«Немає дому, немає й мене»
«Я лєкарь, пєкарь і аптєкарь!» — каже про себе 40-річна мешканка Великої Писарівки Валентина Гученко. У жінки стався серцевий напад, тож медики транспортували її з-під обстрілів до безпечнішого місця.
Валентина — мама двох дітей, 6 і 18 років. До останнього не хотіла покидати рідну домівку. Евакуювалися, лише коли працівники соцслужби пригрозили вилучити доньку й сина, якщо їх не вивезуть з-під бомб.
«Ми таке пережили, що хоч книгу пиши! — каже Валентина. — Керована авіабомба влучила в наш будинок, нас евакуювали до Охтирки, поселили в дитсадочку, а через два тижні вивезли до Західної України. Але ми звідти втекли, бо не сподобалося жити в місці компактного проживання для переселенців. Потім нас прихистили добрі люди: пустили пожити у свій будинок у селі Охтирського району за комуналку. Дах тече, дров немає, зате хоч не стріляють».
Усидіти на місці жінка не може, постійно мотається до Великої Писарівки: наглядає за розбитою квартирою, привозить звідти речі й продукти.
З весни до осені їздила в зону активних бойових дій обробляти город, зуміла виростити овочі-фрукти, тож тепер їздить велосипедом і мопедом по провіант. І щоразу потрапляє під обстріли. А кілька разів — навіть до лікарні.
«Якось, коли я була у квартирі, стався приліт авіабомби — двері заклинило, вийти неможливо, тож я вистрибувала з балкона. А там перемичку обламала вибухова хвиля — і я звалилася на землю. Травмувалася.
А ще одного разу їхала велосипедом з мішками картоплі й гуманітарки, а за мною пильнував ворожий дрон.
Люблять росіяни так розважатися: помітять у Великій Писарівці людину і скеровують на неї безпілотник. У нашому селищі були випадки загибелі людей від дронів. Пішов чоловік до магазину, скупився, вийшов, сів у автівку — приліт. Згорів. От і я їду собі, а наді мною дрон. Страшно, жах. Поки він кружляв наді мною, я бігом звернула за бугорчик і впала з велосипедом у яму. Вивернула руку. А дрон полетів собі далі. Ще якось ми з малою приїхали до Великої Писарівки, були вдома, аж тут розпочалися обстріли з «градів»: скло посипалося на нас. Я лобом вибила двері в кімнаті і впала на дитину — закрила своїм тілом. У результаті зламала собі коліно. А ще двічі в мене від страху відкривалася кровотеча. І обидва рази медики забирали мене до лікарні, ледве відкачали. Дякую їм».
У Валентини за час вторгнення почало боліти серце, чому вона зовсім не дивується. Розповідає, як навесні 2022 року їхала велосипедом і стикнулася на дорозі з колоною російських танків. Піші окупанти наставили дуло автомата їй у спину і не пропускали додому. Вона каже, що вихопила з рук солдата зброю та закричала: «Якщо не пустиш мене до моїх дітей, я тебе застрелю!». Поки той здивовано дивився на українку, вона жбурнула автомат на узбіччя й помчала до двору.
Оце живу зараз на таблетках. Куди не їду — завжди зі собою купа медикаментів, вода і щось їстівне. А то мало що! Медиків у Великій Писарівці немає, а з Охтирки поки приїдуть, ще треба дочекатися. Отут я сама собі і «лєкарь, і пєкарь, і аптєкарь!». Я за чотири місяці після березневих подій скинула 24 кг на нервах. Психіка порушена, дивлюся на розбиту хату, нічого не їм, сиджу, качаюся з боку в бік. Люди питають, що це зі мною, а я відповідаю: «Немає дому, немає й мене».
Валентина — одна з пацієнток Великописарівського центру первинної медико-санітарної допомоги. Під час нашої телефонної розмови її їде забирати з громади керівник центру Євген Мовчан.
«Швидка, як і всі екстрені служби, доїжджають лише за 30 км від кордону, а далі не можна, бо там небезпечно через постійні обстріли, — пояснює Євген Мовчан. — Далі їдемо лише ми. Сумісно з військовими розв'язуємо це питання, бо залишати людей без допомоги не можемо, тож доводиться ризикувати життям заради їхнього порятунку».
«Сидять на прикордонні до останнього, поки інсульт не схопить»
У центр сімейної медицини громади входять десять медзакладів: ФАПи в селах Розсоші, Тарасівка, Широкий Берег, Їздецьке, Спірне, Сидорова Яруга й амбулаторії в селах Пожня, Добрянське, Ямне, Вільне та Велика Писарівка (переміщена до Охтирки). Скільки людей у цих селах залишилося — невідомо, адже мігрують туди-сюди.
За кількістю укладених декларацій із сімейними лікарями тут 6300 людей, з яких приблизно 3500 нині живуть на території громади, решта — евакуйовані ВПО, розповідає Мовчан.
«Люди сидять на прикордонні до останнього, поки інсульт не схопить, — констатує Євген. — Уже щонайменше 17 випадків інсульту було за період евакуації, з березня по жовтень. Бо в цій обстановці, коли ворог гатить удень і вночі безперестанку, ніякі нерви не витримають».
Де люди в громаді беруть ліки? У Великій Писарівці є приватна аптека місцевого мешканця Олександра Мірошниченка. Це єдине місце, де мешканці можуть придбати медикаменти. Аптека змінює своє розташування, адже її вже неодноразово знищували росіяни. Олександр за потреби розносить ліки по домівках, і самі мешканці можуть приходити до нього, зокрема додому.
Якщо є потреба у швидкій, мешканці громади телефонують особисто Євгенові Мовчану, і той їде до них у червону зону.
Паралельно повідомляє про це диспетчеру швидкої. Вивозить пацієнта автівкою за 30 км від кордону з Росією, а сам повертається до Охтирки.
Мешканка Великої Писарівки Вікторія Кондратова разом з чоловіком вивезли своїх чотирьох дітей у безпечніше місце, а самі залишилися вдома. Жінка трималася за роботу продавчині в місцевому магазині, який був єдиною торгівельною точкою в селищі. А чоловік займався власним городом і господарством, що в умовах постійних обстрілів давалося вкрай важко.
Та нещодавно на їхнє обійстя прилетіли п'ять дронів. Перші три вночі знищили будинок: подружжя спало, почуло вибух, вибігло надвір, до ранку намагалося власними силами загасити полум’я. Пожежники сюди не їздять, тож будинків ніхто не гасить. А зусиль господарів і сусідів замало.
Зрештою, Вікторія з чоловіком перейшли жити до літньої кухні, почали облаштовувати її для зимівлі — як знову прильоти: стеля і стіни разом з дверима попадали на них. З-під завалів вилазили самі. На адреналіні дісталися своєю автівкою до Тростянецької лікарні, бо не знали, коли з Охтирки зможуть доїхати по них. У Тростянці обом діагностували контузію. Чоловік від отриманих травм тепер пересувається з палицею.
До своїх пацієнтів працівники центру сімейної медицини дістаються раз на тиждень з Охтирки на автівці, яку у вересні для цього виділила Верховна Рада. «Автівка для медиків прикордоння — вкрай важлива річ, — каже керівник центру. — Адже ми співпрацюємо з військовими щодо евакуації населення й меддопомоги».
Хоча в громаді оголошена обов'язкова евакуація дорослих і примусова евакуація дітей, на практиці все індивідуально. Людина, яка відмовляється від евакуації, пише заяву й усе. Щодо дітей, то жодної офіційно на території громади не проживає: усіх нібито вивезли в безпечніші місця, розповідає керівник відділу у справах дітей Сумської ОВА Юрій Каліновський. Але неофіційно одиниці ще є.
Усі давно зробили свій вибір
У колективі центру сімейної медицини зараз 42 штатних працівники. На щастя, за весь час роботи поранення ніхто не отримав.
