Зранку сьогодні велика кількість могилянців пересилають один одному одне і те ж страшне повідомлення: наш «Брюх» помер. Людина такої світлої, позитивної і, як здавалось, нескінченної енергії, що це повідомлення здається нереальним і безглуздим. В’ячеслав Степанович Брюховецький, пан Президент, а для студентів перших років Могилянки незмінно «Брюх» був людиною, що поєднувала в собі стратегічну візію, здатність її ефективно реалізовувати, вчительський і виховний талант. І при цьому – неймовірне почуття гумору і академічну і інтелектуальну глибину. Таке поєднання в одній людині вже саме по суті рідкісне явище, але Брюх також був справжнім патріотом України з глибоким розумінням історії українського народу і того, як багато треба працювати нам над подоланням наслідків радянщини та століть поневолень. Україні дуже пощастило, що людина такого калібру спрямувала енергію на відродження Києво-Могилянської академії і відновлюючи її, зібрала команду, яка заново створила унікальний освітній заклад. Університет, який є старовинним і модерним одночасно, який завжди на передовій боротьби за світло науки, цінності, інновації, і незалежність європейської України. Університет, який став другим домом для всіх могилянців.
В моєму житті Брюх займав особливе значення. Мені було 16. Мій навчальний 1992-1993 рік пройшов не тільки в стресі складання випускних іспитів, очікування майбутньої розлуки з батьками і друзями, обговорення планів на самостійне життя, але й серед роздумів, в якому вищому навчальному закладі це життя почати. Мене виростили два інженери, тому вибір полягав між Львівським та Київським університетами, дискусія точилась між прикладною математикою і хімію. Моя дуже смілива мама, почувши по радіо історію про відновлення Києво-могилянської академії, для себе, мабуть, в той же момент вже зробила вибір, чого би вона бажала для мене. Однак мені демократично запропонувала під час візиту до Києва додати Могилянку до списку потенційних вузів.
І ось, після ночі в плацкартному вагоні з Рівного до Києва, ми опинились в столиці, прочитали самостійно на стінах коридору Університету імені Шевченка вимоги до абітурієнтів, спробувавши безуспішно з кимось переговорити, а після обіду на Хрещатику зайшли через браму з Контрактової площі до Києво-Могилянської академії. На плацу було не дуже людно, серед спудеїв траплялись курсанти в формі з недовиселеного ще тоді морського училища. Нас одразу запитали, що саме нас цікавить, і направили в кімнату на 2 поверсі. Там був втомлений, але уважний і усміхнений доброю усмішкою бородатий чоловік, який запросив зайти, всадив на крісла, попросив маму не втручатися в розмову і розмовляв виключно зі мною і на Ви. Через хвилювання з тієї розмови я пам’ятаю тільки початок “ну, давайте з Вами познайомимося і поговоримо” і кінець розмови “Ви знаєте, Оксано, я думаю що саме для таких як Ви ми і відроджуємо Могилянку”. Це був В’ячеслав Степанович Брюховецький, наш “Брюх”, і після цієї короткої бесіди у мене не жодного сумніву, де саме розпочинати самостійне життя в Києві.
Після цього було ще шість чудових років навчання, пригод, забав, невдач і успіхів, багато наставницьких порад від В’ячеслава Степановича, спільна робота в Дорадчій, а згодом в Наглядовій раді, спільний захист Могилянки в тяжкі часи і спільні радощі від успіхів. Коли відносно нещодавно в тому ж кабінеті на 2 поверсі ми обговорювали майбутнє Могилянки, то саме цю нашу першу зустріч-знайомство ми пригадали разом. Саме ця зустріч і, як наслідок, навчання в Могилянці стали визначальними в моєму дорослому житті і всіх моїх подальших досягненнях.
Для мене і великої кількості студентів В’ячеслав Степанович був не просто вчителем і наставником, але й справжнім старшим товаришем. Його смерть для нас всіх – велике горе, і ця втрата батька-засновника і рідної людини могилянська родина відчуватиме ще довгий час. Але якби Брюх міг нам зараз щось сказати, він би точно нагадав що, «час плинний, а Могилянка – вічна». І тепер це наша робота – забезпечити нескінченність світлої позитивної енергії, яку він відродив в особливій частині Києва на Подолі.
