ГоловнаКультура

«Крихітка Зомбі» Бертрана Бонелло: помста вуду масовому кінематографу

Коричнево-пурпурова шкіра, закочені очі і нестримна жага поласувати людським м’ясом — класичний портрет зомбі, що пропонує нам поп-культура, і якого ви в цій картині не побачите. 

Фільм-відкриття третього «Київського тижня критики», «Крихітка Зомбі» — трансцендентний кіно-досвід, який занурює глядача у витоки реального культу вуду, роздуми про ціну свободи та загрозу культурної апропріації.

Кадр з фільму Дитина зомбі
Кадр з фільму Дитина зомбі

Дія фільму відбувається у двох, на перший погляд непов’язаних, просторово-часових проміжках — Гаїті 1960 і сучасному Парижі. В антуражі екзотичної острівної республіки ми стаємо свідками перетворення звичайного чорношкірого роботяги на підневільного зомбі. Це реальна історія, яка набула у 80-тих світового розголосу: гаїтянин Клервіус Нарцис з’явився на очах у ошелешених рідних, які поховали його 20 років тому, і стверджував, що став жертвою магічного закляття. Чоловік не помер, а тимчасово перебував у вегетативному стані під дією порошку, підкинутого чаклуном. Переконати рідних і психіатрів нещасному вдалось дослівними подробицями власної смерті, поховання і «воскресіння». Причина поневолення виявилась куди прозаїчнішою: за день до смертельної слабкості він посварився з братом, який був надзвичайно незадоволений рішенням Клервіуса продати батьківську землю. За припущенням Клервіуса, саме він і нацькував на нього чаклуна, який впродовж десятиліть експлуатував його разом з іншими «мертвими» чи «без вісти зниклими» людьми.

Друга частина оповіді переносить нас на околицю французької столиці, де в престижному закритому закладі для дівчаток навчається онука Нарцисса, Меліса. Вона трохи соромиться власної культури і, навіть, не мріє про дружбу білих однокласниць. Любов до страхітливих оповідей Стівена Кінга і творчості репера Дамсо все ж зводить її з Фанні, яка пропонує своїм подругам прийняти дівчину в таємничий «літературний клуб». Одночасно «дивна» та «крута» Меліса починає насторожувати нових друзів своєю химерною поведінкою і неконтрольованим гарчанням. Та все у цій стрічці невідворотньо виявляється не тим, чим здається, на перший погляд.

С кожним наступним сюжетним поворотом Бонелло майстерно розвінчує усі жанрові очікування, якими допитливий до жорстокості та еротики глядяч встиг подумки наділити цю картину після прочитання анотації. Під час її перегляду вам подеколи буде страшно, але тут немає місця жанрам хоррору чи джало, як у минулорічному рімейку «Суспірії». Гомоеротичності, якої очікуєш від канського номінанта Queer Palm рівно стільки, скільки в класичному «Пікніку біля Навислої скелі» Пітера Віра, дія якого також розгортається в закритому дівчачому пансіоні. Ну, і гра в «тінейджерську драму» з листами кохання та мінливою дівчачою дружбою не триватиме вічно, поки врешті-решт ви не прийдете до думки, що жодний жанровий ярлик довго не тримається на тілі фільму – і це очевидна перевага для всіх кіноманів, які скучили за нетривіальними сюжетами. 

Кадр з фільму "Крихітка зомбі"
Фото: Variety
Кадр з фільму "Крихітка зомбі"

Бонелло очищує і викристалізовує поневолений поп-культурою образ зомбі як метафори керованого владою натовпу. Йому цікаво зануритись в його реальні витоки, винайти візуальне втілення приготування того самого «зомбі-порошку», над розгадкою якого працював біоетнолог Уейд Девіс. Власне цим він і займається в першому кадрі фільму, коли рука лихого чаклуна розтинає рибу-фугу: дослідження Девіса, викладені в книзі «Змій та веселка» стверджують, що місцеві шамани користувались наркотичними речовинами, а також отрутою риб та жаб, щоб ввести свою жертву в тимчасовий стан коми та забуття. Строкаті та кричущі гаїтянські танці, одежа та обряди виглядають максимально достовірно і деталізовано завдяки віртуозній операторській роботі Іва Капа («Корпорація святі мотори», Лео Каракса). В гаїтянській гілці оповіді він так майстерно передає гру світла та тіні, що молочний туман тропічного присмерку на миті видається олійним живописом. Уповільнені плани парижської історії гіпнотизують показом цнотливої жіночності, ніби побіжно спійманої в панорамах дівочих роздягалень та спалень. 

З розвитком сюжету і ближчим знайомством головних героїнь ці два відокремлених «голоси» фільму перестають бути монологічними, виявляючи все більше точок дотику. Вони перетворюються у заворожуючий діалог культур, де несхожість стає найвищим компліментом і квінтесенцією краси. Де людина мріє залишити всі технологічні надбання і хворобливий невроз багатозадачності, щоб пройшовши крізь небуття первісного трансу, вмерти і знов відродитись для глибоких духовних переживань свого життя. З цієї точки зору, лінія з тіткою Меліси, яка «продає» під тиском Фанні ритуал вуду, як ліки від нещасливого кохання, підіймає своїми драматичними наслідками важливе для сучасного світу питання культурної апропріації. 

Кадр з фільму "Крихітка зомбі"
Фото: Liberation
Кадр з фільму "Крихітка зомбі"

Запозичення елементів одних культур членами інших сьогодні сприймаються вкрай по-різному. Та сама Ріанна, шанувальницею якої називає себе Меліса, цього літа була розкритикована за появу на обкладинці Harper'z Bazar China в образі гейші, а мер Кіото писав листа Кім Кардаш'ян з проханням не ображати почуття японців, називаючи свій бренд корегуючої білизни «Кімоно». Де пролягає межа, за якою запозичення чи цитування стає обезцінюючим привласненням? Бонелло не дає відповідей на це питання, пропонуючи кожному глядачу задуматись над цим самостійно, але натяками доносить до нас чи то свої візіонерські припущення чи симпатії. 

В цьому дискурсі загадкова репліка Меліси, адресована Фані, не видається чимось кровожерливим: «Я тебе з’їм» — це те саме граничне бажання розчинитись у чужій, більш привабливій, на нашу думку, ідентичності. Сьогодні білі дівчата хочуть танцювати тверк, як афро-американки з Нового Орлеану, а французькі підлітки фанатіють від репера з Конго. Ми переймаємось важливими питаннями вимирання тварин і глобального потепління, але не помічаємо, як зникають наші традиції. Своєю незрозумілою красою та втаємничністю «Крихітка зомбі» скидається на прекрасну епічну поему, розказану незнаною нами мертвою мовою: годі й намагатись зрозуміти, про що вона, але від самого її звучання по шкірі біжать мурахи, а в грудях розливається релігійне благоговіння. 

Ірина Невінчана, Кінокритикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram