Оксана Луцишина написала свій третій роман, в якому продовжує з безжалісністю бувалого патологоанатома препарувати своїх героїв, щоб зробити якнайточнішу класифікацію «не-любовей». «Іван і Феба» – це момент нерозділеної любові, яка перетворюється на не-любов. І мова тут іде не про стосунки чоловіка і жінка, не тільки про них (не випадково ж саме пара коханців винесена в заголовок). Історія Луцишиної стосується чогось більшого за проблеми молодого подружжя. Феба, пишучи вірші, відчуває екстаз: вона єднається зі своїм «аполлоном», реагує на заклик священної жертви. Іван має досвід колективного екстатуючого потоку, він вийшов на площу в колі однодумців, щоб протистояти силі, що їх перевищує, і зрештою перемогти (перемогти?). Екстаз – це, знаєте, буквальна втрата свого Я. «Іван і Феба» – роман про момент, коли екстаз підміняє любов, стає не-любов’ю.
А якщо без метафізики всякої, то «Іван і Феба» – це глибокий і психологічно точний роман про Революцію на граніті, який ми нарешті дочекалися (з чим нас вітаю).
Сюжети Івана і Феби в романі – наче паралельні світи, це «і» з назви їх не поєднує, а протиставляє (між іншим, здається, це перша спроба авторки так глибоко зануритися в психологію саме чоловічого персонажа, спроба більш ніж успішна).
Іван народився в Ужгороді. Мати ладнає для родини затишне гніздечко, але ніяк та хата не добудується. Іванова сестра вийшла заміж, народила двох синів, і спостерігає мовчки, як її чоловік тринькає гроші, втручається в афери та ще й лупцюю її за свої ж невдачі. Батько тихо спивається. Іван подається на навчання до Львова, там потрапляє в осередок прогресивної молоді. Разом із побратимами виходить в жовтні 1990-х на київський Майдан. Є поруч і жінка, яку він любить, але боїться більше, ніж любить. Іван повертається з перемогою до Львова, тут його починає переслідувати якийсь «агент із органів». Втікаючи від переслідувача, Іван повертається до Ужгорода. Сховався. От тут вступає у гру Феба і їхній із Іваном нещасливий шлюб.
Показово, коли він розповідає Фебі про участь в Революції, вона ледь згадує: на підтримку молодих активістів їхня школа теж оголосила страйк, і вони – старшокласники – радісно ласували морозивом замість уроків. Навіть істерика Іванової матері, яка згодом дізналася про участь сина в Революції, і від страху за нього влаштувала скандал, виглядає розділеним спогадом і досвідом. Для Феби не існує того, чим і надалі живе Іван. Зрештою, нема у нього нічого, окрім тієї осені 1990-х, щоб жити.
Іванів сюжет – про інфляцію маскулінності. Він спромігся на один вчинок – на цьому він і закінчився. «Чому почувається таким розбитим, збайдужілим до всього, таким… таким… розгромленим, таким заплямованим?..». І тепер мусять за його забруднення-імпотенцію розплачуватися жінки поруч із ним. У Івана є дуже владна матір, невгамовна Маргіта . Вони з Фебою ворогують і одна одну ненавидять. Але ж варто придивитися, наскільки вони подібні: одна заміжня за тихим п’яничкою, друга – за… тихим п’яничкою. Безсилі чоловіки породжують надсильних жінок: це той випадок, коли і брак, і надлишок чогось шкідливі.
Фебів сюжет – про становлення жінки в умовах не придатних для життя. Феба карикатурно перебільшена, при тому, що ледь заштрихована щодо психології персонаж. Але в романі є пара її монологів, писаних як автоматична поезія. Ці монологи важливі в романі своєю нарочитою чужорідністю щодо загальної тональності твору.
Перший монолог – колаж із реплік Маріїних батьків: жорстокі агресивні знецінювальні репліки, фонограма родинного насилля і дисциплінарних практик: «Подавала надії, називається. Рот свій закрий. Ти не вмієш пробачати. Ти невдячна. Заткнися». «Заткнися» – тут за рефрен. Другий монолог Феби з часів післяпологової депресії, це уже насправді її і тільки її пряма мова, наче народження дитини нарешті зняло те закляття «заткнися». Жінка відтворилася в новій жінці, і заслужила право говорити. Вона описує свої страшні пологи в радянській лікарні, побутово страшні. Вона переживає власне тіло як покарання. Мотиви добре нам знані з жіночої прози тут набувають цікавого виміру: цей монолог до когось звернений, власне, це лист; Феба не апелює до спільного досвіду, вона говорить чи до чоловіка, чи до бездітної жінки. Перше малоймовірно, чоловіків, окрім Івана, з нею поруч немає, а Іван не є адресатом (лист свідчить). Значить, це розмова двох жінок, де одна уже має право про таке говорити, а інша, знаєте, ще на фазі «заткнися». Монологи Феби – це ті самі дисциплінарні практики, вона ними окреслює свій «периметр».
«Тримати периметр», ця фраза в романі з’являється дуже часто. І якщо в «Івані і Фебі» щось і претендує на позитивну програму, то власне тільки ця фраза.
Вона буквальна: Іван на майдані був серед охоронців, їхня робота була тримати периметр табору; самі охоронці не голодували, і Іван через те відчував сильну відчуженість. Він був своїм і серед своїх, але не причетним. Ця фраза – афористично-метафорична, звісно: її в романі каже Ярема, герой-протагоніст. І вперше вона прозвучить на весіллі, її загадає Іван в храмі під час вінчання. І тут же себе осмикне: тримати периметр, коли ти сам-один неможливо. Вінчання: чоловік і жінка перед Богом і людьми… Де тут самотність? Хто кому «прориває» безпеку «периметра»?
Периметр на площі просто позначала квола мотузка, але за неї чомусь не заходили ані міліціянти, ані роззяви. До периметру табору в романі за сюжетом наближаються тільки три типи персонажів: жінки, божевільні і старші політв’язні-дисиденти (мироносиці, страстотерпці і юродиві). На «прорив периметру» ніхто під час Революції на граніті не пішов. Але всі очікували на танки, який розчавлять мітингувальників (якщо згадати Вільнюські події 1991-го, то очікування були небезпідставні). Тримати периметр, коли загрози з того боку немає, здається, немає і сенсу. От власне, безсенсовість будь-якої дії, яка не наражається на спротив, – це те, що визначає Івана як персонаж Луцишиної.
Так, це все ще позитивна програма.
Маю питання: той КДБ’шник, який переслідує Івана і за допомоги авторки навіює йому стратегії гібридної війни з майбутнього, він існує взагалі? В сценах на майдані не раз з’являються міські божевільні зі своїми параноїдально-політичними фантазіями. Були серед них і ті, які видавали себе за співробітників КДБ. Той Іванів «Сашко» – один із них фактично. Те, що Сашко надалі так наполегливо переслідує якогось пересічного «охоронця периметру» так само параноя і фантазія, але уже Іванова. Навряд той «Сашко» існує. Він – тінь, навіть так: Тінь. Жах самого Івана і страхи його генерації.
Перелякана, на смерть залякана генерація. Наче остання з тих, по кому совок-каток пройшовся, але було б занадто оптимістично в це повірити. В спустошеній страхом голові горе-революціонера сам він перетворюється на щось, рівнем за Спасителя, не менше. Тому і має бути поруч вимріяний Іуда, і от-от проспіває третій півень. У фіналі роману Іван дивиться на небо і бачить там зірку. Це не Різдвяна зірка, яка дає надію на гепі-енд. Зірка не блищить, вона подібна до цвяху. «Небо було темне, і тільки в одному його куті враз прорізалася мала зірка, спалахнула — і застигла, тверда й округла, немов світла голівка цвяшка, забитого кимось у темряву». Це алюзія до сцени розп’яття: неси, мовляв, свій хрест. Іван у ролі Христа – це за рівнем претензійності акт не менший, ніж Марічка у ролі Аполлона… А ти диви, вони ж дуже гармонійною парою виявилися.
Момент, який пов’яже Івана з Фебою, – народження дитини. І цей досвід сягає якраз пережитого Іваном на революції.
