ГоловнаКультура

Хроніка нищення 1991–2021 років. Проєкт «Втрачені церкви Закарпаття»

Спільно з командою проєкту «Втрачені церкви Закарпаття» ми продовжуємо серію публікацій, присвячених проблемі дерев’яних храмів на Закарпатті та в Україні загалом. У ній ми плануємо розглянути різні фактори, які впливали на знищення церков у ХХ ст. і за часів незалежності, окреслити європейський досвід збереження таких пам’яток і поміркувати про можливі для нас шляхи активної реінтеграції дерев’яних храмів у культурне поле країни.

Четвертий матеріал із серії – розповідь дослідника дерев’яних церков Закарпаття Михайла Сирохмана про втрати, що сталися від 1991 року й дотепер, вже у незалежній Україні. 

Церква в селі Костилівка на Рахівщині (1776). Розібрана і спалена у 1991.
Фото: Іван Романюк, початок 1980-х.
Церква в селі Костилівка на Рахівщині (1776). Розібрана і спалена у 1991.

У попередньому матеріалі серії йшлося про перші два з трьох періодів нищення дерев’яних церковних споруд Закарпаття у ХХ ст. Перший тривав від початку століття до 1945 року, коли край увійшов до складу СРСР: у цей період продовжувалася розпочата в кінці XVIII та у ХIХ ст. заміна дерев’яних церков мурованими. Упродовж другого періоду – періоду панування радянської влади – церкви нищилися руками місцевих «активістів» за сценаріями, розробленими в партійних кабінетах. Здавалося б, зі здобуттям незалежності й поверненням релігійної свободи втрати мали б мінімізуватися до випадкових. Проте цього не сталося. 1991 рік поклав початок третьому періоду нищення пам’яток дерев’яної архітектури Закарпаття, який, на жаль, виявився дуже «плідним».

Тридцята річниця незалежності – привід усвідомити не лише здобутки, а й втрати. Отож згадаймо втрачені у 1991–2021 роках закарпатські дерев’яні церкви та дзвіниці поіменно.

1991 рік. Розібрано церкви в селах Свобода-Бадов Берегівського району, Прислоп Міжгірського району та Вільховатий Рахівського району 1947, 1929 та 1938 років побудови відповідно. Усі три належали до дерев’яних православних церков, збудованих у 1920–1940 роки, у період поширення православ’я на Закарпатті, де домінувала греко-католицька конфесія. Зазвичай це були прості невеликі споруди, але створювали їх майстри, які працювали у руслі стародавніх традицій, отож серед цих церківець зустрічалися цікаві зразки народного будівництва. У Вільховатому після зведення нового мурованого храму вціліла характерна для Гуцульщини дерев’яна дзвіниця кінця ХІХ ст. У 2002-му авторові цих рядків удалося ініціювати її перенесення в ужгородський скансен, інакше пам’ятка рано чи пізно пропала б. Тому, що дзвіницю хочуть забрати, найбільше зрадів священник, та й в усьому селі за нею шкодував лише один старший чоловік. Утім і він був за перенесення, казав: «Вона тут не встоїть». На її місці згодом постала неоковирна цегляна дзвіниця.

Сумна доля спіткала й церкву Вознесіння Господнього в селі Костилівка (давня назва – Берлебаш) на Рахівщині. Вона походила з 1776 року і за стилем була близькою до так званих «середньогуцульських» храмів, або «гуцульських базилік», про які ми розповідали раніше

У 1920-х роках дахи церкви в Костилівці вже були під бляхою, через кілька десятиліть бляха вкрила й стіни. У 1991 році довкола старої церкви вимурували нову цегляну, а дерев’яну, розібравши й порізавши на частини, винесли і спалили. Мотивація до таких варварських дій озвучується завжди однакова – церква буцімто була аварійною і не підлягала ремонту. Проте церкви такого самого рівня збереженості, як костилівська, спокійно стоять і досі – на Рахівщині, наприклад, це церкви в Діловому (1750) та в Середньому Водяному (XVIII ст.).

Каплиця в селі Свалявка на Перечинщині (1910 або 1911). Знищена як пам’ятка у 1992.
Фото: Михайло Сирохман, 1989.
Каплиця в селі Свалявка на Перечинщині (1910 або 1911). Знищена як пам’ятка у 1992.

