Наталко, востаннє ми з тобою розмовляли понад 6 років тому. Що змінилося в світі і в країні, відомо. А що змінилося в тобі?
Я стала старша, вразливіша, менш продуктивна, ще більше сумніваюся, але водночас знаю, чого хочу, як ніколи раніше не знала. В мене з’явилося кілька нових гарних звичок, на які, я думала, не здатна. А взагалі це занадто складне питання, щоб відповісти в інтерв’ю. Я сама собі на нього не можу відповісти. Мені здається, ми дуже віддзеркалюємо Україну, наші зміни тотожні.
Як з'явилася п'єса "Демони", починаючи з задуму?
Це було ще в іншому житті, в 2005 році. Під час Майдану я переїхала до Києва з Москви, де жила майже десять років, у мене на той момент назбиралося чимало спостережень і рефлексій про стосунки українців і росіян. Життя в Росії допомогло мені визначитися з самоідентифікацією: я ніде не почувалася настільки українкою, як там. Завжди звучало «чей Крим?», «зачем вам незавісімость, ми же братья», «как ми любім Кієв, на Україне столько свободи, так вкусно» та інше. Паралельно в моєї родички з села тривав дуже токсичний багаторічний роман з росіянином, обтяжений зрадами, алкоголем, різницею у віці. І якось воно склалося – реальна історія, мій досвід, перший Майдан, і я написала тоді цю п’єсу.
Яка реакція була на неї?
Пам’ятаю, що вперше її почитали, а потім поставили в Москві і це сприймали як сатиру на стосунки Україна-Росія. На фразі «що ж ви сюди всі їдете – наше село не резинове» росіяни дуже сміялись. Потім Олена Роман поставила виставу в Харкові, здається, в 2006-му. Вже після фільму я мала з кількома акторами, які тоді грали у виставі, розмову – вони казали, як сильно змінилося сприйняття тексту: тоді було більше смішно, ніж страшно, а зараз ті ж самі діалоги звучать гостріше і пророче.
Чи заскочила тебе зненацька пропозиція продюсера Юрія Мінзянова екранізувати цю пʼєсу?
Так, це було дуже зненацька. Я думками зовсім не поверталася до того тексту, було вже написано стільки нових, час змінився, я змінилась. Але Юрій прямо повірив, що треба його робити, і я при перечитуванні теж щось таке відчула, попри сумніви. Якось стало зрозуміло, про що це зараз, до яких наслідків призводить невдалий вибір партнера, що існує певний фаталізм цих стосунків через географічний фактор, і багато іншого: стереотипи, абьюз. Це прямо зрезонувало.
Наскільки змінилася драматургічна структура фільму порівняно з п’єсою?
Трохи змінилася при монтажі – послідовність сцен, щось довелося викинути, як це завжди буває. З’явилася лінія «шпіона», сцени, де Славік мандрує в своїй хворій фантазії по російських інстанціях. Але глобально змін було мало. Треба було десь змінити інтонацію, придумати візуальні рішення, чіткішим зробити меседж, в результаті чого змінився фінал. Однак, мабуть, це не дуже цікава розмова, коли люди ще фільм не бачили і не дуже розуміють про що я, а без спойлерів говорити важко.
Чому ти обрала саме Писанку? Як працювалося з нею? Чи розкрилася вона для тебе з якогось несподіваного боку?
Обрали попри бажання взяти відому медійну акторку, бо Руслана надзвичайно сильно показала себе на пробах. При тому, що навіть не вивчила текст. Я відчула, що вона не просто зіграє мою Ніну, а наповнить її собою і зробить складнішою. Я це зараз більше можу пояснити словами, а тоді мій вибір був інтуїтивний. Для мене Ніна з самого початку – уособлення пострадянської України, а особистий досвід Руслани дуже збігався з цим трактуванням. Несподівано вона розкрилася в своїй довірі і самовіддачі. Я думала, що вона балувана зірка телебачення, буде пручатися, не погоджуватися, гнути свою лінію, що вона дуже далека від героїні. А проте вона відкрилася як надзвичайно сильна драматична акторка, яка за життя не встигла реалізуватися згідно рівня її таланту.
Що було найскладнішим у цьому проєкті?
Складно було знайти актора на роль Славіка і в результаті наважитися на російського актора. Складно було опинитися з недознятим фільмом після повномасштабки. Складно було пережити Русланину смерть і прийняти рішення дознімати без головної акторки. Складний був етап постпродакшена, коли не було грошей. Підводили деякі члени команди. Не було вже сил цим займатися. Складно зараз пояснювати якісь свої рішення травмованій війною аудиторії.
