ГлавнаяКультура

Маріам Петросян: «Мені не страшно залишитися авторкою однієї книги»

Вірменська письменниця Маріам Петросян писала «Дім, в якому…» двадцять років. Книга у жанрі магічного реалізму розповідає про школу-інтернат, де живуть діти з інвалідністю ― вони мають надприродні здібності, поділені на клани і зовсім не здаються одне одному дивакуватими. 

Роман без конкретного місця і часу про підлітків, прийняття і дорослішання вийшов у 2009 році. Через рік став культовим, зібрав віртуальну фанатську спільноту й отримав кілька нагород у Росії. Мовою оригіналу вийшов уже четвертий тираж, «Дім, в якому…» переклали більш ніж на десять мов Європи. 

Маріам Петросян більше нічого так і не написала. Письменницею вона бути не прагнула ніколи ― основною її роботою була анімація. 

У 2019 році у видавництві #книголав вийшов роман «Дім, в якому…» в перекладі Маріанни Кіяновської. LB.ua поговорив з Маріам Петросян про феномен книги, розпад радянської анімації, силу випадку та війну, від якої ніколи немає втечі. 

Маріам Петросян
Фото: newsarmenia.am
Маріам Петросян

«Дім, в якому…» має заплутану нелінійну структуру. Ви пояснюєте це термінами написання ― працювали над романом 20 років. Якою була його початкова ідея?

Я весь час малювала й іноді в мене виникало бажання описати намальоване. У 17 я, домашня і тиха, почала писати роман. Це тривало 20 років, але з великими перервами. Я створювала частинки, «середини роману», які сподівалася колись дописати ― цілісної розповіді не було, історії нашаровувалися. До мене не приходила ані ідея, ані прагнення публікації. Як результат я мріяла побачити книгу, написану для себе і найближчих ― навіть надрукувала на машинці і зшила два екземпляри для близьких. Потім друкувала на принтері й переплітала ― такий макет був межею моїх мрій. Він мені навіть снився: я гортала сторінки і ніяк не могла прочитати кінцівку. 

Чи не втомлювало таке писання?

Люди не завжди розуміють, що означає «писати для себе». Ти не маєш ані зобов’язання, ані бажання це закінчувати, віддаєш письму свій час і зовсім не прагнеш фіналу. Власне, ця книга має дивну форму, бо була історією, яку я збиралася писати, поки не набридне. Я діставала рукопис три рази на рік ― перечитувала шматки тексту, надихалася й дописувала кілька абзаців. Це була моя гра, у яку я сама з собою бавилася. Ми з текстом співіснували.

Коли ви зрозуміли, що час завершувати книгу?

У 2000 році народився мій перший син. Коли йому було три роки, я вперше відкрила текст ― це було найбільшою перервою у написанні. Стало страшно, що я не зможу продовжити писання, навіть якщо захочу, тож я судомно додавала якийсь текст, але нічого не виходило. Запанікувала і мучила себе, поки не вдалося написати. Тоді я зрозуміла, що це схоже на малювання ― після довгої перерви рука «закривається», техніку треба відновлювати. З письмом складніше ― після паузи важче відновити ситуацію, з якою працюєш. Я зрозуміла, що мої плани писати цей текст у старості під загрозою і вирішила, що непогано було б закінчити історію. І саме тоді отримала пропозицію від видавництва.

Фото: qaghaq.am

На презентації перекладу у Львові ви згадували, що історія з виходом книги заплутана і ви до неї не маєте ніякого стосунку. Як так трапилося?

Один з рукописів я лишила своїй покровительці тітці Елі в Москві. З вигляду вона звичайна бабуся, але насправді займалася ядерною фізикою, працювала у школі-інтернаті й мала широкий кругозір, як у молодої людини. Що трапилося далі, я дізналася аж на першій зустрічі з читачами.

Льоня, син тітки Елі, взяв почитати мій рукопис. Потім ― передав другові Андрієві, а той закинув його в шухляду в офісі. Книга пролежала там п’ять років, поки Андрій не почав переїзд ― він знайшов її, перечитав. Перечитала його мама, тато, сестра і молодший брат, що віддав рукопис своїй дівчині. Як виявилося, та ходила на заняття з вокалу разом з Шаши Мартиновою, головною редакторкою видавництва «Livebook». На книзі не було ані назви, ані імені, але вона захотіла її видати ― почали шукати мене.

Коли мені зателефонував Льоня, я взагалі не розуміла, про яку книгу йдеться. Але вони з Андрієм переконали мене погодитися. На дописання видавництво дало рік ― у результаті у фінальній версії зберігся тільки один уривок, з якого, власне, починалася ця історія. 

