Вітольд Шабловський. «Кухня терору, або Як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою»
(переклад Андрія Бондаря; ВСЛ)
Велика літературна подорож часто починається з їжі. Толкінівський Більбо Торбин страждає, що непрохані гості понищили його запаси. Друзі м’ясника Доддса у романі Ґрема Свіфта «Останні розпорядження» випивають по пінті пива і їдуть через всю країну розвіювати попіл товариша, що вмістився у бляшанку, підозріло схожу на кавову. Ліричний герой Прустової епопеї мріє поїхати в Комбре, адже згадав смак переоціненого печива (я куштувала!). Герої «Дороги» Кормака Маккарті від перших сторінок марять консервованими персиками і бояться, аби їх самих не з’їли «погані люди», тобто канібали.
Ми майже інтуїтивно відчитуємо базові сигнали, пов’язані зі стравами: кіногерой, що замовляє у ресторані стейк із кров’ю, і його товариш, що їстиме салат з помідорів та кіноа, – це не просто люди, які обрали їжу собі до смаку, а цілком конкретні образи, за якими стоїть історія. Водночас кореляція ніколи не буде прямою та очевидною. Перший – зовсім не обов’язково кривавий диктатор, що звик купатися у ваннах з оленячими рогами, другий – теж не завжди веган-пацифіст, принаймні не все одночасно. Саме про їжу та тиранів піде мова далі.
Вітольд Шабловський, якого можна назвати спеціалістом з диктаторської гастрономії, у свіжій книжці «Кухня терору» аналізує феномен їжі в імперії, паралельно руйнуючи безліч міфів про те, що ж їли, пили і який побут обирали диктатори. А втім, не лише диктатори. В одному розділі йдеться про чорнобильських кухарок, які готували для ліквідаторів аварії на ЧАЕС, в іншому – про «маму Ніну з Афганістану», про кухарів космонавтів, а ще в одному – про кримськотатарську кухню, що допомагала зберігати пам'ять про місця, де ти ніколи не бував. Їжа в нонфікшні Шабловського завжди є частиною великого імперського проєкту або ж спротиву йому.
Починається подорож з останнього кухаря царя Івана Харітонова: так над монархією заходить сонце, а разом з ним зникають раковий суп і десерт «Македонія». Імперія помирає, аби народилася… імперія. Її творець Ленін, до речі, ніколи не стверджував, ніби кожна кухарка може керувати державою. Ленінська епоха – це, умовно кажучи, доба Середньовіччя. Не лише за рівнем жорстокості й фанатизму, а й через зведення всіх побутових і культурних практик до базового рівня, принаймні призначених для «широких народних мас». Виробничі романи, зрозумілі всім традиції святкування й жалоби, а ще просте калорійне їдло. Побутує відома легенда, що Крупська вміла готувати три страви: яєшню з одного яйця, з двох і з трьох. Ленін любив із трьох. А ще любив гречку, але цього Крупська вже не вміла. Затятий, як Торквемада, тиран реалізовував себе у будуванні антиутопії, тому їжа як базове задоволення йому була не дуже й цікава – зручний патерн для вибудовування міфу про просту людину. І Ленін, вочевидь, свідомо обрав шлях показного аскетизму.
Інша річ – Сталін. Якщо Ленін на кухні уособлює Середньовіччя, то Сталін – радше гедоністичне бароко, принаймні з певного моменту. І цей момент – приїзд у Москву брата Джугашвілі (так, у Сталіна був брат!). Тиран наново відкриває для себе якісні грузинські вина, ягнятину на грилі, хліб із печі – стандартне меню київського кафе грузинської кухні. Що тут показово? Демонстративне загодовування наближених грузинськими стравами очевидно корелює з імперською практикою вбачати в колонії джерело ресурсу. Це вкладається у зрозумілий патерн «ось така кухня, ось такий тип людей, ось такі танці й співи».
