Образ Закарпаття як мальовничого краю, що береже свої традиції, давно і глибоко романтизований: кожен мріє потрапити туди, де «гори, смереки та гуцули» (дарма, що до Гуцульщини належить лише південно-східний кінчик області). Значною мірою цей романтичний погляд виправданий – тут і справді живе закарпатський колорит, є свої звичаї та цілий оберемок говірок.
Із карпатських лісів століттями виростали рукотворні дива – зрублені з дерева церкви, каплиці та дзвіниці. Власне, цілі Українські Карпати ще сто, та навіть п’ятдесят років тому виглядали як один великий заповідник народного дерев’яного будівництва. Закарпаття ж було осередком найбільшого розмаїття стилів і форм дерев’яних церков – а все тому, що цей край став місцем зустрічі західної та східної гілок християнства. Він століттями входив окраїною в чужі центральноєвропейські державні утворення, але зберіг своє унікальне обличчя. Закарпатське церковне будівництво наочно засвідчує збережену у плині історії приналежність до українського мистецтва – як і відбиває взаємовпливи з художнім світом сусідніх народів. Кожна з етнічних груп Закарпаття витворила власний стиль дерев’яної церкви.
Не так давно закарпатські схили й долини вкривали розсипи хаток під високими стріхами, а церква – найчастіше дерев’яна – була візуальною домінантою кожного села. За останні пів століття ці рукотворні ландшафти змінилися до невпізнання. Не дивно, що зникли старі зрубні хати, і тепер традиційну закарпатську «хижу» з відкритою галереєю на стовпчиках не відшукаєш і в забутому богом селі. Зароблені «на чехах» гроші закарпатці негайно вкладають у нові хати-палаци. А от церкви мали б підноситися над тим мінливим морем забудови, немов острівці поза часом, не даючи історичним ландшафтам згинути без сліду. Та чи встоять вони?
Дотепер на Закарпатті збереглося близько 100 дерев’яних церков, з них десь 60 – стародавні, крім того – дзвіниці й каплиці. Здавалося б, немало, але втратили ми не менше. Протягом ХХ і ХХІ століття зникли 101 дерев’яна церква, 29 дерев’яних дзвіниць і 26 мурованих храмів – це 156 об’єктів церковної архітектури, втрачених назавжди. Та найсумніше, що цей процес аж ніяк не припинився – він триває і навіть набирає обертів.
У 2003 році дощенту згоріла церква Святого Архистратига Михаїла в селі Нересниця – вона зайнялася від непогашених свічок. Це був останній дерев’яний «готичний» храм у долині Тересви, притоки Тиси. «Готичними» умовно називають архаїчні дерев’яні храми з височезними шпилями. Колись вони стояли чи не в кожному селі над Тисою та її допливами, звідси й назва – «потиська готика». Її закарпатська версія близька до румунської, та все ж має свої неповторні особливості. На нашому березі Тиси, на Хустщині й Тячівщині, такі храми будувалися від XVII аж до початку ХІХ ст.
До таких «молодших» належала церква в Нересниці, споруджена 1813 року. Вона стояла на давньому цвинтарі з кам’яними хрестами. Найпишніше було оздоблено вхід: ґанок утворювали граційні фігурні стовпчики, одвірки вкривало різьблення. Пам’ятка чарувала пропорціями і чудовим розташуванням – на високому схилі, на тлі величного краєвиду. Їй майже без втрат вдалося пережити радянський період: у церкві влаштували етнографічний музей, а в 1960-х її реставрували і навіть відновили шпиль, що на той час був втрачений. 1991 року храм повернули місцевій греко-католицькій громаді. Дванадцять років потому церква згоріла. І хоч наближену копію церкви встановили в Ужгороді на старому цвинтарі, це не поверне історичного ландшафту долині Тересви.
Декілька «готичних» церков ще збереглися і все ще стримлять своїми чудернацькими шпилями в небо. Такі храми є на Тячівщині та на Хустщині – але станом на тепер вони не в безпеці, навіть якщо говорити виключно про загрозу вогню. Пожежними сигналізаціями та системами автоматичного пожежогасіння в українських селах і містечках можуть похизуватися хіба що заможні оселі та торгові центри. З усіх дерев’яних церков Українських Карпат такої честі удостоїлися лише ті вісім, що у 2013-му потрапили до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, з них дві – закарпатські, в Ужку та Ясінях. Одну з тих восьми обраниць, у Маткові, що в горах на півдні Львівщини, система автоматичного пожежогасіння врятувала від займання. Чи може ОТГ знайти 10–15 тисяч гривень, щоб убезпечити унікальну пам’ятку, для якої пожежа – це миттєва загибель, особливо якщо ця пам’ятка стоїть у віддаленому селі, куди пожежникам ще треба якось доїхати?