1992 рік. Розібрано православні церкви в Дубрівці Іршавського району (1926), Ізі та Монастирці Хустського району (1921 і 1933), дзвіницю у Бороняві (1802) теж на Хустщині. Цей рік також поставив крапку в поневіряннях чудової каплиці, яка увінчувала схил у центрі села Свалявка, що на Перечинщині. Споруджена 1910 або 1911 року, каплиця належала до нечисленної групи культових споруд, що будувалися у вигляді мініатюрних церков у малих віддалених гірських селах у кінці ХIХ – на початку ХХ ст. У 1929 році зображення цієї поетичної споруди потрапило до фотоальбому чеського дослідника Богуміла Вавроушека «Церковні пам’ятки на Підкарпатській Русі». Та в 1992 році каплицю оббили дошками й бляхою і зробили вівтарною частиною новозбудованої дерев’яної церкви. Саме тоді вона припинила існування як пам’ятка, хоча фізично її зруб розібрали на кілька років пізніше, замінивши його мурованою прибудовою. Того ж року розібрали церкву в селі Водиця, що належала до «гуцульських базилік».

1993 рік. Як і в попередні два роки – жодної втрати від пожежі, лише заміна «старих і поганих» споруд на «нові й гарні». За збігом обставин, усе – в Тячівському районі: розібрано дзвіницю греко-католицької церкви (1810) і православну церкву (1925) у Ганичах, православну церкву (1925) у Новоселиці та дзвіницю православної церкви (1930) в селі Дубове-Вітерна (саму церкву теж розібрали, тільки пізніше, наприкінці 1990-х). 

1994 рік. Цей рік став трагічним для культурної спадщини Закарпаття та України в цілому – було втрачено два шедеври дерев’яної архітектури. Церква 1794 року у Стеблівці – найгарніша з п’ятірки готичних дерев’яних храмів Хустщини – згоріла випадково. Це підтверджують дії громади, яка укріпила й накрила консерваційним дахом обгорілі зруби та плекає надію колись відновити пам’ятку. А от у Кобилецькій Поляні на Рахівщині стався свідомо вчинений акт вандалізму. 

Старовинна, щонайменше з XVIII ст., церква Вознесіння Господнього, що первісно була греко-католицькою, а у радянський час, коли ця конфесія була заборонена, відійшла православним, перестала вдовольняти церковну громаду. Впритул до неї почали будувати величезну цегляну церкву. Навіть на фотографіях помітно, з якою невідворотною загрозою нова споруда нависла над старою – між іншим, пам’яткою національного значення. 

Розуміючи, до чого йде, автор цих рядків звернувся до ужгородського скансену з ідеєю про перенесення пам’ятки. Та поки йшли перемовини, парафіяни розібрали стару церкву і дерево поскидали на купу. Тоді за відновлення церкви мала намір узятися місцева греко-католицька громада, але православна громада цього стерпіти не могла. У червні 1994-го купу дерева, яка ще недавно була перлиною дерев’яної архітектури, відправивши службу, урочисто спалили. Долю церкви розділила і дерев’яна дзвіниця. Геростратові лаври дісталися православному священникові Сметанюку та голові селища Халусу.

Село Кобилецька Поляна на Рахівщині. Церкву й дзвіницю XVIII ст. розібрали і спалили у 1994.
Фото: Михайло Сирохман, 1992.
Село Кобилецька Поляна на Рахівщині. Церкву й дзвіницю XVIII ст. розібрали і спалили у 1994.

Того ж 1994-го зникли дві споруди 1928 року: православна церква в селі Пушкіне Виноградівського району (згоріла) та дзвіниця в селі Лопушний Міжгірського району (розібрана).

Про втрати 1995 і 1996 років точних даних немає. Є ціла низка церковних споруд, що були розібрані в 1990-х, однак невідомо – коли саме. Це православні церкви в Колодному (1924) і Лазах (1922) Тячівського району та Гандеровиці Мукачівського району (1935), православна церква та її дзвіниця в Ільниці Іршавського району (1928), монастирські православні церкви в Углі Тячівського району (1947) і Поляні Хустського району (1952), дзвіниці у Студеному Потоці Міжгірського району та Кінчеші Ужгородського району. 

1997 рік. Розібрано дзвіницю 1930 року в селі Нове Клиново Виноградівського району та дзвіницю поч. ХХ ст. у селі Стройно Свалявського району. 

1998 рік. Розібрано православну церкву в Гукливому на Воловеччині (1938) та дзвіницю в Мідяниці на Іршавщині (1921). Згоріла дзвіниця поч. ХХ ст. у Латірці на Воловеччині. 

1999 рік знову приніс тяжкі втрати. Згоріла церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Руська Долина на Виноградівщині. Пожежники з Виноградова та навколишніх сіл упродовж кількох годин боролися з вогнем, але врятували лише обгорілі дубові зруби стін. Цей двозрубний храм (а не тризрубний, як левова частка українських дерев’яних церков) походив з ХVIII ст. і був дуже архаїчним за архітектурними формами. Його аналогів не збереглося. Первісно він постав у селі Тисауйгей (нині – Нове Село), а в Руську Долину його перенесли 1928 року. Іще на «рідному» місці його сфотографував чеський дослідник Флоріан Заплетал.

Церква ХVIII ст. в селі Руська Долина на Виноградівщині. Згоріла у 1999.
Фото: Михайло Сирохман, 1996.
Церква ХVIII ст. в селі Руська Долина на Виноградівщині. Згоріла у 1999.

Також згоріла церква Стрітення Господнього в селі Нова Розтока (1892) – зразок так званого «воловецького бароко». Такі церкви з’явилися на Воловеччині, у верхоріччі Латориці, доволі пізно – в останні роки ХІХ ст. і у перші роки ХХ ст., але майстри будували їх у традиційному дусі, оздоблюючи вежі бароковими завершеннями. До будівництва церкви у Новій Розтоці був причетним талановитий майстер із села Нижні Ворота Василь Улинець (1851–1939). Дзвіниця цієї церкви вціліла, але пізніше, у 2010-х роках, її повністю перебудували.

Того ж 1999-го розібрали дві церкви 1925 року – греко-католицьку у Верхній Грабівниці на Воловеччині та православну у Підплеші на Тячівщині. 

Церква в селі Нова Розтока (1892) – зразок «воловецького бароко». Згоріла у 1999.
Фото: Михайло Сирохман, 1995.
Церква в селі Нова Розтока (1892) – зразок «воловецького бароко». Згоріла у 1999.

2000 рік. Найціннішою серед втрачених того року споруд була церква св. Миколая Чудотворця в селі Тюшка на Міжгірщині (1808). Храм із невисокою вежею, увінчаною стрімким шпилем, був зразком «дерев’яної готики». Упритул до нього збудували нову муровану церкву, від 1998 року там ішли богослужіння. Стара церква згоріла дощенту – причиною лиха начебто стало коротке замикання.

У 2000 році розібрали православні церкви в Нересниці на Тячівщині (1923) та в Заломі на Хустщині (1928), дзвіниці у Верб’яжі на Воловеччині (1920-і) та у Сваляві-Бистрому, біля знаменитої лемківської церкви – на місці дерев’яної дзвіниці, що складала із церквою гармонійний ансамбль, постала неоковирна двоярусна дзвіниця із силікатної цегли.

Близько 2000 року розібрали ще дві дзвіниці, у Буковому на Виноградівщині (ХІХ ст.) та в Ільниці-Новоселиці на Іршавщині (поч. ХХ ст.). На початку 2000-х (невідомо, коли саме) розібрали дзвіницю у Тростяниці на Мукачівщині (1930) та греко-католицьку церкву в Бороняві на Хустщині (1774). 

2001 рік. Розібрали дзвіницю греко-католицької церкви у Верхній Грабівниці Воловецького району (1925) – саму церкву розібрали ще раніше, у 1999-му. 

2002 рік. Розібрали доволі «молоду», з 1943 року, але збудовану зі смаком греко-католицьку церкву в Пузняківцях Мукачівського району та дзвіницю 1930-х років у Павлові Ужгородського району. 

2003 рік. Знову втрата шедевра – згоріла церква 1813 року в Нересниці, чудовий зразок «потиської готики». Розібрали дзвіницю початку ХХ ст. у селі Форґолань Виноградівського району.

2005 рік. Згоріли два храми – греко-католицький в селі Петрусовиця на Воловеччині (1887) і православний в селі Росішка на Рахівщині (1930–1932). Другий з них – оригінальна церква, яку створив майстер Микола Павлюк на прізвисько Щерба, поєднавши у ній центричну, характерну для Гуцульщини, та базилічну композиції. Отож з боку вівтаря вона мала вигляд хрещатої гуцульської церкви з більшою вежею над середохрестям, а із заходу – базиліки з вежею-дзвіницею. Церква згоріла через порушення правил пожежної безпеки: кабелі були прибиті до стін гвіздками, що й стало причиною короткого замикання.

Церква в селі Росішка на Рахівщині (1930–1932) – оригінальна споруда роботи майстра Миколи Павлюка. Згоріла у 2005.
Фото: Михайло Сирохман, 1992.
Церква в селі Росішка на Рахівщині (1930–1932) – оригінальна споруда роботи майстра Миколи Павлюка. Згоріла у 2005.

