ГлавнаяБлогиБлог фільму "Портрет"

Портрет: Вітя Кравець

Портрет художника – це дослідження сучасного психологічного портрету людини мистецтва, здійснене під час роботи над сценарієм повнометражного художнього фільму “Портрет”, сучасної кіно-інтерпретації однойменної повісті Миколи Гоголя. Портрет, як жанр мистецтва, так чи інакше, є дослідженням людини – чи людини зображуваної, чи людини як концептуальної конструкції. Наше дослідження було сфокусоване на тому, як трансформується жанр портрету – і в контексті часу, і в контексті творчості окремого митця.

LB.ua публікує уривки дослідницьких інтерв’ю, зроблених в рамках підготовки до художнього фільму “Портрет”.

Вітя Кравець – художник, художник-постановник, ілюстратор. Народився в 1988 році у Львові, живе і працює в Києві. 

Олег Соснов, куратор:

Вітя Кравець – один із найцікавіших та самобутніх митців нашого покоління віком 30-40 років. Найкраще йому вдаються графічні роботи, але живопис теж захоплює своєю щирістю та експресією. Тонкий смак проявляється у всьому – від мистецтва до гастрономії. Вітя Кравець належить до невеликого числа митців, для яких відвертість та справжність висловлювання дуже цінні, як у мистецтві, так і у повсякденному житті. У наш час – це рідкість.

Фото: Вітя Кравець

Вітя Кравець, пряма мова:

Живопис ще світ не міняв. А ось атомна бомба – так.

Я безвідповідальний художник. Намагаюся побудувати своє творче життя так, щоб воно мене розважало.

Якщо всередині тебе не пустка, самовиражатися можна будь-якими засобами, будь-якими технічними прийомами, яких зараз безліч. Художня академія не обов’язкова.

В моїй Академії [НАОМА – авт.] говорили і про Яблонську, і про Кричевського, і про інших “визначних корифеїв”, що вийшли із тих стін. Проте стіни ними не пахнуть. Я цього не відчуваю. Для мене Академія пахне моєю юністю. Це найпотужніша емоція, яку вона мені дає.

Я сприймаю все, що я зробив на сьогоднішній день, як незавершене. Я ще не сформулював жодного конкретного послання, ні навіть настрою або стилістики. У мене завжди виходить щось нове, несхоже на попереднє. Мені це, з одного боку, подобається, адже якщо художник вийшов на експлуатацію знайденого їм вдалого рішення, на цьому його місія як творця закінчується. З іншого – бісить, бо я не можу зрозуміти хто я, та й взагалі заважає заробляти на цьому гроші. Це якщо би Фреді Меркьюрі в один момент вирішив стати віолончелістом. Думаю, більшість його прихильників не визнали би такої трансформації.

Я думаю, що містика в творчості з’являється, коли учасники процесу містично налаштовані. Якщо дати ікону Льоні Комському [антиквар, засновник аукціонного дому “Дукат” – авт.], він безпомилково визначить її вартість. А якщо поставити ікону в домі моєї бабусі, вона одразу перетвориться на безцінну річ. Це правило розповсюджується на всі твори.

Фото: Вітя Кравець

Сам стан художника можна назвати містичним. Тому що ти завжди у підвішеному стані, трохи нервовому, пошарпаному. Я думаю, що це може виглядати не зовсім по-людськи. Джерело цього – спосіб життя. Ти нестабільний елемент і відчуваєш себе відповідно. 

Художники знищують роботи не тільки в пориві пристрасті, але і тому, що вони просто робочий матеріал. Є роботи, що вже пережили себе, є роботи, що займають місце в майстерні, і так далі. Скульптори роблять це особливо видовищно. Один мій давній знайомий Валік ліпив академічні портрети, і при цьому займався тхеквондо. Він кінематографічно розбивав ногами невдалі портрети, зображуючи гримаси як у раннього Брюса Лі. Я бачив, як скульптори кидали сокири та інші важкі предмети у глиняні голови, що потім нагадували того поганого поліцейського із другого Термінатора. Розумієте, скульптори використовують глину по колу, вона ж нескінченна. Глина потрібна, а портрет – ні, він не вийшов, не склалося, треба його весело розібрати. Це просто битовуха.

Портрет – ледь не перший жанр мистецтва. І якщо станеться кінець світу, він буде останнім. Від інших ссавців нас відрізняє усвідомлення своєї смертності. І в момент, коли людина усвідомила свою кінечність, вона із цим не погодилася. Тому що це суперечить усім механізмам, які рухають нас уперед, які налаштовані на вічний шлях. Усі інші живі організми – обмануті, адже не знають, шо йдуть у глухий кут. І коли людина з цим стикнулася, скажімо, коли в племені помер 30-річний дід – сів і вже ее встав, почав смердіти та розкладатися, ось тоді, думаю, люди перестали із цим миритися. І вони вирішили мертвих якось оживляти, обмазувати глиною і малювати їм посмішки. Думаю, звідси і виник портрет. Як і все мистецтво. Просто від незгоди із фактом смертності. 

Мене цікавлять люди, проте я ненавиджу їх малювати. Мені набридло, я стільки їх перемалював! Я їх стилізував, стилізував і довів просто до плям. Мені цікаво спробувати зберегти впізнаваність людини, віднявши від неї фізичну складову. У людини окрім обличчя є купа рис, за якими її можна впізнати. Наприклад, я знаю, коли під вікном іде моя дружина. Мабуть, я вирізняю ритм її кроків. Я би хотів навчитися малювати ці речі.

Фото: Вітя Кравець

Фото: Вітя Кравець

Фото: Вітя Кравець

Розмовляла Надія Кошман, записала Марія Фіцджеральд.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter