіть “ти можеш на мене покластися”, “я тебе дійсно ціную, і мені шкода, що так трапилося з твоєю сім'єю”», — додає психолог.