2007 рік. Після Вільховатого, Костилівки, Водиці розібрано ще один «середньогуцульський» храм Рахівщини – у селі Білин, хоча цього разу проти таких намірів громади велася активна боротьба. У 2001–2007 роках довкола дерев’яної церкви Св. Арх. Михаїла (1870) вимурували нову цегляну. Дивним чином львівський інститут «Укрзахідпроектреставрація» дав дозвіл на знищення церкви, мотивуючи це обстеженнями, що виявили значне пошкодження деревини. Кільком захисникам пам’яток, серед яких був і автор цих рядків, не вдалося домогтися ні перенесення дерев’яної церкви на територію Карпатського біосферного заповідника, ні її передачі греко-католицькій громаді села Видричка, яка саме потребувала храму. Не допоміг і цілий десант журналістів, що приїхав у Рахів на зустріч з адміністрацією району, на яку змушений був з’явитися і священник з Білина, ані перемовини з людьми в самому селі. 1 серпня 2007 року з нової мурованої церкви винесли назовні рештки розпиляної на шматки 155-річної пам’ятки.

2008 рік. Розібрали і спалили збудовану 1947 року греко-католицьку церкву в селі Луг, знову на Рахівщині. 

2010 рік. Розібрали дзвіницю реформатського храму в Тисобикені Виноградівського району (1960). 

2011 рік. Не пізніше цього року розібрали церкву в селі Домашин.

2014 рік. Розібрали дзвіницю поч. ХХ ст. у Пилипці на Міжгірщині. 

2016 рік. Спотворили і таким чином знищили як пам’ятку іще одну церкву «середньогуцульського типу» – у Стебному. Розібрали також і дзвіницю XVIII ст. у Дулові на Тячівщині. 

2020 рік. Остання (поки що) втрата, цілковито несподівана: у Празі згоріла церква Св. Арх. Михаїла, одна з п’яти дерев’яних церков, що їх у міжвоєнні часи викупили у громад закарпатських сіл, які мріяли про муровані храми, та перевезли в Чехію, врятувавши таким чином від руйнування. Для церкви Св. Арх. Михаїла це була не перша мандрівка: первісно її збудували в селі Великі Лучки на Мукачівщині в середині XVIII ст., пізніше, на зламі XVIII–ХІХ ст., перевезли у недалекі Медведівці, і вже звідти – у Прагу. Там її встановили в парку Кінського, на схилі високого пагорба Петршин, неподалік від Етнографічного музею. Урочисте відкриття церкви відбулося 1929 року з нагоди 10-річчя входження Закарпаття (під назвою Підкарпатська Русь) до Чехословаччини. На відкритті були губернатор Підкарпатської Русі Антон Бескид, єпископ Мукачівської єпархії Петро Ґебей, ректор Українського вільного університету Дмитро Антонович, урядові особи та керівництво празької мерії.

Церква середини XVIII ст., перенесена у Прагу із закарпатського села Медведівці у 1929. Згоріла у 2020.
Фото: Олена Крушинська, 2015.
Церква середини XVIII ст., перенесена у Прагу із закарпатського села Медведівці у 1929. Згоріла у 2020.

Церква як об’єкт культурної спадщини утримувалася в бездоганному стані. Стояла в затишній, схованій за деревами місцині на схилі гори, і це відіграло свою роль, як і відсутність відеонагляду. 2020 року церква згоріла з невідомих причин – розслідування триває, але навряд чи увінчається успіхом. Дехто себе запитує: а чому вона раптом згоріла саме в державне свято, День постання незалежної Чехословацької Республіки, та ще й невдовзі після того, як у Празі у квітні 2020 року, попри тривалі скандали з російського боку, демонтували пам’ятник маршалу Конєву? Певно, що випадково. Так чи інакше, подія сколихнула цілу Чехію, і нині вся країна збирає кошти на відбудову точної копії закарпатської церкви. 

Однак для Чехії втрата пам’ятки – це прикрий виняток. Повернімося ж до України. Як бачимо, жодних принципових змін у ставленні до пам’яток у період незалежності не сталося. За цей час ми втратили на Закарпатті 65 об’єктів церковної дерев’яної архітектури. Немає елементарної пожежної сигналізації, не кажучи про автоматичні засоби протипожежного захисту, у церквах хто як хоче тягне старі дроти й подовжувачі, забуває свічки та нагрівачі – і церкви горять не згірша, ніж у попередні «відсталі» століття. Проте як видно з переліку втрат у цій статті, гіршим ворогом, ніж вогонь і недбалість, є неосвіченість і несмак у поєднанні зі самовпевненістю й нахабством. Поки це не зміниться – третій період нищення дерев’яних церков триватиме.

Михайло СирохманМихайло Сирохман, мистецтвознавець
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram