Про це в інтерв’ю LB.ua розповів керівник Директорату високотехнологічної медичної допомоги та інновацій у МОЗ Василь Стрілка.
Коли у пацієнта в реанімації є три бали за шкалою ком Глазго, збирається консиліум лікарів і проводить діагностику смерті мозку. Стрілка каже, що вона не може давати похибки: «Якщо дослідження показує, що кровотоку в мозку немає, то його там немає».
Якщо консиліум констатував смерть мозку, людина вважається померлою відповідно до законодавства. Адже біологічна смерть незворотна. Далі медики дивляться, чи є в уже померлого протипоказання до донорства. Наприклад, інфекційні захворювання. Важливо, що при цьому в людини ще має битися серце, інакше донорство неможливе.
Якщо після діагностики смерті мозку не виявили протипоказань, померлого вважають потенційним донором.
Тоді трансплант-координатор лікарні, в якій є донор, спілкується з рідними щодо згоди на вилучення органів, організовує проведення досліджень та вносить всі дані в ЄДІСТ, Єдину державну інформаційну систему трансплантації.
Якщо рідні дали згоду на вилучення органів, донору роблять дообстеження, і тільки тоді автоматизована система ЄДІСТ за алгоритмом підбирає потенційних отримувачів органів, які погодилися дати рідні. Наприклад, можуть дозволити вилучення печінки і нирок, але не серця.
Спочатку алгоритм шукає, чи є по Україні пацієнти, які мають екстрений статус для пересадки. Тобто, якщо цим людям не буде органу для пересадки в найближчі дні, вони помруть.
Якщо є така людина і вона базово сумісна за групою крові та антропометричними даними (50-річна нирка 6-річній дитині не підійде), система насамперед пропонує органїй.
Трансплант-координатор центру трансплантації перевіряє, що з нею зараз, та інформує про це Український центр трансплант-координації. Бо вчора людина могла бути живою, нині уже ні.
Далі проводять додаткові дослідження, перевіряючи сумісність. Якщо все ок і лікарі-трансплантологи вирішують оперувати, планують пересадку. Якщо екстреного реципієнта, тобто людини, якій терміново потрібен донорський орган, немає, або щось не підійшло, система шукає далі.
Перевіряє, чи має «база вилучення» договір про співпрацю з якимось центром трансплантації. Якщо має — шукає спочатку отримувачів органа там, чи є збіги. Якщо лікарня має кілька договорів з центрами трансплантації – шукає одразу серед кількох списків очікування. Якщо лікарня не має договору з жодним центром трансплантації, система шукає одразу по всій країні метчі.
Коли є кілька людей, яким потенційно підходить конкретний орган, система перевіряє, хто з них довше в черзі, хто дав прижиттєву згоду на вилучення органів у разі своєї смерті.
«Це теж враховується. От я дав прижиттєву згоду, а хтось ні. Всі інші критерії у нас однакові. То більш справедливо дати орган мені, бо я був готовий дати свій комусь», — пояснює Стрілка.
І так система автоматично формує список черги з тих, кому базово за показниками підходить орган, який ще не вилучили, але вже отримали на нього згоду від родичів.
Далі центр, хто вище в списку, може погодитися взяти орган або відмовитися від нього з якихось причин. Наприклад, померла старша людина, а їхньому пацієнту – 20 років, і вони б хотіли йому більш молоде серце. І вирішують почекати на потенційну появу іншого донора.
Чи можуть тут бути зловживання з боку лікарів? Коли пацієнтам вище у списку не телефонують, але відзначають, що вони відмовилися, чи хворі, чи за кордоном тощо, і так орган дістається «за домовленістю»?
Василь Стрілка відповідає, що пацієнту дійсно можуть не додзвонитись, або у нього можуть бути протипоказання прямо зараз, або він може відмовитись від трансплантації саме зараз:
«В будь-якому разі, такі випадки фіксують на папері з підписом відповідальної особи, що дає можливість розібратись у разі необхідності. Остаточний вибір реципієнта відбувається на підставі результатів імунологічного дослідження на сумісність, ці результати теж документуються».
Найбільша проблема системи трансплантації зараз, за словами Стрілки, не в центрах трансплантації, а у відділеннях інтенсивної терапії та реанімації по всії Україні.
Через це МОЗ створило систему, яка підштовхує лікарні і центри трансплантації до співпраці.
Розвиватися є куди, адже наразі в Україні проводять лише близько 10% трансплантацій від реальної потреби.