Ада і Сулейман — ніжно закохані сенегальські підлітки, яким, як Ромео і Джульєтті, не судилось бути разом. Останні три місяці хлопець працював на будівництві закутого у скло футуристичного хмарочосу, що скидається радше на марення, ніж реальність. По шию в боргах і без виплаченої зарплатні, разом з іншими будівельниками він вирушає на заробітки до Іспанії, але так і не знаходить слів, щоб попрощатися з коханою. Через декілька днів місцеві рибалки повідомляють про знайдені уламки розбитого штормом човна, і вбита горем Ада вирішує скоритися обраній батьками долі. Але таємничий підпал весільного ліжка і зірване свято дають їй надію, що коханий вижив. Вона хоче зустрітись з Сулейманом раніше, ніж його знайде детектив Іса, та ще не підозрює, з якими потойбічними і дивними речами доведеться їй зіткнутися.
Безперечно, Маті Діоп турбує гостро-соціальна проблематика африканської бідності, але це лише верхній шар оповіді. Любовне зображення Ади та її подруг, які ночами чекають своїх хлопців на березі океану, видає найпотаємніші роздуми та переживання режисерки. Підневільне положення сучасних Пенелоп, які в жорстких рамках мусульманського патріархального суспільства буквально позбавлені права голосу, збурює емансиповану Маті Діоп. Принизлива необхідність підтверджувати цноту, неможливість обрати супутника життя чи сексуальний одяг, не оминувши печаті бідності чи тавра проститутки, підштовхує режисерку шукати вихід у площині етнічних вірувань і засобах магічного реалізму. Ночами в тіла жінок вселяються душі їх загиблих коханих, щоб вибити з жадібного магната Н'Дьяє невиплачені хлопцям зарплати. З більмами замість очей та грацією зомбі вони стають брутальними супер-героїнями, які здатні не тільки обирати правила свого життя, але й силою диктувати їх знахабнілим багатіям.
“Атлантика" — це не просто самобутній і захопливий арт-хаус, а повноправний спадкоємець класичних африканських кінотрадицій. Сенегальська режисерка народилась і виросла у Парижі, про який, за іронією долі, так мріяли герої фільму її дядька, режисера Джибрила Діопа-Мамбеті. Якщо для пастуха Моурі та його дівчини Анти з класичного африканського фільму "Тукі Букі" "Париж — це ворота раю на Землі, а блага західної цивілізації і еміграція — спосіб до них дотягнутися, то для головних героїв "Атлантики" — це вимушена необхідність. Сьогодні Сенегал — одна з п'яти найінноваційніших держав Африки, в розвиток якої ладні вкладатись наймогутніші інвестори та підприємці, але прірва між багатими та бідними залишається такою ж нездоланною. Для самої ж Марі Діоп Париж остаточно так і не став домом. "Атлантика" — це третя, і, напевно, найбільш вдала спроба режисерки його віднайти.
У її послужному списку вже значаться дві короткометражки, які вступають у безпосередній діалог з нинішнім фільмом і стрічкою дядька. В 2009 вона дебютувала з картиною "Атлантики", в якому сенегальські рибалки, чи то їх привиди, розповідали про сувору специфіку своєї роботи та відчайдушне бажання повернутись додому. В 2013 в документальній картині “Тисяча сонць" вона влаштувала зустріч головних героїв "Тукі Букі": Марем Ньянг (Анта) дійсно залишила Дакар, але вирушила не до Парижу, а до засніженої Аляски. Приїхавши до неї з її колишнім партнером Магайе Ньянгом через 30 після успіху "Тукі Букі", вона пролила світло на те, чи справдились їх головні мрії, і як іноді життя, краще за будь-якого режисера, переплітає правду і вигадку. І хоч яким би сильним не був потяг авторки до батьківщини, головний конфлікт “Атлантики” все ж таки вона вирішує як справжня француженка: саме через втрату цноти Ада вперше в житті відчуває смак свободи і впевненість, що попереду її чекають нові сонячні горизонти.
Максимально турботливим та делікатним цей перехід робить і ювелірна операторська робота Клер Матон, яка знімає закоханих завжди впівоберта, ніби схоплених у моменті єднання випадковим поглядом сторонньої людини, якій одночасно дуже соромно і цікаво за ними спостерігати. Завдяки їй у картині з'являється ще один герой — мінливий та непередбачуваний Атлантичний океан. Передчуття шторму вкупі з тривожно-атмосферним музичним оформленням в стилі ембіент дає те пронизливе відчуття фатальної невідворотності, яке перетворює пейзажі моря та міста на аномально-містичну зону у кращому дусі “Твін Піксу”. Роль місцевої “червоної кімнати” грає дискотечний клуб на березі океану, куди навіть після смерті душі загиблих хлопців повертаються, щоб у світлі стробоскопів нагадувати про себе коханим сумними відображеннями у дзеркалах. І хоч більшість акторів не є професіоналами, спостерігаючи за магічною кіногенією ангельского обличчя головної виконавиці, Мам Бінети Сан, мимоволі починаєш вірити у щось світле, принаймні — у світле майбутнє французько-сенегальского кіно.