Виставу «Плейлист подорожнього» у медіа описують по-різному: біографічна, документально-музична, музично-документальна. Важко назвати її інакше. Навесні 2024 року військовослужбовець із позивним «Адлер» звернувся до Театру Лесі у Львові з пропозицією розповісти власну історію для створення постановки. Революція гідності, АТО, ООС, бойові дії під час повномасштабної війни, російський полон — про цей досвід «Адлера» глядачі дізнаються в межах трохи менших за дві години.
Хто готовий слухати?
Впевненість у можливості рефлексувати й перетворювати на мистецький прояв досвід війни у швидкому темпі завше відштовхувала мене. Загроза досі залишається такою близькою: складно відходити убік і розмірковувати про те, що відбувається з тобою, з іншими. Як потім і чи взагалі про це кому-небудь розповідати?
В інтерв’ю для журналу Rolling Stone Джонатан Котт запитує Сьюзен Зонтаґ, чи знадобилася їй велика відстороненість, аби думати і писати про хворобу, коли вона, власне, лікувала рак. «Навпаки, мені б знадобилися надзусилля, щоб не думати про це. Немає нічого простішого за роздуми про те, що з тобою відбувається», — відповідає Зонтаґ. Але чи так само легко роздумувати про те, що з тобою не відбувається? Чи про те, що з тобою відбувається, але опосередковано: через історію іншої людини, описану в книзі чи розказану зі сцени? Час такий неакадемічний. Хоч-не-хоч, а перетворюю павзи на пів павзи: короткочасні вилазки на краєчки свідомості, аби не з’їхати з глузду і не загубити себе на шляху. Така гібридна форма рефлексії, яка потребує відповідної мистецької гібридності — що у формі, що у змісті. Театр у цьому питанні міг би здаватись неповоротким. Ось момент, коли виникає «але».
Сам лише факт того, що військовослужбовець пропонує власну історію як документальний матеріал для вистави, видається непересічним. Ставати донором крові і ставати донором історії — речі однаково важливі, а проте різні за рівнем емоційного залучення. Тим паче, що світ не обов’язково готовий слухати.
Обов’язково, щоби весь світ? Часом може бути достатньо кількох, хто здатен почути. Драматургиня та режисерка Анастасія Косодій послідовно і ретельно працює з темою війни та її наслідків. Так само у Театрі Лесі створюють проєкти, релевантні українській дійсності. Ця робота з колективними і персональними вразливостями створює простір уважності — та сама вилазка на краєчок свідомості стає цілком досяжною. Це не терапія, але можливість вийти за межі себе. Або, знову згадуючи Зонтаґ: «бути уважною до світу, тобто зокрема до себе».
Хто говорить?
«Відповідальність мистецтва — розповідати історії і шукати шляхи їх оповіді», — чесно ділиться з ними зі сцени Жінка, якій все ясно (Анастасія Лісовська). А поки актори й акторки будували для нас шлях до цієї історії, ми вже стали її частиною. Або чесніше: ми були і залишаємось її частиною. Шлях українського суспільства від (не лише, але зокрема) 2014 року складається з унікальних досвідів кожного окремо, але з причетністю до спільного. Тому на цьому відрізку вживаю займенник «ми», а не «я», хоч в цьому контексті може бути достатньо «ми» як глядачі вистави.
Крім Жінки, якій все ясно, на сцені також: Жінка, якій пощастило (Таїсія Малахова), Чоловік, який хоче допомогти (Ростислав Колачник), Жінка на межі (Анастасія Перець) та Жінка в очікуванні (Тетяна Шелельо). Як довіряти людям без імен, які розповідатимуть чиюсь історію життя? Сумніви розсіюються згодом: актори помежи оповіді про «Адлера» щиро і послідовно пригадують власний досвід. І участь в революції, і окупацію дому. Хтось із них волонтер, у когось партнер військовий. Театральна завіса дає тріщину — актори повертають собі суб’єктність, навіть якщо не називають власних імен. Зрештою, чи ми б їх запам’ятали?
У цій відсутності конкретних імен (позивний також лишається позивним) парадоксально присутнє щось дуже щире. Ніхто не вдає, що збирається розповісти історію героїчну, пафосну й чорно-білу. Питання героїзації неодмінно мусило стати каменем спотикання для нас глядачів, таких чутливих до трагічних подій останнього десятиліття. Та на малій сцені визріває щось страшенно чесне, природно вразливе. Але достатньо сміливе, аби це визнати. Достатньо сильне, аби пригадати власні помилки: так багато речей з минулого нагадують про неможливість уникнути.. самих себе насправді.
Натомість лишається простір для конкретних запитань. Команда, яка працювала над виставою, провела з «Адлером» вісім кількагодинних інтерв’ю. Ці розмови не лише стали основою постановки, а й буквально вплелись у тіло вистави. Драматургія ритмічно то шукає художній спосіб оповіді, то стирає межу умовності. В одну мить оголошують уявну повітряну тривогу, актори і акторки спускаються в уявне укриття. В іншу — хтось із них звертається, здається, прямо до мене: «Годі гратися в асоціації. Ми запитали в Адлера, на якому напрямку він воював». Я могла б запитати, чи тут часом не маніпулюють моїми емоціями. Але, по-перше, я прийшла в театр, тобто завчасно погодилась пережити певну історію. По-друге, зі сцени весь час говорять відверто. І коли, до прикладу, в епізоді визріває пафос — це визнають і одразу роблять спробу повернути баланс.