Євген каже, що всі давно зробили свій вибір. Хто хотів, той виїхав у безпечні місця. А хто залишився, готовий працювати в громаді попри всі складнощі, під постійними обстрілами. Адже медиків, які вирішили залишитися вдома, тримає не лише робота. Зазвичай це нажите майно та господарство, яке вони не хочуть покидати.
Лікареві Пожнянської амбулаторії Анатолію Безкоровайному — 65. Він відмовився від евакуації. «Я тут на 0,75 ставки, це як прибавка до пенсії, тож жити можна, — каже. — Моє основне завдання — вижити з односельцями, з якими ми тут залишилися. Я або виживу разом з ними, або помру!»
Медзаклад перемістили в приміщення сільради, тож коли починаються обстріли, усі ховаються в коридорчик.
«Раніше після обстрілів людям ставало погано. Ми їх гладили, обіймали, заспокоювали, крапали краплі, давали таблетки, — розповідає лікар. — А потім роздали всім покрокову інструкцію, як діяти в екстрених ситуаціях. На цей момент зі мною як лікарем підписано 420 декларацій. Але надаю меддопомогу і чужим декларантам, не можу інакше. У Пожні майже всіх дітей примусово вивезли. Залишилася одна багатодітна родина, де троє малят віком 2, 4 та 6 років. (Вони вже евакуювалися, але немає за що жити, тому повернулися додому й живуть неофіційно. — LB.ua.) Діти поки що стабілізовані. Наголошую: поки що! А що буде за 10 хвилин — невідомо. Усе залежить від психічного стану людини, бо кожен реагує на прильоти по-різному».
Валентина Ткаченко — фельдшерка із 47-річним досвідом роботи. Теж нікуди з рідного села не виїжджала, тож мешканці мають до кого звернутися відразу. Поки говоримо телефоном, чутно гучні звуки вибухів.
«Усе наше населення — люди старшого віку, — розповідає. — Мало того, що їх турбують звичні для пенсіонерів хвороби, так тут ще й війна. Це щоденна нервова напруга, погіршення настрою, як наслідок — високий тиск. Швидка сюди не їде, тому першу невідкладну допомогу ми надаємо самі. Лікарка приїздить до нас у село раз на тиждень. Та ми пристосувалися з односельцями, згуртувалися, один одного підтримуємо».
У день нашої розмови Валентина вже встигла надати меддопомогу двом пацієнтам. Один обпік око антифризом, а іншого подряпала домашня кішка.
Євген Мовчан розповідає, що в громаді почастішали хвороби, спричинені життям у постійному стресі й страху. Окрім інсультів, це загалом серцево-судинні захворювання, інфаркти, психічні розлади.
«Кожен вибух — удар по психіці, нервовій системі та загалом здоров’ю, — каже 41-річний Олексій Скоркін. — Від переживань стрибає тиск, болить голова».
Він теж залишається в громаді. Майже весь час живе вдома зі стареньким батьком. Олексій прибирає вулиці селища, берег водойми, розгрібає завали після обстрілів і ракетних атак. Коли на одязі з’явився наліт жовтого кольору, запідозрив, що це хімічні речовини. Кинувся до лікарні — зачинена. Задихатися почав. Запанікував. Що робити? Медиків немає, таблеток ніде не купиш. Власною автівкою дісталися удвох з татом до Охтирки, де лікарі стабілізували стан.
Ми питали згодом у досвідченого військового, полковника, що це за наліт. Він переконаний, що це отруйні речовини від авіабомб. Лікарі сказали те саме, коли Скоркін звернувся до них по допомогу.
«У нашому селищі немає лікарів, тому я пристосувався і знайшов спосіб самодопомоги. Займаюсь творчістю! Розмальовую яскравими фарбами розбомблені будівлі, прикрашаю їх різними речами, які знайду: квіточки, іграшки тощо. Створюю своєрідні осередки психологічного розвантаження в зоні смерті. З мене земляки сміються, а я впевнений, що все роблю правильно».
