ГлавнаяБлогиБлог Маріам Агамян

Мистецтво малого гранту

Сашко Протяг, режисер, координатор проекту «ТворчСхід»: Проект «ТворчСхід» від початку був принципово сфокусований на культурі Сходу України, яка залишається частково невидимою, частково стигматизованою, в тому числі й для тих, хто мешкає на Сході. Пізніше ми зрозуміли, що Схід України можна шукати і знаходити не лише на географічному сході, але також на занедбаному комбінаті фото- і кіноплівки в Шостці або в колишньому центрі виробництва сірки Новояворівську, або навіть у культурстоличному середовищі фрілансер_ок, які працюють у мистецьких проектах. І також стало очевидним, що культурна невидимість повсюдного Сходу пов’язана з певними політиками історичної пам’яті або навіть із автоцензурою. Є культурний процес, який є бажаним і рекомендованим, і є культурні рефлексії, які залишаються в андерграунді. Усвідомлюючи, що проект «ТворчСхід» не зможе візуалізувати в трьох фільмах усі невидимі «заброшки» культури, ми запросили журналіст_ок розказати про їхнє бачення невидимого, наприклад, умов праці в мистецьких проектах.

Трагікомедія

Дія перша. «Просто»

В одному інтерв’ю зарубіжна співачка ділилася своїми історіями успіху. Одна з цих історій була про те, що коли їй потрібні були гроші на власний творчий проект, вона йшла і просто працювала кельнеркою. 

Я дуже цим захопилась і подумала, що це, дійсно, простий спосіб. Ти працюєш у барі, твої постійні відвідувачі стають твоїми приятелями. Ти вітаєшся з ними, називаєш на ім’я й без замовлення вже починаєш готувати їм улюблений напій. А потім накопичуєш невеликий капітал і створюєш виставу, і ті ж приятелі приходять її дивитися.

Шкода, що це не працює. Можливо, та співачка дійсно так робила, а от мені не вдається. Причому – незалежно від роботи. Ким би я не працювала – нянею, копірайтеркою, продавчинею в магазині, адміністраторкою книжкового, – мені не вдається назбирати безпечний баланс грошей. 

Можливо, та співачка знала якийсь лайфхак – як спинити життя на той час, доки ти накопичуєш? Щоб не платити комуналку, не хворіти й не лікуватися, не їсти й не користуватися транспортом.

Можливо, в її барі були гнучкі системи штрафів? Бо коли я не дорахувалась 300 гривень із денної каси в магазині, то мала докласти власні гроші. Зі своєї зарплатні, яка в мене була 200 грн за 10-годинний робочий день. І не те щоб це найгірші умови – такі самі були і в моїх колег і знайомих. Деякі зі співробітників просто боялися сказати, що в касі менше грошей, аніж мало би, чи щось вкрали з асортименту. Адже ми маємо триматись за цю можливість: 20 грн / 1 година.

Дедалі популярнішими стають прості історії успіху: всі були наполегливими – всі не здавалися – всі все отримали. Молодці. Що тут скажеш. Здається спершу, що багато чого скажеш: і критику таких історій, і те, в чому вимірюється успіх, і те, за рахунок кого цей успіх робиться. Але. Після роботи, яка дає тільки вижити, чи безробіття, яке виживати не дає, ти думаєш про це приблизно так: ну, що тут ще скажеш. 

Дія друга. Заповніть анкету і засуньте

Щоб отримати фінансову підтримку, іноді доводиться подаватися на гранти, конкурси, резиденції. Тому що, давайте будемо чесні, – працевлаштуватись у щось наявне й цікаве майже неможливо. Тому ми крекчемо, охаємо й інколи спромагаємось на “візьми і зроби своє”. Яким у нас люб’язно тикають усі, кому ми наважились пожалітись на проблему.

Як і на роботу, на грант, резиденцію абощо треба писати мотиваційні листи. І ці тони мотиваційних листів до певної міри правдиві, а до певної —  принизливі. Я загалом не проти перечитувати тексти, які я пишу, але не мотиваційні. 

Більше того, для отримання гранту потрібно мати перевірених поручительок. Не просто тих, хто знає про вас і вашу творчість, а хто за вас прямо-таки впишеться, якщо що. Інакше може статись, як із моїми подругами, котрим не підтвердили великий і потрібний їм грант. А причиною стало те, що людина з великими можливостями і ресурсами, яку вони вказали як гарантку, відписала донорам на їхній запит, що, на її думку, мисткині й без того мають де взяти гроші. Тобто недостатньо, що ви вирішили просити грошей і підтримки. Мабуть, якийсь час треба ходити у якомусь дранті, виривати їжу в поручительок – щоб коли ви напишете грант, вони точно були впевнені, що вам гроші треба.

Дія третя. Привалило

Що ж буває, коли вам усе-таки дали якусь потрібну вам інституційну підтримку? 

Явний дисбаланс сил призводить до того, що донори можуть дозволити собі все, а ви можете, хм, нічого. Можуть змінюватися умови роботи, дати виплати грошей, форми звітності – ви навіть уявлення не мали, скільки всього може змінитись, поки це не почнеться. Люди, які отримують зарплатню за свою роботу, не люблять відповідати на твої запитання, і взагалі складається таке враження, що просто не люблять тебе. Ти стараєшся розібратися з цим відчуттям, думаючи, що в тебе психологічні проблеми, допитуєшся у своїх дружніх кіл, і тобі кажуть - нє-нє, все нормально, це мудацтво. Ну, фух.

На противагу інституціям із їхніми суворими очікуваннями та вимогами, бувають й інші сценарії арт-менеджменту. У 2015 році подруга мисткиня відкрила у фейсбуці сторінку «Фонд малих грантів» (нині не існує). Вона була готова надавати 100 грн на реалізацію проектів. Інша знайома художниця жила поруч із однією артінституцією, і коли в неї закінчувався туалетний папір, вона заходила до них і брала з туалету кілька рулонів. Це єдині відомі мені випадки прямої допомоги й підтримки мисткинь.

Інституції розвиваються, і донори бажають подобатися своїм донорам, тому їх цікавлять нові проекти – «нішеві», «бунтівні», але ти маєш вміти бути критичною і тримати баланс, щоб не критикувати інституцію своїх грантерів і грантерів їхніх грантів. Щоправда, це загрожує не всім: одна з улюблених вимог – молоді мисткині. Молоді настільки, щоб шукати можливості скласти солідне портфоліо (мисткині молоді, а вимоги до портфоліо ті самі). Бунтівні настільки, щоб бути готовими «окультурити» й розтлумачити свій бунт однією чи двома «європейськими» мовами й пояснити концепт у трьох словах/ реченнях/ абзацах/ сторінках. 

Фото: Facebook / ВіВі

Тепер грантери бажають працювати з вільними ініціативами, а не НДО, бо це подобається донорам. Але ти мусиш поводити себе, як бувалий вовк, – звітувати вчасно і так, як це собі уявляють грантодавці. Ти мусиш балансувати на межі зухвалої критичності, тримаючись тієї, яку цікаво репрезентувати як здобутки свого фонду чи інституції. Але і мусиш бути продуктивною, як фабрика, виконувати норму в зазначений час. 

Траплялося, що я за гроші ініціативи їхала на театральний фестиваль, де безкоштовно проводила воркшопи для дітей. І керівниця проекту публічно змушувала мене за цей час здати готовий текстовий проект, не дозволяла піти з воркшопу, коли в мене був головний біль. І це приниження і тиск на мене не призвели до репутаційних втрат для кураторок. Коротка історія закінчилася тим, що на проект їздять інші, більш продуктивні люди.

Дія четверта. Надцятий вимір

Дедлайни, обмеження за віком, громадянством, освітою – те, що може собі дозволити грантодавець публічно. 

Але ж як солодко від того, що можуть бути обмеження, які не зазначені в конкурсі. Тут я ще не беру до уваги, коли публічний кол до гранту робиться заради галочки, і всередині інституції всі знають наперед, хто його отримає. Це бонусний тіньовий сектор на колесі грантів, ніколи не можна до кінця зрозуміти, випав він тобі чи ні.

Часто практикується мовчазна відмова. Навіть не знаю, що мені подобається більше – нещирі побажання отримати й підтримати заявку наступного разу чи повне ігнорування. Фактично ніколи не кажуть, у чому саме була проблема заявки. Видається, що це якесь апріорне знання – якісь митці від народження можуть заповнювати анкети. Але це не ми.

Дія п’ята. Виснажена

Ми маємо бути конформно «ненормальними», такими, щоб було цікаво запросити нас на корпоративне свято, де б донори знайомили нас зі своїми донорами. Де наша суб’єктність – на рівні декоративної тваринки: може, звісно, трохи подряпати руку годувальника, але дресирований і «ввічливий», тому навряд чи буде. А ще дивіться, який смішний, своє мистецтво робить, як мило!

Одного разу після воркшопу від однієї з інституцій нас повели на фуршет. Не маючи вільних грошей на такі вишукані страви в реальному житті, елегантно вальсуєш між столиками зі снеками, другими стравами та гарнірами, закидаючись корзинками з салатами, тримаєш покер фейс. У якийсь момент донори моїх донорів починають світську бесіду зі мною запитанням: Ви драматург? Ви живете в Києві? Ваші п’єси читали на Майдані? 

Із тобою розмовляють як зі згустком своїх уявлень про країну, регіон, національність. Інколи складається таке враження, що людям набридло читати новини, вони хочуть, щоб ти, як носійка інформації, їх зацікавила – станцювала про війну, заспівала про революцію, зробила документальне кіно, бездоганно обравши об’єкт екзотизації.

Від цього ти додатково завжди в уразливому стані. Ти не можеш планувати своє майбутнє, ти залежиш від того, наскільки дорого можна буде продати твої унікальні страждання. Ще модно бути такою маргінальною чи вже треба інакше?

Усе частіше ті, хто володіють грошима, наділяють себе чарівними суперздібностями. Вже не ти маєш хорошу ідею, і тому отримуєш грант, а ті, хто дають гроші, знайшли тебе й направили, перстом своїм указали шлях.

Від нас вимагають тотальної відданості й лояльності до донорів. Донори – королі життя. Якщо на тебе звернули увагу, намагайся якомога довше робити одне й те саме. Бо, можливо, їм подобається спостерігати за тобою. А можливо, ні – відповідь ви отримаєте в листі, який ніколи не надійде.

Маріам Агамян у співавторстві з ініціативою «Сіль» у рамках проекту «ТворчСхід», який відбувається за підтримки Українського культурного фонду та Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.

Картинки зі стікерпаку в телеграмі «Рыбы пытаются читать».

Маріам Агамян Маріам Агамян , Блогерка і драматургиня
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter