Колоритність Фелікса — звісно, головний (але не єдиний) козир цього фільму. Нащадок графів Ігнатьєвих, відставний офіцер контррозвідки й ветеран Афганістану, зараз він дивакуватий пенсіонер, який страждає на ПТСР і хронічний алкоголізм, але проявляє лишки офіцерської виправки й дворянських манер, вечеряючи з ножем і виделкою. Або коли просить зіграти «Полонез» Огінського.
Фактурність Фелікса тримається багато в чому на харизматичності поета Юрія Іздрика, для якого ця роль була дебютом у кіно. Якщо чесно, то такого дебюту хотілося б побажати всім акторам-початківцям. Уписавшись, неначе рідний, в антураж пострадянської квартири, Іздрик створює акторський перфоманс, де безумство ПТСР і білої гарячки межує з кривою, грубою та погано прокомунікованою емпатією та любов’ю. Відверто кажучи, навіть складно уявити, що хтось краще міг би зіграти Фелікса, ніж Юрій Іздрик.
Однак хоч «Я і Фелікс» — це акторський бенефіс Іздрика, усе ж Фелікс тут відіграє другорядну роль. Бо це історія Тимофія, розказана про Тимофія та показана очима самого Тимофія.
Альфред Гічкок колись говорив, що головний макгафін шпигунського трилера — це тека з документами, а кримінального кіно — намисто з дорогоцінним камінням. Головний макгафін «Я і Фелікс» — це піаніно «Україна». Саме навколо нього закручується весь сюжет відносин цієї сім’ї. Тимофій грає на піаніно на початку й у кінці фільму. Піаніно грає, щоб заглушити сварки і щоб дати помріяти.
Цілик взагалі цікаво працює з візуалом фільму. Дається взнаки її попередній досвід у документалістиці. Для неї важливо відтворити період 1990-х у всьому: локаціях, костюмах, звичках, деталях. Тому кожна, навіть найнепомітніша деталь працює на передачу духу епохи. Як, наприклад, значки на сонцевідбивачах «Жигуля» батька Тимофія чи панно з цигаркових пачок над робочим столом головного героя.
Візуал фільму переважно натюрмортний. Режисерка розповідає нам історію не через динаміку та дії, а через предмети інтер'єру й одяг. Так у квартирі дівчини Тимофія ми бачимо електрочайник і мікрохвильовку, що на 1990-ті явно небачена розкіш. А Тимофій живе за імпровізованою стіною з шафи, яка була звичним способом відгородження в малогабаритних радянських квартирах. Цілик створює цілий кадр з ногами, що визирають з-за шафи, ніби показуючи, як хлопець виріс у цьому куточку. І таких деталей у фільми безліч. Наприклад, локації пляжу й поржавілих катерів. Людям, які не були в Черкасах, навряд чи відомі місцеві розміри й масштаби Дніпра, але там дійсно досі розвинене рибальство на невеличких суднах. Ще один приклад: малий Тимофій читає Даррелла, який дійсно був одним з найпопулярніших дитячих авторів у пізньорадянський і пострадянський час.
Є і складніші візуальні прийоми, як поєднання плаката Сталлоне у сцені з віджиманням Тимофія від підлоги з реперським саундтреком на фоні. Така еклектика продукує направду типову сцену підліткового ескапізму, коли музика в навушниках у поєднанні з якимись діями створює ілюзію, що ти хтось крутий і живеш подалі від світу сімейного насилля й бідності.
Звісно, робота Цілик як постановниці та В'ячеслава Цвєткова як оператора не була б такою ефектною, якби не монтажна симфонія Івана Баннікова. Велику кількість статичних сцен тут цілком врівноважує динаміка. Окремо, мабуть, варто відзначити сцену купівлі кросівок, що виглядає як окрема короткометражка, але по суті є серцем стрічки.
«Я і Фелікс» — це ще одне кіно про 1990-ті роки, яких останнім часом вийшло чимало. Ба більше, це кіно дорослішання в 1990-ті, що теж цілком у тренді сучасного українського кіно. Однак фільм Цілик має особливість. Завдяки натюрмортному візуалу режисерці вдається тонко передати інтимну історію «знайденого батька», де пияк і ветеран нікому не потрібної та всіма забутої війни раптом стає єдиною рідною (хоч по факту чужою) людиною для хлопчика, чиї батьки зайняті елементарним виживанням у новому і незвичному світі дикого капіталізму.
Цей досвід насправді не унікальний, особливо для тих часів, але саме його «неунікальність» і робить цю історію неймовірно інтимно-щемкою, з одного боку, а з іншого — досить гостросоціальною. Адже вона розмірковує про покоління людей, чиє дитинство припало на початки української незалежності. Що формувало цих людей, хто був для них за приклад, яким були типові життєві обставини того часу? Попри велику кількість антуражу, яка мала б зробити картину значно теплішою, «Я і Фелікс» вийшов досить драматичною стрічкою про 1990-ті, а також про покоління людей, які сформувались у ці буремні й досі не до кінця відрефлексовані часи.