Питання риторичне, і далі таких питань більшатиме. Бо пам’яткові церкви розбирають і просто так, тому що старі, негарні й непотрібні. Так зробили у Перехресному на Воловеччині на початку 1960-х, і навіть не з метою вислужитися по партійній лінії (а таких випадків теж було досить). Місцеві селяни бездумно розібрали шедевр дерев’яної архітектури – на це вистачило кількох годин. Краще дерево пішло комусь на стайню, решту спалили. Так село Перехресний позбулося своєї найбільшої цінності, а у Воловецькому районі не стало останньої церкви бойківського стилю. На Закарпатті церкви цього стилю побутують у верхоріччі Ужа, по сусідству з галицькою Бойківщиною, що починається за перевалом.
Бойківські храми мають три пірамідальні ступінчасті верхи, центральний – вищий; зазвичай вони симетричні, але на Закарпатті у XVIII ст. західний верх таких церков часто трансформувався у невисоку вежу, як-от у церкви в Перехресному, збудованої близько 1755 року. Ця споруда гармонійних пропорцій, суцільно вкрита ґонтом, у першій половині ХХ ст. надихала шанувальників архітектури: її зображення збереглося у працях українського дослідника Володимира Січинського та чеха Їржі Крала, на кількох світлинах невідомих авторів, на малюнках чеських художників Франти Арона та Йозефа Ржержіхи. А от самих селян краса, створена руками їхніх прадідів, не зачепила.
Цю ситуацію можна списати на радянські часи (хоча відомостей про виразну антирелігійну ініціативу в Перехресному немає), але цього не вдасться зробити з історією церкви в Домашині на сусідній Великоберезнянщині. Там селяни кілька років домагалися вилучення дерев’яної церкви, збудованої 1907 року в дусі давніх традицій, з реєстру пам’яток місцевого значення. Хоч успіху вони не досягли, життєвий досвід підказав їм, що можна на це не зважати. 2001 року до підніжжя церковного пагорба завезли цеглу з розібраного корівника. За кілька років навколо дерев’яної церкви збудували нову, муровану. 2011 року новобудову освятили, а дерев’яну пам’ятку всередині неї розібрали й винесли геть. Відповідальності за це ніхто, звичайно, не поніс.
Ще одна великоберезнянська церква – в селі Ужок – потрапила у список ЮНЕСКО. Утім це не завадило місцевій громаді обшити її інтер’єр пластиком. У сусідній Кострині монахи забудували на свій розсуд охоронну зону пам’ятки національного значення. Церкви в бічних долинах Ужа роками стоять, суцільно оббиті бляхою, що прирікає дерев’яну споруду на запрівання і руйнацію. Ще гостріша ситуація на Воловеччині: такого карнавалу різнокольорової бляхи і пластику на дерев’яних церквах не зустрінеш деінде.
На Рахівщині,окрім дерев’яної «готики», розвинувся локальний стиль, з легкої руки чеських дослідників міжвоєнного періоду названий «середньогуцульським». Це видовжені прямокутні або з невеликими бічними прирощеннями споруди з вежею на західному фасаді – по суті, базиліки, тільки втілені в дереві. Вишуканим зразком цього стилю була невелика церква у Водиці, збудована 1803 року. Улітку 1992-го довкола неї вибудували безлику муровану церкву, а дерев’яну розібрали. Як і в усіх інших випадках зі знищеними церквами Рахівщини, не допомогли ані звернення до голови сільради, ані статті про необхідність збереження церкви в обласній пресі, ані перемовини зі священником. У Водиці священник сам був ініціатором новобудови. Він обіцяв зберегти дерев’яну пам’ятку, але то були лише слова.
Ще одна церква середньогуцульського стилю зазнала жахливого спотворення. Храм у Стебному позбавили вежі, а на даху, де замість ґонту тепер сяйлива синя бляха із золотими вставками, почепили такого ж штибу главки-«цибулини». Хоча фізично церква ще стоїть, її також уже можна вважати втраченою.
Разом із кожною втратою пам’ятки безповоротно змінюється частина олюдненого світу, позначеного творчістю і працею людини. Саме це сталося в селах, де були зруйновані чи спотворені дерев’яні церкви, дзвіниці, муровані храми. Інакше, як деградацією історичного ландшафту, це не назвеш. Ми маємо зняти рожеві окуляри, оповиті флером «романтичного Закарпаття», усвідомити цей процес і принаймні спробувати його зупинити. Поки ще є що зупиняти.
