Як і навіщо виникло НТШ?
1873 рік. У тій частині України, над якою панує російська імперія, вже десять років як діє Валуєвський циркуляр про заборону української мови. Відтак меценати Наддніпрянщини збирають кошти та засновують у Львові Літературне товариство імені Тараса Шевченка. Початково нова організація пов’язана з літературною та видавничою діяльністю. Але згодом на її основі постає своєрідна академія наук, з акцентом на вивченні українознавства. У 1892 році тепер уже Наукове товариство імені Шевченка ухвалює свій новий статут.
У ХХ столітті НТШ зазнає утисків та гонінь. Спочатку, у 1920-1930-х роках – від польської влади, потім – від радянської. Власне, СРСР ліквідовує товариство від самого початку окупації заходу України – у 1939 році. А у 1947-му роботу «Shevchenko Scientific Society» відновлюють у Сполучених Штатах, Канаді та Європі. Щодо Європи, то НТШ-Є приймає у себе Франція – товариство оселяється у містечку Сарсель, що в 17 км від Парижу. Додамо, що діяльність НТШ з 1989 року відновлена й в Україні, але це вже інша історія. Ми ж повернемося у діаспору.
Сергій Шумило, історик, релігієзнавець та член Наукового товариства імені Шевченка, який і привернув увагу до проблем НТШ-Є, зазначив в інтерв’ю «Лівому берегу», що товариство діяло як потужний науковий центр, починаючи ще з часів Австро-Угорщини. Адже – що важливо! – НТШ розвивало нерадянську, тобто не заідеологізовану комуністичними догмами науку. А потім сталося дещо парадоксальне. Якщо до Незалежності України товариство успішно працювало, то після Незалежності прийшло у занепад, зазначає Шумило.
Одним з важливих проєктів товариства стало видання 11 томів «Енциклопедії українознавства», яку упорядковували понад 50 років. НТШ-Є також зберігає українську діаспорну літературу, яка налічує близько 20 тисяч томів. Крім цієї бібліотеки, в архіві товариства знаходяться мікрофільми, картотеки, фотографії, кореспонденція та інші матеріали. Після рішення суду, за яким товариство повинно звільнити сарсельське приміщення, всі ці колекції переїдуть до Лондона. Чи дістануться вони британської столиці без жодних втрат – питання відкрите.
Чому товариство виживають з приміщення?
У Сарселі, за адресою 29 rue des Bauves, НТШ-Є було прописано з 1949-го. У цьому році «за сприяння українського греко-католицького єпископа Івана Бучка через Ватикан, через конгрегацію східних церков було отримано фінансування на придбання цього будинку, в якому в Сарселі й розмістився осередок НТШ. До того там був якийсь невеликий приватний готельчик», – розповідає Сергій Шумило.
«На той час НТШ у Франції ще не мало реєстрації і не могло оформити купівлю цього будинку, тому домовилось з дружньою діаспорною організацією, на яку тимчасово мали оформити цю будівлю», – продовжує він. Цей сумнівний з точки зору правових наслідків крок він пояснює так: щоб не втратити приміщення, «треба було терміново оформити його хоч на когось». «А потім вони жили дружно і забули, що переоформлення не було здійснено», – каже Шумило.
Але забули, вочевидь, не всі.
Організація, яка викупила будинок, виявилася не настільки дружньою до НТШ, як про це думали у товаристві. Її назва звучить так – Service Social Ukrainien en France, або Українська служба соціальної опіки у Франції – УССОФ. Цю установу створили у 1945 році задля допомоги українським мігрантам. УССОФ має свою офіційну реєстрацію, але немає онлайн-ресурсу, на якому можна було б ознайомитися з її діяльністю. Ім’я очільниці, котре назвали «Лівому берегу» – Катерина Коваль-Даґоно – невідоме пошуковим системам.
Та хто б не очолював УССОФ, активність установа почала проявляти відносно нещодавно. «У 1980-ті ця організація фактично вмерла, бо і її засновники – старі емігранти – теж пішли з життя. Але у 2018-му установа подала до суду, аби виселити НТШ-Є з будинку у Сарселі, – зазначає Шумило. – Не за всі деталі ручатись, бо прямо я не дотичний до всіх цих суперечок, але, як мені розповідали, діаспора у Парижі намагалася домовитися з УССОФ. Причому домовитися намагалися через греко-католицьку церкву, і навіть Борис Гудзяк, перебуваючи в Парижі, доклався до цього, але порозумітися так і не вийшло».
При цьому особливо прикро через те, що земельний податок та комірне (принаймні, певний період часу) сплачувала не УССОФ, а саме НТШ-Є.
А що каже з цього приводу теперішній голова НТШ-Є, адвокат Стефан Дуніковський, який очолює товариство з 2011 року? Власне, нічого. Свого часу він був медійно активним і у рік свого призначення навіть зробив для «Історичної правди» екскурсію приміщеннями Наукового товариства та дав українським журналістам інтерв’ю, але нині Дуніковський ухиляється від спілкування з пресою. В кожному разі, «Лівому берегу» отримати його коментар не вдалося.
У 2024 році у випуску «Вісник НТШ» №70 Дуніковський повідомив, що довкола будинку, який юридично належав Українській суспільній службі опіки, а фактично став домом для Наукового товариства імені Шевченка, триває судова суперечка. Крапку в ній поставив Апеляційний суд Версаля вже у 2026-му. Про вердикт французької Феміди неодноразово йшлося вище – за судовим рішенням, НТШ-Є має з’їхати та звільнити приміщення, яке тривалий час утримувало своїм коштом.
Хто винен у цій ситуації?
«Лівий берег» зв’язався з Віталієм Чернецьким – керівником Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Сполучених Штатах. Чернецький зазначив, що хоча у США уважно спостерігають за Сарселем, важелів впливу на ситуацію не мають.
«Нам дуже сумно, але наукові товариства імені Шевченка є самостійними та незалежними одне від одного. І ми не підпорядковані одне одному. Історично матірним було товариство в Україні, яке закрили за радянських часів. Але потім, після Другої світової війни, виникли нові наукові товариства Шевченка, що продовжують цю традицію в Штатах, Канаді, Європі, Австралії», – каже він.
Чернецький додає: як не прикро, але сучасна діаспора демонструє зменшення зацікавленості українськими справами. «Це ширша проблема усіх діаспорних установ, і не тільки українських. Часто після того, як 2-3 покоління емігрантів активно працюють, вони не цілком уявляють, що мають передати наступному поколінню. Виникає тягар фінансових та юридичних складнощів», – констатує він.
Майже те саме зазначає і Сергій Шумило. Але він додає ще такий нюанс: історично склалося так, що інституційно слабшою є діаспора Європи – на противагу Америці. «Після Другої світової війни вся діаспора, яка опинилася в Західній Європі, поступово мігрувала далі – в Сполучені Штати або Канаду. І вже у 1960-1970-ті роки європейська діаспора зменшувалася, бо найактивніші люди виїжджали. А остаточний занепад прийшовся на 1990-ті роки, бо стара діаспора, по суті, вимерла, а нову діаспору представляли люди вже зовсім іншого складу – вони були здебільшого економічними емігрантами, а не політичними», – говорить він.
«В результаті на сьогоднішній день НТШ очолюють не ті люди, які виїхали колись з України, а ті, що вже народилися за кордоном, тобто нащадки старих емігрантів. Вони асимільовані в нове середовище і не такі активні. З тими ідеями, у які їхні батьки вкладалися до останнього, ці люди не знають, що робити. І це специфіка будь-якої діаспори», – каже Шумило.
На запитання, хто несе відповідальність за ситуацію, яка склалася, Віталій Чернецький відповідає так: неможливо визначити одного винуватця або одну групу винуватців. Частина відповідальності – на українській академічній спільноті за кордоном, яка мала би бути зацікавленою у збереженні таких установ, як НТШ. Ця спільнота не змогла зберегти єдність, і не лише через проблему різних поколінь – навіть серед ровесників траплялися непорозуміння, які мали фатальні наслідки.
«В конкретному випадку НТШ-Є були великі сподівання наприкінці 1990-х років, коли головування перебрав покійний професор Данило Струк з Канади, з університету Торонто. Він передчасно вийшов на пенсію, переїхав до Парижу, був готовий займатися справами товариства, але, на жаль, раптово помер. А після смерті професора Струка настав розбрат і занепад, який в НТШ-Є триває вже чверть століття», – розповідає Віталій Чернецький.
Інакше бачить ситуацію Сергій Шумило: «Від діаспори було прийнято чекати, що вона щось дасть. Це такий постсовковий синдром був: діаспора – багата, з неї треба качати гроші. Спочатку діаспора допомагала активно – вкладалася у розвиток української культури та науки аж до 1990-х. Але потім останні ентузіасти повмирали. І скарби НТШ-Є, напрацьовані, забрані та збережені за 70 із гаком років, потрапити у дуже скрутне становище».
Не виправдовуючи керівництво НТШ-Є, Шумило покладає значну долю відповідальності й на українську державу. «Ми втратили Крим не в 2014 році. Ми його набагато раніше втратили. Коли там з'явилися російські університети, які фінансувалися з Москви, а ми раділи, що вони фінансування на шару отримують. Ми втрачали Крим поступово через втрату освіти, науку, культурних осередків тощо. А про закордон годі й казати. Підтримка діаспори, яка до того активно підтримувала Україну, взагалі ніколи не була на часі», – констатує Шумило.
А якщо перевезти архіви НТШ-Є в Україну?
Виходячи зі свого бачення ролі діаспори, Сергій Шумило не підтримує ідею перевезення документів НТШ-Є до України. «Так, українська сторона пропонувала все це забрати і перевезти в Україну. З одного боку – логічно. Але з іншого, поставте себе на місце власника. Чому ми маємо все віддати і закритися? Чи це є державницький підхід? Подивіться, приміром, як діють польські наукові інститути. Вони по всьому світу мають свої осередки, представництва, архіви, бібліотеки. Польські науковці їдуть в Париж і безкоштовно зупиняються при Польському інституті. В Лондон їдуть – і там теж зупиняються. Бо це єдина мережа, яку фінансує Польща. Так само діє і Росія – у неї скрізь свої культурні центри. А Україна? В Україні такого нема. Всі 35 років Україна не фінансувала гуманітарні напрямки за кордоном. Я вже мовчу про те, що й в Україні їх також не фінансували. У нас системно знищувалася наука та освіта», – з гіркотою говорить він.
Звісно, що обираючи між повним знищенням архівів та перевезенням їх до України, краще пристати на другий варіант. «Але ще краще для української держави було б знайти можливості утримувати такі установи як НТШ-Є за кордоном, аби це приносили користь. І аби ми поширювали українські ідеї та впливи між іншими народами», – переконаний наш співрозмовник.
До заочної дискусії з Шумилом підключається голова Державної архівної служби Анатолій Хромов. І пояснює, що так, як хотілось би Шумилу, система не працює. В коментарях для «Лівого берега» Хромов зазначає, що звертався до Стефана Дуніковського – в тому числі за посередництва міністерства закордонних справ України та посольства України у Франції. Пропонував співпрацю задля збереження наявних фондів НТШ-Є.
«Пропонували організацію впорядкування, реставрації та оцифрування документальної спадщини. Наші аргументи такі: не зважаючи на труднощі, архівісти України працюють, читальні зали державних архівів відкриті для дослідників, проводиться масштабне оцифрування документів Національного архівного фонду України. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки має потужну матеріально-технічну базу і зберігає частину архівів української еміграції. Архів забезпечений архівосховищами, читальним залом, тож документи архіву НТШ-Є матимуть належне збереження та доступ до них користувачів», – описує пропозиції для Дуніковського Анатолій Хромов.
Проте, додає він, з боку НТШ-Є надійшла відмова. Вмотивана вона була, по-перше, міркуваннями безпеки, а по-друге, бажанням НТШ-Є зберегти колекцію у себе і натомість отримати держпідтримку. «Для нас такий формат неможливий, оскільки наша служба може витрачати і так обмежений бюджет на збереження документів, які є Національним архівним фондом України та власністю держави. Тобто тут потрібен акт передачі колекції», – каже Хромов.
При цьому він акцентує на тому, що діаспорні установи довіряють Державній архівній службі та як приклад наводить особистий архів Миколи Плав'юка – останнього президента Української Народної Республіки в екзилі. Цей архів, говорить Хромов, було перевезено дипломатичною поштою зі США, він знаходиться в Україні і вже є власністю держави.
Рішення про передачу архівів НТШ-Є Україні Віталій Чернецький називає непростим. «Чи діаспорне надбання має зберігатися й надалі за кордоном та бути доступним представникам діаспори, чи воно має передаватися до архівних установ матірної країни, коли вже з'являється така можливість? Тут немає однозначної відповіді на це. Ідеальним, думаю, було б оцифрування документів. Тоді оригінали могли б зберігатися в одному місці, а цифрові копії – в обох місцях відразу».
Але говорити зараз про оцифровування фондів НТШ-Є немає сенсу – на це бракує коштів. Тому архіви помалу готуються до подорожі через Ла-Манш – вони поїдуть в Лондон.
Чому саме Лондон?
Лондон обрали тому, що там діє бібліотека Тараса Шевченка при Союзі українців Великої Британії, пояснює Сергій Шумило. Втім, «частину матеріалів раніше вже передали до Канади. Просто хотілося, щоб у Європі зберіглася така організація, як НТШ-Є. А спілка українців в Британії є достатньо потужною. Плюс вона активно взаємодіє з НТШ-Є. Власне, до складу товариства входить людина, яка в Лондоні опікується українською бібліотекою. Тому Лондон виник як частина внутрішніх домовленостей між Союзом українців та НТШ-Є», – каже наш співрозмовник.
Тим часом ми запитуємо у Віталія Чернецького, чи стикається з подібними проблемами американське Наукове товариство імені Тараса Шевченка? «На щастя, в Науковому товаристві в Америці справи йдуть добре, – відповідає він. – Ми володіємо нашим будинком, він добре утримується. Наші архіви в безпеці і зберігаються за всіма правилами». Гіршу ситуацію, за його словами, переживає УВАН – Українська вільна академія наук.
«Після Другої світової війни дві наші установи відкрилися в Штатах майже одночасно. Тільки НТШ-Є здебільшого представляли галичани, а УВАН – східняки. Та попри це, багато людей брали участь у роботі обох організацій. Але нам, в американському НТШ, вдалося залучити до роботи молоде покоління і напрацювати нову візію нашої діяльності. А в УВАН є певні складнощі з передачею керівництва… Водночас УВАН має власний будинок, де розташовані цінні архіви та бібліотека. Вони також отримали допомогу з України для оцифрування цих архівів, хоча я не знаю, наскільки суттєво просунулася ця робота, бо зараз ми вже не перебуваємо у такому тісному контакті, як колись», – говорить Чернецький.
Та якщо у НТШ-Є та УВАН справи йдуть більш-менш добре, в Українському вільному університеті в Мюнхені – ще одній європейській установі – все далеко не так райдужно. «У них було набагато більше приміщення, але вони не мали можливості його утримувати, тому змушені були цю нерухомість продати і переїхати в меншу. А туди не вміщувалися усі фонди та бібліотеки. Тобто це знову ж таки питання до нашої державної політики – чому наші владці досі сподіваються, що діаспора все збереже, а потім у цілості передасть до України?», – запитує Сергій Шумило.
Він ще раз наголошує на тому що українські осередки за кордоном позбавлені державної підтримки. «Тому все зберігається за рахунок ентузіазму діаспорників. А якщо ентузіазму немає або якщо немає самих діаспорників, тоді все потроху вмирає», – з гіркотою каже він.
І хоча НТШ-Є поки не вмирає, а поки що змінює прописку, історія й справді тривожна та малоприємна. А головне така, яка точно не працює на гонор та престиж України.










