ГлавнаяБлогиБлог Ольги Михайлюк

Як з'явились «роздІловІ»

«роздІловІ» з’явились навесні в Одесі. Сергій Жадан вислав мені вірші зі збірки «Вогнепальні і ножові». І вони якось одразу почали в мені жити. Хотілось їх не лише читати, але й чути. Я навіть друзів змусила читати, на різні голоси.

Потім з’явилося відчуття, що поезію було б добре почути в об’ємнішому варіанті, що вона має існувати з музикою. Мені стало зрозуміло, що хочу познайомити Сергія з Олексієм [Олексій Ворсоба – прим]. І познайомила. Перші експерименти були скоріше аудіопоетичними, не такими музичними як зараз, не вимальовувалися в окремі п’єси, це був пошук та експеримент, чиста імпровізація. Пізніше з’явилася музика — виразна, самостійна, але така, що дає можливість тексту стати чуттєвішим.

І вже 11 грудня фільм-концерт «Розділові Наживо», який екранізує «роздІловІ», вийде на великі екрани кінотеатрів по всій Україні. Чергова трансформація проєкту завдяки ініціативі й пропозиції режисера Вадима Ількова [оператор-постановник фільму «Вулкан» (2018), режисер фільму «Тато — мамин брат» (2018) - прим.].

Фото: роздІловІ

Про візуальну складову

На початку візуальний образ був присутній на рівні знаків і трансформацій слів. Ми працювали з відеохудожниками, віджеями. Але одного разу під час репетиції в Мінську я щось креслила, закреслювала, дописувала, і вийшло так, що ми зазвучали разом. Завдяки звуку олівця. Тоді я почула від Олексія, що він тримається за мою лінію. І це неможливо зробити з віджеїнгом. Жива дія, щось на межі візуалізації і перформансу.

Було страшно. На перших виступах я не була на сцені, знаходила собі затишні місця, балкони. Але з часом стало зрозуміло, що взаємодія — коли ми бачимо один одного, відчуваємо один одного, — відкриває нові можливості. Вперше ми спробували бути на сцені всі разом у Вроцлаві.

Все якось збіглося в часі. Ця необхідність вийти у світло. В той час я навчалася в Познані у Януша Балдиґи, одного з найвизначніших польських перформерів. Більшість його робіт про рівновагу — про прості рухи, про лінії й кордони. Цей досвід був дуже важливим для мене. Здається, тоді я і знайшла свою мову.

Про різницю між перформансом і фільмом

Перформанс передбачає, що ти працюєш як інструмент. Навколо — простір без зайвих предметів. І ти проживаєш тут і зараз, без дублів.

Нам — учасникам «роздІлових» — навіть у порожніх просторах іноді дуже непросто взаємодіяти. Фільм же має багато складових, відповідно, багато людей і рухів. Здивувало те, наскільки ми всі опинилися на одній хвилі. Це було схоже на спільний ритуал.

Увага й взаємодія мають для мене значення, і живий виступ їх дає: реакція, оплески, емоція. Але під час запису з’являється більша зосередженість.

Про тексти, слова і документалістику

Останні п’ять років були складними для України. Мені здавалося надзвичайно важливим документувати події, я багато писала. В Алчевську навесні 2014-го я була з «роздІловими», а в липні повернулась вже сама по собі. Зрозуміла: була так захоплена репетиціями й виступом, й не побачила (не хотіла, й мені вдалося) того, що відбувалось навколо. Повернення вилилося в тексти: для часописів, для різних видань, для себе. В якийсь момент з’явилося відчуття, що і це не працює. Я заходила все далі в глухий кут. Жахи посилювалися, події ставали все інтенсивнішими, і я розуміла, що словом не можу зарадити, навіть собі. Тексти стали «безсилими». Настала пауза. Для усвідомлення й внутрішньої роботи зі спогадами й образами. Я думала про людей, які залишилися на вокзалі в Алчевську. Я поїхала, а вони лишилися. І я якийсь час так і жила — з ними всередині.

Під час липневої поїздки на схід ми з подругою вирішили з’їздити в садибу, про яку йдеться в фільмі «Вальс Алчевськ». Дуже важливий етап в історії «роздІлових». Нас зупинили на блокпост і забрали «на розмову». Були здивовані, що в моєму фотоапараті тільки квіти, садиби, птахи. Вочевидь, розчаровані. Ми проговорили години чотири. Нас відпустили, але сказали, що ми вже не зможемо виїхати. На вокзалі ми зрозуміли, чому. В Дебальцеве підірвали колії, і ми залишились в Алчевську на кілька тижнів. Я пам’ятаю той вокзал. Він схожий на той, що з’являється в «Інтернаті» у Сергія [Жадана — прим.]. Якось ми всі потрапляли в той час в дуже схожі ситуації. Пам’ятаю жінок, які пройшли сорок кілометрів з Луганська на вокзал в Алчевськ, щоб виїхати. І там усвідомили, що потяг більше не приїде. Вони з маленькими дітьми і картатими торбами, я — з фотоапаратом. Було дуже красиве сонце, промені, зворушливі кадри — діти, мами, іграшки. Тоді я зрозуміла, що не документалістка, я не можу цього знімати. Вони просто лишилися в моїх спогадах. Важко було. Через кілька місяців я вирішила, що мушу сама пройти сорок кілометрів без зупинок, щоб моє тіло зрозуміло, як це. І я пішла. І це стало початком досвіду перформансу. Дивно, цей перформанс продовжується. Я показала його документацію в Мюнхені, повернулася, знайшла дівчат-переселенок, які до нього долучилися, ми йшли, писали на стінах, писали про головне. Зараз документація цього перформансу в Мехіко в рамках виставки «На лінії фронту. Українське мистецтво 2013–2019 рр.» — там сучасне мистецтво й документальне кіно.

Але навіть у перформансах я все одно повертаюся до слова. Мені здається, що слово «кохання» треба писати ковзанами по тонкому льоду. Розуміти, яка поверхня, який смак, який дотик. Мені хочеться, щоб слова мали сенс.

У моїй першій відеопоетичній роботі кОХання перетворювалося на хрестики й нулики. Слово «кохання» в тексті на пів сторінки повторювалося 25 разів. І от вони — ці кохання з різних рядків — з’їжджалися в тексті, їх можна було викреслювати по три на діагональ, завжди перемагали або одні, або інші. І тільки одне слово зависло в повітрі. Лише одне не перетворилося на гру.

Мені цікаво шукати у текстах такі знаки, маркери, коди. І це щось поміж. Поміж картинкою і текстом. В японській літературі є жанр дзуйхіцу — навздогін за пензлем, короткі замальовки-оповідання. Японцям взагалі притаманно думати про те, на якому папері ти написав вірш, яку гілочку якого дерева ти до цього додав, з яким настроєм. Важливим є ритуал навколо.

Про мови «роздІлових»

Зараз завершена робота над шістьма іноземними мовами, якими тепер існує наш сайт rozdilovi.org.

Фото: Денис Овчар

«Серце, серце хворе на лихоманку...» Перекладач з італійської Лоренцо Помпео під час роботи в нашій поетичній лабораторії був спокійний, говорив мало, часто зникав. А потім з’явився біля мікрофона і продекламував цей вірш італійською — “Cuore, cuore mio, malato di febbre”. І просто закружляли навколо персонажі Антоніоні й Фелліні, неймовірна мова, неймовірні інтонації. Тепер нам здається, що цей вірш треба читати лише італійською.

Різні тексти знайшли себе в різних мовах. Фантастичне поєднання німецької й української. Сергій і перекладачка німецькою мовою Клаудіа Дате читали разом: чоловічі репліки — українською, жіночі — німецькою. І це було прекрасно. Таким свіжим прохолодним повітрям врізалася німецька мова через шпарину в тексті. Ніби трохи надтріснутий, схвильований, тривожний жіночий голос — незабутньо. Клаудія говорить, що коли ми запропонували їй попрацювати над окремими рядками тексту, вона побачила два шляхи: перший — сказати «таким чином твір буде розірваний на шматки, він втратить свою цілісність, я не буду цим займатися», другий — «це щось абсолютно нове в перекладі, це дає простір для життя кожному рядку, і кожен окремий рядок робить твором». На наше щастя, вона обрала другий варіант. Потім говорила, що у процесі перекладання зазвичай існує певна тяглість, ти йдеш далі й далі за текстом. А манера роботи над «роздІловими» — це завжди можливість зупинитись на якомусь слові. І з цим словом прожити день, два, три. Каже, що таким чином відкрила багато нового для себе в німецькій мові.