Чи задумувала ти цей фільм як певну антитезу «Поганим дорогам»?
Я просто хотіла зняти зовсім інше кіно. Не реалістичне, лаконічне, статичне, а колоритне, живе, з елементами містики, сатири і хуліганства. Хотілося не імітувати вже існуючий всесвіт, а створити новий на основі існуючого. Хотілося показати складну, яскраву, вітальну Україну.
Вже відбулася прем’єра за кордоном, на кінофестивалі в Локарно. Як реагувала публіка? Чи розуміла наші реалії?
Звісно, не зрозуміла багато чого. Там чимало виключно нашого контексту, він дуже багатошаровий, і це не завжди плюс. Глядач любить ясні меседжі і прості історії навіть про складні речі. Але цей матеріал народився таким ще на рівні тексту, я не могла його спростити, хіба що взагалі з ним не працювати, залишити в минулому. Судячи з питань і реакцій аудиторії в Локарно, якісь основні думки все таки вдалося донести. На інші фестивалі, де представляли фільм, я не мала можливості їздити.
На твою думку те, що можна назвати гоголівською парадигмою, все ще актуальне для нас?
Так, звісно. Питання ідентичності стоїть як ніколи гостро, гротеск і абсурд під час війни тільки виросли. Поєднання комічного і драматичного менше сприймається людьми в наші трагічні чорно-білі часи, але це не значить, що воно не існує, навпаки, – і я це дуже відчуваю. Ми фільмували в гоголівських місцях, де минуло моє дитинство, і, здається, Гоголь керував нашими зйомками. Гумор, містика, забобони, абсурд – це притаманно українському селу, як і сто, двісті років тому.
Тема всілякої чортівні у тебе присутня в інших творах (згадую переосмислення «Вія», наприклад). То питання радше філософське: а хто такі демони в широкому сенсі, на твою думку?
Демони живуть у кожному з нас. Вони провокують нас на погані вчинки, на гнів, на зради, вони часто керують нами. Демон іншої людини може хутко розбудити твого особистого, надто коли це близька тобі людина, до котрої ти емоційно прив’язана. Це певний внутрішній злий неспокій, який в керованих дозах потрібен, але коли ти перестаєш його контролювати, починаються страшні речі, війни, люди перестають стримувати їх у собі за прикладом своїх сусідів, президентів, тощо. Росія – яскравий приклад цілої країни розбуджених демонів
Я ще згадала один імпульс, чому з’явилися «Демони»: змалку я дивилася на дорослих людей, які самі робили себе нещасними, але завжди звинувачували в цьому інших – відьом, сусідів, батьків, владу, кого завгодно, аби не бачити проблему в собі. Вони пили, вбивали одне одного, втрачали майно, але завжди не з власної провини, а тому що «пороблено». Це такий зручний механізм – усе звалити на когось, не дивлячись на себе в дзеркало. Тому з’явилися у фільмі відьми Косопизди, яких односельці в усьому винуватять, але насправді ми жодного разу не бачимо, аби вони справді коїли щось зле. Так, вони дивні, дратуючі, але невинні в тому, що сталося в моїх героїв, однозначно.
Про що буде наступний фільм?
Я не знаю. Довга й важка робота над «Демонами» демотивувала мене, але я написала і пишу кілька сценаріїв на замовлення. Що з цього візьмусь знімати сама як режисерка, ще не знаю. Точно не працюватиму зі старими п’єсами. Хочу, щоб був свіжий сценарій. Хочеться зробити щось протилежне «Демонам» – камерне, тихе, ліричне.
В тебе завжди дуже непрості історії з огляду на обставини, на вчинки і мотиви героїв і героїнь. Скажи (і заздалегідь вибач за пафос), а ти взагалі віриш у людську природу?
Одні й ті самі люди бувають прекрасні і жахливі. Раніше здавалося, що прекрасність переважає, що любов до власних дітей і турбота про їхнє майбутнє здатні зупинити зло і стримати власних демонів. Зараз думаю, що в світі домінує гірша людська сторона. Щоб загнати всіх демонів назад, людству треба пережити багато болю, як це було при попередніх світових війнах, бо ніхто на чужих помилках не вчиться, тільки на власних. Але такі непрості часи особливо підсвічують людей великих, героїв, пасіонаріїв, творців, яких залишається так мало – але на них, сподіваюся, цей світ і втримається.
Читайте також«Франц. Історія Кафки»: перетворення, яке не відбулося