Момент, коли імперія насолоджується дарами колонії, лише підкреслює статус другої як сировинного додатку. Екзотична земля меду, молока і хачапурі – це не про рівень розвитку чи суб’єктність, а про можливість експортувати цеглинки для будівництва метрополії. Навіть у часи великого голоду, якому присвячено окремий розділ книжки. Ледь поблажливо роздаючи компліменти кухні чи місцевим звичаям, генсеки вкотре реалізовували своє право вибудовувати ціннісну вертикаль. Парадокс у тому, що носієм такого погляду часом ставав уродженець цієї ж колонізованої території, який перебирав на себе функцію колонізатора. Між шароварною імітацією народних танців, виступами місцевих хорів на фестивалях дружби народів у Москві і тим, як Сталін поглинає у колі соратників лаваш, невелика різниця.
Та часом їжа стає частиною спротиву, останньою втіхою або просто виявом людяності. Так дружина інженера «мама Ніна», змушена працювати кухаркою в Афганістані, виявляє співчуття до солдатів і вибудовує стосунки з ними через їжу. Її борщі і салати – це спроба полегшити долю людей на війні. Так само сім кухарок Чорнобиля намагаються розрадити ліквідаторів, жартуючи до них і ставлячи на столи фрукти й шоколад. І це були б майже зворушливі історії про маленьку людину у складну епоху, якби не розуміння, що йдеться про чергове прикрашання надгробка: чи глобально змінює лавровий листочок на щастя в супі те, що завтра ти можеш загинути з чужої примхи? Не у справедливій, а в загарбницькій війні. Чи, роблячи існування в таких умовах трішки більш стерпним, герої не підігрують мимоволі імперії, що протягне довше?
На ці питання Шабловський не дає відповідей. Власне, і питань він ніяких не ставить, просто пропонує читачеві добрий текст. І ви ж уже зрозуміли, що він не зовсім про їжу?
Ірене Вальєхо. «Подорож книжки. Від папірусу до кіндла»
(переклад Анни Марховської; Лабораторія)
Культура – це те, що нам лишилося після всіх втрат. Ця багато разів повторена в різних варіаціях думка і втішає, і завдає мені болю. Гомер, якого ми вважаємо одним з перших поетів західного зразка – насправді верхівка айсберга, а під водою – нескінченні згортки зниклих текстів.
Показово, що першим словом «Іліади» є «гнів». Гнів – один з базових важелів творення історії, та й літератури як рефлексії на цю історію. Другий важіль – любов. Та часом забувають про ще один – жадібність, одержимість, те, що грецькою називають словом «потос»: захланна пристрасть відкривача, колекціонера, вченого. Птолемей, засновуючи Александрійську бібліотеку, останнє тотальне зібрання книжок зі всього світу, керується ще й жадібністю, насамперед до інформації. Не маючи коріння в Єгипті, він вирішує базувати свій авторитет на знанні. І саме з нього професорка літератури Ірене Вальєхо починає історію в нонфікшні «Подорож книжки». Колекціонери й автори часто ховаються за книжками як за екраном – так чинив Геродот. Але Птолемей не ховається, навіть навпаки – він вписує себе в історію через чужі тексти. Можна сказати, що його ім’я відлунює у нескінченно довгому бібліотечному каталозі, адже що таке Александрійська бібліотека, як не гіпертекст, прообраз сучасної мережі.
Александр Македонський, Клеопатра, Гіпатія, Аристофан, Марціал, а поруч з ними гобіти Толкіна, Орвелл і Кальвіно – оце герої оповіді Вальєхо. Авторка збирає на сторінках свого тексту строкату компанію, яка, звісно, в реальності не зустрічалася, принаймні не в повному складі. І всіх їх об’єднує пристрасть до книжки і бажання примножувати знання та переосмислювати вже відоме, запропонувати геть нову оптику. Так, і гобітів це теж стосується.
Ще одна важлива ідея, що вплинула на історію літератури, – фізичний носій тексту. Свого часу папірус став проривом, а після того, як замість згортків люди почали записувати історії у зшитки, книжка припинила еволюціонувати. Як стверджував Умберто Еко, деякі речі годі покращити, вони вже ідеальні. Можливість не просто купувати тексти, а й позичати їх, зробила знання менш елітарним. Можна сказати, що наша історія – це довга оповідь про демократизацію знання. І справді, навіть сьогодні тексти стають дедалі доступнішими, але рецепція вимагає чималих персональних зусиль. В одному з епізодів літературознавиця згадує, як Августина Блаженного шокувала звичка Амвросія читати мовчки. Перший, хто перетворив читання з публічної практики на інтимну, здійснив тиху революцію.