Що ви відчули, коли книга нарешті вийшла друком? Все-таки стільки років життя з текстом.

Коли я взяла до рук справжню книгу, я нічого не відчула ― складно було повірити, що це правда. Це відчуття досі мене не покидає. А от з перекладами інша справа ― їм я і дивуюся, і радію. Можливо, тому що я не можу її прочитати ― як у тому сні.

Як ви працюєте з перекладачами? Чи завжди вони розуміють, про що ця книга?

Іноді перекладачі бачать навіть те, про що я вже забула. Наприклад, вловлюють аналогії з іншими романи. На мене вплинули багато книг ― «Світло в серпні» Фолкнера, «Консервний ряд» Стайнбека, «Інтермедія» Бредбері, «Очима клоуна» Белля. Це не було крадіжками ― радше спроби писати так само прекрасно й відтворювати враження від прочитаного.

Були перекладачі, що казали: «Це така трагічна книга, я не можу її дочитати». Італійська перекладачка писала, що не читала більш веселого роману і дуже сміялася, поки працювала над ним. Мені таке сприйняття подобається більше, але підозрюю, що перекладачка відтворила гумор навіть там, де його не було. А от запитання від угорського перекладача насторожували ― він жодного разу не зрозумів написане правильно. Тож, мені здається, десь існує дуже абсурдна версія моєї книжки.

Міріам Петросян на презентації своєї книги на Book Forum.
Фото: Gazeta.ua
Міріам Петросян на презентації своєї книги на Book Forum.

А як щодо роботи з редакторами? 

Пишучи від імені певного персонажа, проживаєш цю історію, уявляєш, як би він це сказав ― тоді виникає особливий ритм. Для мене великою трагедією стали виправлення першої редакторки. Мав значення ритм, дихання тексту, кожне слово. То було відчуття, ніби в моєму вірші псують риму: редакторка видаляла і виправляла те, що було для мене важливим.Тож після виходу книги я жодного разу її не перечитувала.

За професією ви художниця. Як ви почали займатися анімацією?

Я працювала на студіях «Вірменфільм» і «Союзмультфільм», але ніколи про це не мріяла ― це трапилося випадково. Після художнього училища я планувала вступати до інституту. Наша родина мала потужні зв’язки, що забезпечували мені «зелений коридор» для вступу. Але я знала, що мої значно талановитіші друзі-однокурсники його не мають. Нечесна ситуація мучила мене, тому я вирішила вступати наступного року.

Та коли прийшов час, я вже почувалася надто дорослою для інституту. Я зрозуміла, що повторилося б моє навчання у училищі: трикутники, гіпсові голови, і лише через кілька років живі люди. Коли я дізналася, що навіть з натури ми будемо малювати тих самих стареньких, ту ж саму бабусю Асю, яку могла намалювати вже й уві сні ― тоді я справді перехотіла. Мама була в шоці, а деякі родичі й друзі досі в шоці від того, що я не маю вищої освіти, «напівграмотна». Це смішно. Хоча пізніше я пожалкувала, бо студентство ― це прекрасні роки. 

Коли я вирішила, що пропускаю вступ до інституту, батьки порадили піти на анімаційну студію, де працювала знайома. Так я потрапила на «Вірменфільм». Я не уявляла, чим буду займатися ― виявилося, що це безкінечна, жахливо нудна механіка. У тій роботі не було творчості ― я рахувала клітинки й міліметри. Для художника це справжня мука, тому в мультиплікації краще не вміти малювати.

Фото: olx.kz

У 90-ті ви поїхали з Вірменії до Росії через війну. Як ви почувалися в Москві?

На початку 90-их у Нагірному Карабасі тривала війна. У Вірменії хлопців просто хапали на вулиці, незважаючи на вік чи підготовку, і відправляли на фронт. Вони не вміли поводитися зі зброєю, ховатися в окопи, не приносили присягу. Їх використовували як гарматне м’ясо. Я не хотіла, щоб мій чоловік загинув, тож ми переїхали до Москви.

Складно сказати, чи нам сподобався цей переїзд. «Союзмультфільм» уже розвалювався, тож ми працювали не у великому цехові, а в малій групі ― побачили залишки колишньої величі. У 90-ті нелегко було й москвичам, а що вже казати про мігрантів з Кавказу без прописки ― нас могли просто з вулиці посадити на потяг і відправити додому.

Ми жили за містом у напіврозваленому будинку. Потім ― посеред боліт на дачі моєї сестри, від якої до Москви було 2,5 години електричкою. Пізніше ― в орендованій квартирі разом з іншими вірменами. Ми повернулися через два роки, коли я вже не мала остраху, що чоловік піде в армію, а я отримаю його останки. Ті два роки я згадую як велику пригоду, але чоловік каже, що то було жахливо.

Чи були у вас думки знову поїхати з Вірменії під час пізніших загострень конфлікту?

У 2000 році у нас народився перший син, другий ― у 2006. Через них у 2017 році я знову вирішила, що з нашої країни треба тікати. Тоді знову відбулося загострення конфлікту у Нагірному Карабасі, на яку знову послали 18-річних хлопчиків. Це було жахливо.

Саме тоді наш молодший десятирічний син перейшов з приватної школи в державну. На День армії всім сказали прийти в камуфляжі. Ми нічого такого не мали, тож він пішов у звичайному одязі. На святкуванні я побачила жахливу картину ― на сцені стояли хлопчики й дівчатка у камуфляжі й співали пісні про смерть за батьківщину. Мій син стояв у останньому ряді ― з довгим волоссям, напіввипущеною сорочкою, розв'язаними шнурками ― а позаду нього на всю стіну з проектора транслювали фотографії хлопців, що померли на кордоні. Матері поруч сиділи з натхненними обличчями й плакали.

Я не уявляла, що в школі можуть переконувати дітей, що помирати на війні ― це нормально. Їх узагалі не можна втягувати в міжнаціональні конфлікти, не можна переконувати матерів, що вони народили дітей, щоб ті десь загинули. Мене налякав ще й старший син ― йому було 17 і він сказав, що пішов би воювати добровольцем, якби був повнолітнім.

Я повернулася зі школи додому і сказала чоловікові, що нам треба терміново їхати ― неважливо, куди. Але все затихло і ми лишилися ― іноді я думаю, що колись пошкодую про це.

Фото: domv.fandom.com

Чим ви займалися після повернення додому?

Повернувшись з Москви, я покинула анімацію ― у Вірменії індустрії більше не існувало. Тож наступні три роки я працювала в школі над проектом з історії мистецтва. Це був цикл лекцій для старших класів і студентів, аналогів якому в країні не було.

Ідея належала дружині тодішнього президента, оплатив її втілення відомий вірменський бізнесмен. У нас були і викладачі з інститутів, й історики, й археологи, що возили дітей на розкопки, й архітектори, що навчали створювати проекти для клієнтів. Показували французьке кіно, пояснювали, що таке модерн ― цьому ніде не вчили. До нас приходили зі школи, сільгосп інституту, медучилища, консерваторії ― просто по знання, бо ані дипломів, ані привілеїв цей курс не давав.

Але через три роки фінансування закінчилося. Ми ще рік працювали як волонтери, сподіваючись на допомогу, але нового спонсора так і не знайшли. Після завершення цього проекту я більше ніде не працювала, тож мала час на дописання книги. Той рік жахливо відрізнявся від звичної довготривалої роботи: я примушувала себе впорядкувати окремі історії в одну цілісну.

Чи відразу до книги прийшов успіх? Як ви реагували?

«Дім, в якому…» вистрілив не відразу. Я попросила знайомого єреванського книгаря замовити для своєї крамниці 30 екземплярів. Він сумнівався, чи хтось їх узагалі купить, тож я пообіцяла викупити книги, якщо через рік вони стоятимуть на полицях. Час від часу я купувала по одній книзі, щоб у результаті викупити менше. Я вигадувала, кому подарувати «Дім», щоб мати привід купити ще один примірник, але ніхто, крім мене, книгу не купував.

Коли обумовлений термін добігав кінця, я прийшла до книгарні, щоб викупити залишок. Та продавець сказав, що готовий почекати ще три місяці ― і за цей час продалося все. Він замовив наступну партію книг ― і їх теж купили. Можливо, допомогли відгуки в інтернеті. Я досі не знаю, що трапилося і досі дивуюся, якій кількості людей сподобалося те, що я написала.

Не зважаючи на це, писати другу частину роману ви не плануєте. Чому?

Історія «Дому» завершена, продовження не буде. Книга живе і без мене: є фанфіки, рольові ігри, фан-арт ― від деяких робіт я у захваті. Я не проти мультфільмів або театральних вистав, але ніколи не дозволю екранізувати «Дім, в якому…». Думаю, це нав’язує бачення режисера, а я хочу, щоб кожен міг уявити історію по-своєму. 

Але й узагалі до літератури повертатися не плануєте?

Я не знаю, чи писатиму далі ― можливо, для себе. Бути авторкою однієї книги мені не страшно ― може, інші цього бояться, але, як на мене, це доволі круто. 

Оксана Расулова, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter