Глядєлов повертає нам здатність до озоріння. Смак до блискавки сенсу. У цьому сенсі його фотографія — це продовження роботи старих містиків, від Майстра Екгарта до Паскаля. Але не з думками, а з фотоплівкою.
Істина, яка розкривається в цих знімках, — це теж істина часу. Це та сутність, яка є ядром часу. У Глядєлова ми бачимо цей час, немов на долоні: ось українські революції, ось підняття першого українського прапора, ось останній радянський парад, ось смерті та хвороби через чорнобильську радіацію. Ось перший, другий, третій Майдан, ось воронка війни, ось журба і радість, смерть і народження.
Ось діти без дому. Ось доми без дітей.
Ось історія як ейфорія. Ось історія як рана.
Ось слова, ось мовчазність.
Ось кінець, ось початок.
Ось люди, які мріють про майбутнє. Ось майбутнє, у якому цих людей вже немає.
Ось кошики з овочами на сходах підземного переходу.
Ось футбольний мʼяч, який зависає над пацанами на київському подвірʼї. Він схожий на місяць.
Це, у чомусь, наша власна фотокнига. Фотокнига народу. Глядєлов ловить сутнісні миті, як воротар ловить цей самий мʼяч-місяць і фіксує його в рукавицях, притискає його до землі.
Він немов каже всім нам: ця істина наша, ми її не віддамо.