Неочевидна решта
Баланс намагаються зберегти і в іншому питанні: про що вистава? «Щоби ця історія була не тільки про війну, звернімо увагу на решту», — пропонує від початку Жінка, якій все ясно. Як це зробити? Мала сцена театру — невелике темне приміщення, в якому я опинилась ввечері 31 січня 2026 року. Для цього мусила пройтись такими ж темними вулицями незвично зимного Львова, де сніг відбивав лиш світло, яке місяць відбивав від сонця. І це звісно, під акомпанемент генераторів. Я знала точно, яку виставу обрала. І для чого. Вилазка… Хоча звикла навпаки: шукати тему війни там, де вона присутня неочевидно. Тут же її ніхто не приховує і неочевидно присутнім стає щось інше… Тоді я згадую рядки українського поета Миколи Воробйова:
Радійте, що близько,
але не радійте,
бо це так близько,
що ви вже проминули те місце.
Слухайте: я лиш пробую зрозуміти, де тут людина з її пам’яттю про себе, а де обставини, в які вона потрапляє. Кілька років тому я прочитала книжку «Світлий шлях» Станіслава Асєєва — це збірка репортажів, які автор писав з території «ДНР» з 2015 по 2017 рік, поки не був затриманий та не потрапив на майже тисячу днів до «Ізоляції», сучасного концтабору, розташованого на території колишнього арт-простору й заводу на околиці Донецька. Крім усього, чим вражала історія журналіста, мою ще відносно підліткову свідомість зачепило ось що: усвідомлення, що цей концтабір весь час знаходився настільки близько до мого рідного міста, Курахове, це приблизно на 40 кілометрів західніше Донецька. Ростеш собі, ходиш до школи, відпочиваєш з друзями, а потім виявляєш, наскільки досяжним тоді було пекло на Землі. Настільки, що, коли залізти кудись повище, можна собі уявити приблизне його розташування. А сьогодні я перечитую інтерв’ю Станіслава Асєєва від 2021 року, де він каже: «Неможливо й непотрібно щодня робити війну власним досвідом. Це підірве здоров’я так, як “Ізоляція” підірвала моє. Але в індивідуальному сенсі потрібно розуміти, що це твоя історія. Нехай сьогодні ти підеш на фільм чи сходиш із дружиною до ресторану, але розумієш, що в Криму і на Донбасі відбуваються речі, які тебе стосуються, і за потреби ти долучишся до цієї теми». І ось цей ліричний відступ зв’язується з виставою: коли слухаєш чиюсь історію і в ній є війна, то вона там присутня зокрема, але не лише. Так само як мій дім, нині окупований, є частиною мого досвіду — але не єдиним досвідом, хоч як часто він не намагався поглинути мене і стати абсолютним.
«Плейлист подорожнього» — вистава про вибір пам’ятати власний, хай наскільки травматичний, досвід, передавати цю пам’ять іншим, і водночас рухатись далі.
Замість тиші
Наостанок: рухатись так, аби поряд завше була пісня. Слово і музика. Виставу об'єднують п’ять композицій, над якими працювали Юрій Гуржи та Григорій Семенчук. З однієї забрала із собою такий рядок: «Чи помітили мою відсутність степи?». Рідко трапляються формулювання, які влучно описують цю розгубленість, коли не знаєш, який тепер стосунок маєш до свого дому. Приспів цієї композиції звучить так: «У мене немає до дому рим, лиш Крим, Крим, Крим». Це ще один рівень, відмінний від інших чутливістю, на яку здатна лише музика. У післяпрем’єрному інтерв’ю Анастасія Косодій згадувала, звідки взялось це рішення об’єднати історію музикою: «Коли Adler повернувся з полону, то проходив експериментальну терапію посттравматичного синдрому з використанням кетаміну. Він розповідав, що вона йому дуже допомогла, тому що у цьому стані, коли йому під наглядом психіатра давали ліки, він чув гарну музику. Тому сьогодні він, наприклад, часто ходить у Львівську оперу. Музика повертає йому відчуття, які він раніше втратив». Повернути втрачене — більш ніж бажано, правда?
Ось така вилазка. Озираєшся з краєчка свідомості на свою тінь — що може бути ріднішим? Тінь пройшла весь цей шлях зі мною і буде йти далі. Навіть коли сонце заховається, а місяць не відбиватиме його світло — тінь житиме поряд зі світлом внутрішнім. Тепер все здається важливим, коли ти сама освітлюєш речі навколо. Навіть якщо вони є продуктом людської жорстокості — я тому і ношу світло, аби викривати густу оболонку темряви, нехай вона не тішить себе думкою про вічне існування.