У «Подорожі книжки» ви не знайдете, попри назву, ані послідовної історії читання, ані плавної оповіді про те, як же змінився статус літератури. Цей текст має небагато спільного з академічним дослідженням чи з працею з рецептивної естетики. Радше йдеться про низку блискучих есеїв, у яких авторка блискавично змінює перед нами часопросторові декорації, легко жонглює іменами та датами, пропонує власне розуміння канону і класики, розповідає літературні анекдоти поруч із фактами. Вальєхо – включена, чутлива читачка, але аж ніяк не снобка.
Читання – це геть нова практика. А читання не з практичною метою, заради чистого задоволення – розкіш нових часів. Ірене Вальєхо переказує історію людства як оповідь, розказану іншими. Так ми потрапляємо у лабіринт дзеркальних інтерпретацій. Власне, історія – це часто оповідь людини на маргінесах, що відрізнялася від оточення бодай тим, що брала на себе функцію наратора. Герої письменниці – мандрівники, диваки, зайди, вбивці, читачі й такі оповідачі, тобто найцікавіші люди у світі. Як ми з вами.
Максим Яковлєв. «Теорії змов. Як (не) стати конспірологом»
(Віхола)
Наш мозок схильний до упереджень, спрощень і пошуку причиново-наслідкових зв’язків навіть там, де їх нема. Світ заскладний, і часто рівень його хаотичності недооцінюють. Нам хочеться вірити у глобальну справедливість – така собі хибна телеологія – і водночас не брати на себе глобальної відповідальності. Теорії змови пояснюють випадки несправедливості, але головне – рятують від самозвинувачень, коли ми зазнаємо поразки.
Що важче тобі впливати на власне життя, то простіше вірити у конспірологію. Працює це і в інший бік: люди, що дістають право вирішувати бодай щось на мікрорівні, схильні відкидати теорії змов. Який висновок із цього можна зробити? Якщо базуватися на твердженні, що теорія змов – це певна система, то вона існує сама для себе, у вакуумі, не маючи виходу в зовнішній світ. Змова себе підтверджує вже власним існуванням, лишається безгрішною та несхибною, попри будь-які раціональні контраргументи. Найвразливіша група – це люди, що вірять, ніби не впливають на власне життя, ті, хто не готовий брати на себе відповідальність. Нічого не нагадує? Так, це ж «а що ми можемо?», «вирішуємо не ми», «а що, вам легше стане, якщо ми сядемо?». Наші агресивні сусіди, від простих робітників до університетських професорів, діють і ухвалюють рішення як прихильники теорії змови.
Соціолог Максим Яковлєв у своєму дослідженні стверджує, що для нашої культури, на відміну від російської, не характерне домінування теорій змови. Так, час від часу люди підпадають під вплив чергового білого братства, але так само легко вислизають з міцних обіймів харизматичних пройдисвітів. На те є кілька причин. По-перше, наша недовіра до влади не переростає у довіру до інших джерел інформації. У нас легко закохуються в радників президента і психологів СБУ, але так само легко скидають їх із п’єдесталу. Горизонтальна консолідація для українців завжди була важливішою за владну вертикаль. А по-друге, критичне мислення і звичка підважувати інформацію стають нам у пригоді. Простіше кажучи, схильність до доброго українського срачу не дозволяє повірити у теорію змови. Ось чому в нас не повірили у свинячий грип, та й золоті пірамідки від Гордона протрималися недовго. А ще ми часто смутні та невеселі, як конотопський сотник Забрьоха, і віримо, що страждання – це не результат теорії змови, а звичний стан речей. Утім зараз ситуація дещо змінилася, адже в складний момент українці здатні до неймовірної мобілізації ресурсів.
Нонфікшн Яковлєва – це не лише екскурс у історію теорій змови і численні веселі практичні завдання, на кшталт «вигадай власну теорію, де активними дієвцями будуть коти», а й докладний аналіз психології конспірацизму та мовних ігор. А головне, книжка допомагає налаштувати радар критичного мислення, що сьогодні важливо для самого нашого виживання.
Патрік Оуржеднік. «Європеана. Коротка історія двадцятого століття»
(переклад Олексія Севрука; ВСЛ)
Історію ми зазвичай бачимо саме як систему. Настільки впорядковану, що вона якнайкраще надається до того, щоб мучити школярів запитаннями на ЗНО: хто саме підписав угоду? у якому році? основний наслідок цієї події? Звісно, коли цим обмежитися, матимемо дещо наївний погляд на минуле, де глобальні події стають єдиним визначальним фактором зміни історичних епох. А прогрес і покращення життя є обов’язковими, тоді як війни подано як ненормальний, нездоровий стан існування. Однак насправді замість макроісторії давно панує мікро- або й інтроісторія, тобто оповідь про окремі невеликі спільноти, наприклад, родини. Життя та смерть конкретних людей і є тим непомітним рухом, яким заведено нехтувати. Помічаючи кораблі на річці, ми не зважали на саму течію, стверджуючи, що кораблі самі спричиняють плин води. Однак було б непогано, якби українські школярі не лише розв’язували нескінченні тести, а й почитали трохи Броделя та Ле Гоффа. І можливо, пізніше вони вже самі візьмуться за Патріка Оуржедніка.
Історія ніколи не була об’єктивним набором даних, це завжди глибоко вкорінений у час погляд. І франко-чеський поет Патрік Оуржеднік це транслює якнайповніше: його текст є поєднанням нонфікшну та белетристики, де поруч із глобальними подіями ХХ століття постають геть незначні. Ніби Бувар і Пекюше, герої-переписувачі Флобера, беруться каталогізувати світ, але на цей раз їм таки вдається. Так, поруч із розвитком хімічної зброї триває боротьба за права жінок, а через 15 років після Другої світової війни з’являється лялька Барбі.
Усе це Оуржеднік описує потоком свідомості, так, ніби джойсівська Моллі Блум перечитала з десяток серйозних історичних праць про ХХ століття і тепер вільно міркує, як же ми дійшли до цієї точки. Тільки от ця Моллі виявляється нескінченно іронічною мислителькою і лише позірно наївною оповідачкою. Авторська іронія проявляється не так у буквальному підважуванні фактів, як у їхньому поєднанні. Коли Оуржеднік описує, скільки французів, німців, англійців загинули в Першій світовій, він наводить кілометри тіл: якщо викласти кожного втраченого вояка, один за одним, Німеччина матиме 3010 км, Франція – 2681 км, Британія – 1547 км смерті. Так, дегуманізація жахає, однак насправді ж автор просто перевертає звичну нам статистику. Він оголює прийом, змінюючи одиниці виміру, і ось людська смерть знову вражає, дотикає нас. Деавтоматизувати сприйняття історії – саме такою була мета письменника.
Ще один важливий концепт, до якого постійно повертається Патрік, – швидкість. ХХ століття – час поспіху, стрімкого розвитку і руху. Тут навіть убивають якомога ефективніше: за допомогою газу, зброї масового ураження, бомбардування. Їжа нової епохи – це часто фастфуд, обід на ходу. Розваги також пов’язані з активним споживанням і спортом. Уже згадана лялька Барбі лишається дуже точним дзеркалом сучасності, маркером прийнятного і дозволеного: від конвенційної і геть нереалістичної краси у 1960-х до спроб показати інклюзивність сьогодні.
Історія цілого століття на 168 сторінках, хаотичне перестрибування з теми на тему, увага до деталей і свідоме нехтування окремими великими подіями, без яких годі уявити класичну історію, – все це відповідає принципам постмодернізму. Так, про постмодернізм Оуржеднік оповідає через постмодерністську форму. Про колажність культури говорить, вербалізуючи колаж. Звісно, не останню роль грають лаконічні ілюстрації Яни Пласконіс – перевидання вийшло з новими малюнками. Обрана чорно-зелена гама відсилає до матриці, вертикальні лінії можуть асоціюватися з роботами Джина Девіса, а вихоплення з темряви окремих елементів нагадує ліхтарі Дена Флавіна. Це свідомо фокусний, навіть тунельний зір, який, однак, не заважає читачеві домислювати панораму ХХ століття. Тільки от акценти після прочитання вже будуть іншими.