Трускавець. Насолода не для місцевих
Сотню років тому містечко (формально – село) Трускавець було забудоване десятками дерев’яних вілл у закопанському стилі, у чергах по «Нафтусю» доводилося стояти кілька годин, а в поблизьких Помірках діяв пляж, гальку на який везли з берегів Балтики. Однак ця краса була доступна лише заможним гостям, місцевих, які пробиралися туди, могли покарати штрафом.
200 тисяч доларів доходу
«У липні батько мій виїжджав на води й залишав мене з матір’ю і старшим братом на поталу білих від жару, приголомшливих літніх днів. Запаморочені світлом, ми порпалися в тій великій книзі вакацій, усі аркуші якої палали від блиску і мали на дні солодкий до знемоги м’якуш золотих грушок» – так починається одне з найвідоміших оповідань Бруно Шульца «Цинамонові крамниці». Текст – автобіографічний: батько письменника справді вибирався із Дрогобича «на води» в сусідній Трускавець.
Першим властивості тамтешньої води 1801 року описав професор біології та геології Львівського університету, француз Бальтазар Гаке. Через два десятиліття Юзеф Геккер із сусіднього Стебника, шукаючи залізну руду, натрапив на нове джерело з великою кількістю сульфатів. Цю воду почали використовувати для лікувальних ванн – возили бочками на інші курорти.
Року 1827 лісничий Йосиф Міцевський звернувся до уряду по дозвіл добудувати при місцевій корчмі чотири купальні кабіни – люди хотіли полоскатися у багатій на сірку воді тут, на місці. Так з’явилися перші «лазнички». 1842-го лікарі Маршек, Кох і Унгер описали користь цих ванн для здоров’я. Приїжджі в той час зупинялися у стодолах чи шопах. Кімнату в селянській хаті могли винайняти хіба що заможні.
Теодор Торосевич, власник аптеки «Цезар Тит» у Львові, фотограф-дагеротипіст, довів, що «Нафтуся» лікує сечокам’яну хворобу, болі в печінці, недуги дихальних шляхів, склероз і діабет. Вона також помічна при хворобах шлунково-кишкового тракту, сприяє схудненню, дробить каміння в нирках, усуває різні форми жовчних каменів, лікує ревматоїдний артрит і хвороби нирок.
Першим великим інвестором курорту став Аґенор Ґолуховський, намісник Галичини. Спочатку трускавецькі джерела були власністю державної скарбниці. Від 1870 року їх тримали в руках два Лейзори – Ґартенберґ і Шраєр. 1880-го місто стало власністю товариства на чолі з князем Адамом Сапігою. У 1911 році цю компанію очолив Раймунд Ярош. Подейкували, курорт приносив йому 200 тисяч доларів доходу на рік. Розбагатівши, 1928-го Ярош викупив усі джерела. Після смерти промисловця їх у спадок перебрали його сини Роман і Олександр.
Смердюча, проте корисна
Газети писали про Трускавець як про один із найкращих бадів Європи. Тут з’явилися лікарські кабінети та інгаляторії – приміщення, де люди вдихали повітря, насичене парами соли або екстрактом хвої. У сезон – від травня до серпня – працювала аптека. Доктори Міндес та Пельчар добиралися сюди із Дрогобича, доктор Пращіл – аж зі Львова. Були й місцеві: пани Герус, Рудорфер і стоматолог Фрідландер.
Курорт використовував воду з восьми мінеральних джерел. Чотири були призначені для купання, ще з чотирьох лише пили. Чудодійну воду за допомогою парових машин транспортували до трьох великих резервуарів у центрі Трускавця. Купальні могли забезпечити 600 ванн на добу. Також Трускавець мав багаті поклади сульфатно-залізистих грязей і соляно-сульфатних лікувальних грязей (шламів). З цього добра готували соляні, соляно-сульфатні, соляно-газові, сульфатно-газові та грязьові ванни. А ще пропонували електризацію, масаж і сольові інгаляції.
Священник Олекса Пристай писав у мемуарах: «Джерельна вода “Нафтусі” є на вигляд чиста, в питті зимна, в смаку приємна і зі запахом гнилих яєць. Хто раз напився “Нафтусі”, той готов і шампана покинути, щоби лише гликнути! Наші селяни пили дуже радо “Нафтусю”, хоч вона їм, як казали, “смерділа”». Ділянка з «Нафтусею» за документами належала Перемишльській греко-католицькій єпархії. Однак Раймунд Ярош оформив право експлуатації джерела на стільки, «скільки існуватиме живець». За це родина до державної скарбниці платила символічну суму.
Не менш популярним було джерело «Марія», яке селяни називали «Марусею», римуючи з «Нафтусею». Вважали, що ця вода помічна при хворобах очей. Тож вже о шостій ранку біля бювета починала грати музика. Невдовзі з’являлися пацієнти з власними склянками. Вони могли проводити тут по кілька годин, походжаючи навколишніми стежинами, а в дощовицю топчучись на закритій веранді. Паралізованих привозили на інвалідних візках, які можна було випозичити в пансіонатах, а зовсім немічних несли на спеціальних ношах. Але був нюанс... Отець Пристай стверджував: «“Маруся”, помимо своєї вроди й гарного імени, мала деякі погані прикмети. Передовсім вона була трохи солодкава у смаку, до якого дуже тяжко призвичаїтися. Притому хто випив її одну, а найбільше дві шклянки, вона за кілька хвилин спричинювала таку революцію у жолудку пацієнта (а навіть у здорового чоловіка), що хоч-не-хоч, а треба було оглядатися за криївкою». Керівництво курорту дбало, щоб поряд із джерелом паслася корова ґаздині Марії Пристай – примхлива вода краще засвоювалася з молоком.
Ірина Пустиннікова – журналістка, краєзнавиця, мандрівниця. Закінчила філологічний факультет Кам’янець-Подільського університету. Пише про історію та мандри. Досліджує карнавально-переберійну культуру Європи та українські зимові ритуали в ній. Авторка найдавнішого краєзнавчого українського сайту «Замки і храми України», сайту «Буковинські маланки» та понад десяти путівників регіонами України.