1981 рік. Британська професорка психіатрії Джоан Ендрюс (Леслі Менвілл) їде до Варшави, щоб прочитати низку лекцій про нові методи лікування шизофренії. Однак першу ж лекцію зривають студентські активісти “Солідарності”. Наступного дня відбувається військовий переворот на чолі з генералом Войцехом Ярузельським. Професорка Ендрюс стає випадковим свідком розправи над активістом “Солідарності” і намагається вибратися з Варшави, наповненої військовими та міліційними патрулями. В неї нема необхідних документів, вона не знає польську мову, але при цьому вона ще й намагається вивезти фотографії з свідченнями злочинів, які здійснюють польські спецслужби під час перевороту.
Кася Адамік намагається створити з оповідання Токарчук трилер в гічкоківському стилі. Сеттинг соціалістичної Польщі тут виглядає надмірно антиутопічним. Спальні райони з сірими панельними будинками Адамік перетворює на непрохідні бетонні лабіринти, а центральні вулиці Варшави у кожному кадрі дихають таким відчаєм та розрухою, наче це не 1981-й, а роки Другої світової. Вона насичує кожну подію немислимим саспенсом і створює клаустрафобне відчуття замкненого простору: не лише конкретної квартири, а й цілої країни, яка раптом опинилася в ситуації закритих кордонів та відрізаного зв’язку. Для посилення ефекту режисерка використовує CGI, та це робить фільму ведмежу послугу: бюджет стрічки досить обмежений, тож уся комп’ютерна графіка тут схожа на відеоігри 2000-х (танки, що стоять посеред спальних районів, ніби потрапили сюди з першої Medal of Honor чи Call of Duty).
В оповіданні Ольги Токарчук головним героєм є чоловік. Натомість Адамік перетворює професора Ендрюса на професорку: це додає фільму жіночої оптики та дозволяє режисерці перепрочитати історію власної родини (Адамік – донька однієї з найважливіших сучасних польських режисерок, Агнєшки Голланд; у 1981-му Голланд як опозиційна режисерка була змушена жити в еміграції та певний час не мала зв’язку з донькою). Британська акторка Леслі Менвілл створює харизматичний образ професорки Ендрюс, який цілком міг би існувати в якомусь скандинавському нуарі: це сильна та вольова жінка передпенсійного віку, яка обрала кар’єру замість особистого життя; вона палить, п’є горілку і готова до небезпечної авантюри заради порятунку активістів, якими знайома лише кілька днів.
Адамік натужно намагається створити з невеликого оповідання Токарчук двогодинний трилер; в результаті і логіка сюжету просідає, і фільм починає нагадувати чорну комедію в дусі братів Коенів, де збита з пантелику професорка невторопно бігає містом, не розуміючи, що їй робити: втікати від гебістів, шукати солідарівців чи просто бігти до британського посольства. Чимало умовностей фільму важко осягнути логікою: на приклад, яким чином у тому таки посольстві може бути кімната для прослуховування з апаратурою польської соціалістичної розвідки, яку ніхто не помітив; або, навіщо полковнику польських спецслужб убивати британську піддану, коли військова хунта всіляко намагається показати світові свою миролюбність.
Адамік зав’язує головний посил фільму на ефектній метафорі з соціалістичної буденності: професорка бачить, як продають різдвяних коропів. Дебела продавчиня дістає їх з акваріума і запитує у покупця: “живий чи мертвий?”. Якщо обирають живого, його відвантажують у відро; якщо мертвого – забивають молотком і тоді віддають покупцеві. Героїня задається екзистенційним питанням: то що краще, щоб коропа убили інші, чи забрати його живим і убити самій? На її думку, у другому варіанті ти залишаєш за собою можливість не відбирати в коропа життя. Ця ідея не позбавлена сенсу, однак режисерка не розвиває її далі до логічного завершення, і, зрештою, ці коропи, наче твінпіксівські сови – вони не те, чим здаються. Виходить, що коропи – це просто коропи.
Фільм “Залізна завіса” мав шанс стати яскравим трилером, якби Адамчік не намагалася створити з нього голлівудське кіно, а зосередилася би на польських вайбах. Утім, стрічка виглядає як ідеальний конструктор відмінника кіношколи: тут є ефектна сильна героїня, є гнітючий сеттинг з аурою антиутопії, є гічкоківський саспенс з відсилками до “Розірваної завіси” та “Птахів” — але нема реальної атмосфери Польщі 1981 року. Немає нічого, що робило б його саме польським, а не утилітарно-голлівудським фільмом. І саме це є його головною вадою: технічно правильно зроблений, він залишається абсолютно стерильним.
Читайте такожЮліан Розефельдт: «Не можна зняти фільм, не граючи за правилами капіталізму»