Я теж. Мені, скажімо, подобається писати Morgenluft. Не знаю, чому. Ті, хто любить «роздІловІ», знають, що Morgenluft — це ранкове повітря. І воно німецьке.

Якісь інші слова хочеться писати іншою мовою. Наприклад, перекладачка французькою Ірина Дмитришин запропонувала переклад слова «нічого» не як “rien”, а як “néant”. І коли я написала “né”, Томаш вступив зі звуком. І я побачила знак, який сказав мені «зупинись, тримай паузу». Потім я дописала слово і виявилося, що “né” — це народження, а “néant” — відсутність, заперечення буття, порожнеча. І таке життя між першим і другим складом.

Вадим Ільков у цьому сенсі теж перекладач. Є перекладачі, які працюють зі словами, а є ті, кому доводиться працювати з тою дивною багатовимірною мовою, якою ми говоримо.

Для мене ця робота — ще не цілком зрозуміла, але зваблива, особлива. Коли народжується ідея, з нею важко жити, поки не випустиш у світ. А тут — чужий твір. Робота перекладача — це наповнитися ним, жити з ним всередині, поки він не знайде форму. Це так небезпечно й так цікаво.

Про те, чому «роздІлові» припиняють своє існування

Це не кінець. Це перехід в інші форми.

Наш проєкт постійно трансформувався, з’являлись нові вірші, інші асоціації та настрої. Було по-різному — додавалось, скорочувалось. Можливо, згодом з’явиться фільм про фільм-концерт. І не буде зупинки.

Після виступу в Мистецькому Арсеналі відбулась цікава розмова про паузи. Актори, наші знайомі, говорили, що все чудово, але ці подихи, паузи — вони задовгі, трохи невиправдані, незрозумілі. А о другій ночі я отримала повідомлення від свого знайомого: «Олю, і особливо дякую за паузи. Я таки розплакався». І це постійно — 50/50.

Комусь важливі паузи й те, що в них відбувається, комусь — виключно ритм, і чим він динамічніший, тим краще. Нам потрібен час на усвідомлення. Це надзвичайно, що ми сім років пробули разом. Але щось нове народжується.

Про фільм-концерт «Розділові Наживо»

Мені цікаво спостерігати, де з’являються картинки, які я малювала під час виступів. У світлих галерейних просторах. В бліндажі. В спальні. Тепер мені цікаво буде побачити людей, які будуть дивитись фільм.

Для фільму були створені певні умови, скажімо так, — це одна з версій «роздІлових». Певні композиції ми не грали — вони занадто гострі, щоб дивитися з малої відстані. І в цій версії важлива особистість режисера Вадима Ількова.

Про досвід, який дали «роздІловІ»

Поки це найпрекрасніший, і водночас, найжахливіший період мого життя. Це найбільша трагедія і найбільша радість. Ми створили всесвіт і пастку самі для себе. Що б ми не казали, як би ми не переконували себе, що знаємо, чим це завершиться, — ні. Завжди є наступний рядок. І не факт, що написаний тим самим автором.

«роздІловІ» — це досвід трансформацій, драматичних моментів, які раптом змінюються радістю. Неймовірна амплітуда емоцій.

Для мене «роздІловІ» — це коли відкриваєш вікно у вологу, моторошну ніч, сідаєш у свій космічний корабель і вилітаєш в цю ніч. Тобі стає легше. Ти дихаєш глибоко і бачиш, що десь там ще хтось летить, бачиш вогник. Розумієш, що в цій порожнечі ти не один. Не обов’язково вітатися через ілюмінатор, але ти знаєш, що десь вони — ці вогники — існують. І, можливо, ми є такими сигналами один для одного. І от це «нічого» — воно наповнюється цим зеленим світлом, цією радістю після моторошного початку. А потім знову буде різне.

Ольга Михайлюк Ольга Михайлюк , Режисерка проєктів Агенції АртПоле
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter