Аґнешка Голланд – жива класикиня європейського кіно. Працювала асистенткою у Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі. З повнометражним дебютом «Провінційні актори» (1978) здобула приз ФІПРЕССІ в Каннах. Писала сценарії для Вайди («Без наркозу», «Любов у Німеччині», «Дантон», «Біси») і Кшиштофа Кесльовського («Три кольори»). Працювала в серіалах, зокрема — в політичній сазі «Картковий будинок». Фільмувала в Німеччині, Франції, США. Найвідоміші стрічки — «Європа, Європа» («Золотий глобус», номінація на «Оскар» за найкращий адаптований сценарій, 1990) «Таємничий сад» (1993), «Гіркий урожай» (номінація на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», 1985), драма про Голокост «У темряві» (номінація на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», 2011). У «Повному затемнені» (1995), біографічній драмі про Артюра Рембо, одну з перших і найкращих ролей зіграв Леонардо Ді Капріо. На Берлінському кінофестивалі режисерка здобула премію імені Альфреда Бауера за чорну комедію «Слід звіра» (2017), а на Венеційському – Спеціальний приз журі за драму «Зелений кордон» (2023). Голланд підтримує Україну і зняла фільм про Голодомор «Ціна правди» (2018).
Назагал, очевидно, що улюблений жанр режисерки – історична або біографічна драма. Правда, з Кафкою – питання особливе. Він вів доволі скромне і в певному сенсі типове життя для митця початку ХХ століття: заможна родина, авторитарний батько, ненависна робота страховим агентом, невдалі стосунки з жінками, відсутність визнання в літературі, смерть від сухот. Але є життєпис письменника – а є його твори. Тому будь-який кінобіограф Франца К. обовʼязково постає перед проблемою: як поєднати життєву рутину соромʼязливого клерка з абсурдним, божевільним і трагічним світом його прози.
Читайте такожКіно і Кафка: від Орсона Веллса до Девіда Лінча
Можна сказати, що Кафці явно не щастить з байопіками (з екранізаціями насправді теж, але то окрема тема). Так, «Кафка. Велич життя» (Die Herrlichkeit des Lebens, реж. Джудіт Кауфман, Георг Маас, Німеччина, 2024) – костюмована, багатомовна й посередня драма. Стівен Содерберг у «Кафці» (Kafka, США-Франція, 1991) пішов протилежним шляхом – фантасмагоричним. Отримав політичний трилер, який має стосунок не до страхового агента Франца і не до письменника Кафки, а радше до самого Содерберга.
Голланд, у свою чергу, намагається і переповісти біографію, і візуально вклонитися матеріалу - погратися зі стилем, зі структурою оповіді. Ми бачимо і батька-тирана (Петер Курт), і виснажену матір, і сестру, що завжди підтримує Франца, і жінок Франца, і друзів Франца, і, звісно, самого Франца (Ідан Вайс) в різні періоди його життя. Дитинство, плавання, веслування, робота, писання, невдалі заручини, початок війни, початок хвороби. Все дуже старанно. Актори зовнішністю ідеально відповідають фотографіям з сімейного архіву; грають, щоправда, теж відповідно до архіву, тобто заштамповано. Батько обовʼязково має розчавити таргана на обідньому столі. У кожний діалог неодмінно має бути вставлений афоризм із Францових щоденників чи листів, щось на кшталт «Два найбільших гріхи – нетерпіння та байдужість». Звучить занадто літературно.
Щоб зробити оповідь ще більш «кафкіанською», режисерка влаштовує цілий атракціон відсторонюючих, відчужуючих жестів. І майже всі вони не спрацьовують. Кафка зустрічає свого двійника в центрі Праги. Максові Броду (Себастьян Шварц) ввижається Франц на вулиці окупованої нацистами Праги. Кафка витанцьовує у соборі під органну музику. Знову танцює, тепер уже вдома, намастившись чимось білим. Потрапляє на якусь галявину, де перетягує канат з голими юнаками, чиї голови сховані під масками тварин. Опинившись у борделі, вигукує «вони вкрали мою тишу» і бачить чорно-білих нащадків, що роздивляються його з якоїсь галереї. Періодично в кадр вриваються різномовні екскурсії, які вештаються сучасною Прагою по неіснуючих музеях, лежать на пляжі Франца, їдять улюблені гамбургери Кафки (так і хочеться спитати – туристи чим завинили?). Час від часу хтось із героїв чи героїнь починає розказувати прямо на камеру про Франца у цілком репортажному стилі (знов-таки, виглядає штампом, ще й необґрунтованим). Усе це просто не складається в одне ціле. Ні в образне, ні в сюжетне. Навіть непогано екранізована сцена з оповідання «У виправній колонії» зависає у порожнечі – бо так само довільна у цій розхитаній сюжетній структурі, бо чому саме ця, а не будь-яка інша новела?
Зрозуміло, що Голланд хотіла якомога виразніше вписати Кафку у сьогодення. Але, по правді, формальні експерименти ніколи не були її сильною стороною. З другого боку, «Повне затемнення» – традиційний, сюжетно прямолінійний байопік – виконаний бездоганно. Мабуть, вага кафкіанського абсурду виявилася завеликою.
Читайте також«Дикий кінь номер дев’ять»: сентиментальна історія про дружбу й обов’язок та критика США