Кожен раз, коли в романі іде звернення до подій Революції на граніті, буде так чи інакше лунати репліка про «збереження генофонду». Найкраща молодь, юнаки і дівчата вийшли на майдан, вони мусять фізично відродити націю, заселити Україну новими гідними громадянами. Еталонна революція для учасників того Майдану – події на Тяньаньмені, риторика про «генофонд» запозичена звідти ж. В тому, до речі, була причина, що дівчат на початках в лавах голодувальників не було: бо їм ще народжувати і ніхто не знає, як голодування вплине на тих потенційних нових людей. Народження у Івана і Феби доньки – це акт «збереження генофонду», реалізація високої моторошної місії.
А тепер факти: дитина ця з’явилася на світ в результаті зґвалтування, Феба після пологів впадає в затяжну депресію, дитина ще певний час утримує її в токсичних стосунках, але сексу у подружжя більше не буде ніколи. Щось з проектом годного відтворення нації (відтворення годної нації) явно пішло не так. Тому Іван в розмові з Яремою ніяк не дасть ради: тоді на площі вони перемогли? І над ким була та перемога?
Сцени з майдану і з табору голодувальників написані мемуарно точно, а у мемуарів є особлива «правда (с)учасника». Впадають в око ті історії в романі, які колись на камеру розказували учасники подій. Скажімо, сюжет із хлопчиком Славою, якого вдома чекає мама, значить, треба додому, але тут твориться історія і перелякане маля залишається з Історією, а не з мамою. Те саме з оркестром, який заграв траурний марш, під супровід оркестру мали б покласти квіти до пам’ятника Леніну за спинами голодуючих тодішні антимайданівці (ні, слова такого тоді ще не було), недоречний поховальний Шопен зірвав дійство. Тощо.
Те, що роман відтворює моменти, відомі зі сфільмованих свідчень, хід прозорий, але вдалий. Таке робила Оксана Забужко, коли писала «Альбом для Густава» про Помаранчевий Майдан: переказувала сюжети, які нон-стоп тоді транслював «5 канал». Актуалізація тієї інформації, яка уже стала спільним спогадом-«картинкою», в подібних творах спрацьовує правильно, отож такий підхід додає «Івану і Фебі» потрібного «зафарбування» документом.
І ще одне важливе джерело для зображення подій на Площі Жовтневої революції 1990-го – це книжка Соломії Павличко «Листи з Києва». Ті листи Павличко писала Богдану Кравченку в Канаду і в них переповідала не лише події, а й емоційні стани киян-свідків-подій. Звернення саме до цієї книжки (навряд широко прочитаної, на жаль) має в «Івані і Фебі» додатковий, окрім поінформування, зміст. Луцишина у такий спосіб творить «своє коло», що готове її історію пережити в заданому емоційному регістрі: очікування і втрати. І своїм людям не треба називати вголос справжні імена, свої люди впізнають всіх героїв, почасти списаних, почасти скомпільованих з реальних людей. А чужим ті імена і знати не треба, бо чужі – це небезпека. Здається, жоден із учасників подій на Майдані в романі не названий справжнім іменем (виняток – митці і дисиденти). Але хіба складно буде точно уявити собі тут же великого мовчазного Ярему, який є власником галереї і мистецької кав’ярні у Львові?
«Іван і Феба» – не документ, це саме роман. І в тім його сила: в точній роботі уяви і розділеного спогаду. Колективна пам\'ять озброює, розділений спогад – обеззброює: «Якщо перед тобою безборонний, якому треба подивитися в очі, то хіба це ворог? Це ти сам».
Іван і Марічка вінчалися собі на біду. Це стало можливим, бо Іванів батько випадково поранив сину руку. Гріхи батьків впали на голову дітей… Роман Луцишиної написаний про нинішню генерацію батьків, про обудження , яке плекали і яке за фактом не торкнулося навіть тих, хто і не думав спати. Перед вінчанням Іван з нетерпінням чекає на сповідь, він воліє, щоб отець пояснив йому, що є гріхом і як з тим жити. Ні, не дочекався пояснень. Але ми їх почуємо: гріх батьків – це гріх нелюбові, і на плечах уже нинішніх дітей знову непосильний тягар. Хребти ламаються, цвяхи міцно вбити в покалічені руки… Маємо роман про наш перший Майдан.
Оксана Луцишина. Іван і Феба. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. 392 с.