В романі є епіграф: «Хоч виступить супроти мене військо, не злякається серце моє; якщо постане на мене війна, навіть тоді я сподіватимусь». Це з 26 Псалма, з Давидових псалмів, тобто. Коли проти мене постане війна, я сподіватимуся на поміч Його. Озвися до мене, Господи!.. Та кличте гучніше, певно. В ті краї, де не Храми зводять, в ті часи, де не карапузи штурмують велетнів, до тих зляканих попри сподівання людей він давно не озивався. Страх Божий тут втрачений, нема чого серцю лякатися.
Сльозлива мелодрама з трьох не-паралельних історій.
Одна починається в 2000-му в Харкові. Вася приїздить з Волині до Харкова, навчатися на юриста. Слобожанщина привітною до юнака не є, дуже скоро з універу його виключили і на нього очікувала служба в війську (з цієї школи життя уже випустився відмінником). Але в Харкові він зустрів дівчину – Аню, генеральську онуку з примхами і квартирою вікнами на Держпром. Побралися, народили дитину, а ужитися ніяк не вдається. Розраду приносить алкоголь. Він же приносить нові і новіші проблеми із дружиною. Коли приходить повістка, Вася вирішує, що це добра ідея: втекти на війну.
Друга історія – теж початок 2000-х. Макс – успішний молодий айтішник – влаштувався на роботу в Стамбулі. Сам він із Донбасу, але особливої близькості ані з рідним містом, ані з незнаною насправді Україною не переживає. Перед ним широке заможне життя праце-емігранта. Засвоїв бо давнішню пораду батька: «Хапайся за будь-який шанс, щоби стати чужим тут і своїм деінде». В Стамбулі Макс знайомиться з Олею, вона з Донецька. Починається красивий роман, але дівчина мусить повернутися в Україну: батьки хворіють. Макс їде за Олею в Донецьк, тут їх застає війна. Уже в розпал воєнних дій, вони кожен окремо намагаються виїхати «на материк».
Третя історія почалася в Омську, теж 2000-х. Таня Ларіна (от нащо?) – росіянка. Неблагополучна родина, вітчим, що прикладається кулаками то до дівчинки, то до її матері; страшні запої, копійчана робота. Пропозицію вийти заміж за старшого військового Таня сприймає як дар небес. Чоловік виявляється ґвалтівником і садистом. Майже через десять років шлюбу залякана і забита (буквально) Таня вирішує втекти і сховатися там, де шукати не будуть. Зрештою опиняється в медслужбі в АТО.
Ці три сюжетні лінії перетнуться не лише «на нулі», вони сформують любовний трикутник. Зранені і зболіли люди шукатимуть у інших, таких самих калік, розради. «Макс горів убивати задля помсти, а Вася знову відчув поклик крові материних предків, які понад півстоліття тому ховалися в криївках і били москалів, відстоюючи право України на існування». А Таня? А Таня хоче народити дитину.
Вони всі народилися на початку 1980-х. Різні біографії, різні регіони-країни, різні долі. Але системна помилка на самому початку спільна: якась така з першими подихами і першими досвідами дитинства засвоєна залежність, успадкована несвобода. Навіть так: вроджена згубна звичка. Раби родять рабів.
Ілюха цю тему робить дуже елегантно, в її прозі ненав’язливо працює повторювана деталь. Всі герої курять, і то багато. Історія Васі і Макса – це сюжет між «Прилуками» червоними і «Вінстоном» (конфлікт соціальний, конфлікт емігрантський, прошу пана). Дружина Васі при сварках почне курити сліми «Вог» з ментолом – Вася наголосить: ненавидить ці нечесні ароматизатори в сигаретах і дамські тонкі цигарки. Висновок: Аня бреше, Аня нещира і манірна; Аня – слабка і потребує опіки, гарнюня вивчена бути капелюшковою пані (конфлікт нормативної жіночності і нормативної «брутальної» маскулінності, будь ласка). Вітчим Тані курив смердючу «Приму», її чоловік курить щось іноземне з красивим запахом, там буде згадка про його одеколон «Давідофф», либонь і сигарети ті ж. Після першого зґвалтування Таня візьме з кишені сплячого садиста сигарету і закурить – вперше в житті, навіть не закашляється. Тут нема конфлікту, тут спадкоємність: Таня на правах жертви перейшла у власність наступному чоловіку, від «Прими» до «Давідофф».
В момент коли починається «мирне» життя всіх героїв, коли вони повернуться з АТО, та їхні біографії прямуватимуть до фінального фатального зіткнення, вони так само куритимуть. Тільки ніхто не назве нам більше марок сигарет. Зовнішні конфлікти бо більше не мають значення. Ці троє в мирному житті залишилися на самоті з собою, опонент – всередині. Там же – найлютіший ворог.
«Східний синдром» – це, звісно, про ПТРС. Нещасливі люди повернулися з війни ледь не кінченими: наркоман, алкоголік, соціопат. Тепер тільки курити в кватирку і тушити недопалки об підвіконня лакшері-квартир, що і роблять, до речі. Цей «анонімний» дим, либонь, очі не виїсть.
Переконливо.
Проблема у роману одна: тут постійно розказують те, що треба показувати.
От є, наприклад такий фрагмент: «Певною мірою Вася був правдолюбом і шукачем справедливості, але правдолюбство та пошуки справедливості закінчувалися там, де починалися його власні інтереси. Так було і з Майданом, і з війною на сході, сором’язливо названою АТО. Вася носив вишиванку, кричав Слава Україні! та брав участь в епічних битвах в інтернеті між майдаунами і ватниками – тобто був класичним зразком диванного патріота». Все, що ви хотіли знати про Васю, але не подумали питати.
Перед саме цим фрагментом в романі є ще одна сильна сцена. Напружена весна 2014-го в Харкові, Вася переміщується від майданівців до антимайданівців, зауважує, що годинник у чоловіка з антимайдану показує час «за Москвою», в небі з’являються два винищувачі – наші чи не наші? Гучна тривога. Лунає телефонний дзвінок від дружини Ані, і він поспішає додому, щоб родині не було страшно, щоб і йому не було страшно, бо все таки чоловік-при-ділі. Дома про події дня ніхто не говорить. Все, все, що нам треба знати уже є в цій сцені: і комфорт, який заважко полишити, і тривога, яка уже той комфорт зруйнувала, а герой воліє робити вигляд, що все в порядку, і Васін питомий «диванний патріотизм». Але чомусь авторка нам вирішує все ще й пояснити додатково.
Часом есеїзація прози просто руйнує прозу. Шкода, що саме це сталося в «Східному синдромі», бо проза у Ілюхи таки вартісна.
Але більше: це не тільки проблема «Східного синдрому», це загальна проблема нашої прози про війну на Сході. Автори (складається таке враження, за одиночними винятками) не довіряють інтелектуальній, а більше – емоційні спроможності читача. І беруться навіть не підказувати, а надиктовувати «правильні відповіді». При тому, що більшість авторів нашої воєнної прози (знову ж таки – за одиночними винятками) знаходяться у тих же умовах не-розуміння і не-довіри, що й їхні читачі.
Не варто поспішати все пояснювати. Тим більше, коли сам нічого в тих справах не розумієш; поки що.
Таня заміжня за російським кадровим воєнним, який має досвід Чечні і Сирії. Сергій із позивним «Рембо» – садист, в ліжку і поза тим. Саме від його побоїв Скала (це позивний Тані) втекла в Україну, а згодом – в АТО. Сергій – поганий, з цим все ясно, дуже-дуже поганий. Він по роману хіба не ходить із руками, замащеними по лікоть у крові невинних жертв. Вася – хороший, Вася – дуже-дуже хороший. Знаєте, як тут хорошого від поганого відрізнити? Деякі персонажі Ілюхи чомусь раптом переходять на корявий трансліт із російської, хоча майже всі за сюжетом і без того говорять російською. Україномовний в романі один тільки Вася. Вася – хороший. Повернувшись із фронту, Вася напивається чотири місяці поспіль, а потім лупцює дружину Аню (кулаком в око, копняком в берцях по ребрах – все, як положено) на очах доньки. На початку історії буде така саме сцена: вітчим в кров лупцює юну Таню, згодом так же її гамселить чоловік. «Сука-війна», – істерично підсумує Васін побратим. Між іншим, поганий Сергій теж через війну пройшов, «чеченець», а у вітчима якась мутна історія з «афганом»… Ніякого протиріччя не помічаєте? Аня, переконливо негативний персонаж, не збагнула проблем чоловіка з ПТРС і не підтримала його, спричинила остаточний розпад особистості. Таня зрештою зробила те саме. Але Аня – погана, а Таня – ні. Бо деякі війни – суки, а деякі – ні?
Всіх, кого ми звемо з пошаною чи з жалем жертвами історії, коли згадуємо сук-війн і накидаємо на світ чорно-білі мапи; їх всіх убила-занапастила-прирекла не історія, а люди. І в тих картах масштаби завжди є 1:1, навіть в максимально чесній в своїй наївності жанрі мелодрами (яка вимагає чорно-білого забарвлення, це ясно).
«Східний синдром» стає важливими твором, коли припиняє намагатися відповідати очікуванням «роман про війну». Він – не про війну, він – про те, як війна каналізує/каталізує зло в людині. Замолоду проріха, на старість – отакенна діра.
Але не було б то мелодрамою (а є таки), аби в «Східному синдромі» не стало праведника, що пройшов через страждання і вийшов з того кращим і примічений ласкою небес.
Це Таня. Вона марить народженням дитини, але виявляється безплідною. Насправді її діагноз залишає надію завагітніти, але жінка себе карає остаточно і відмовляється від лікування. Такий собі дар небес? А от і ні! В епілозі Таня знайде своє щастя з годним чоловіком, і піклуватиметься про дитину, яку свого часу допомогла евакуювати з донецького дитячого будинку. Абсолютний гепі-енд: Таня не розмножиться. Дитина Васі батька не знатиме. У Макса теж, певно, дітей не буде. Ця історія мусить закінчиться на них, перерветься лінія патологічного спадку. «Поздняк мєтацця». І то насправді щасливий кінець.
Там є один момент, коли Таня звіряється чоловіку, в якого закохана і знає, що це почуття невзаємне. Потім коритиме себе: бач, вишукалася леді Ґодіва. Либонь, не про голизну тут мова, не тільки про неї. Та гола прогулянка шановної леді була наслідком парі з п’яним чоловіком, в результаті він мав знизити податки для міста. Це історія про самопожертву заради блага інших. Тому те порівняння і виникло: Таня жертвує своїм бажанням народити дитину, і ця пожертва знизить «обов’язкові виплати» інших героїв історії. Тепер вони, і правда, всі без залишку належать тільки самим собі. Ні країні, ні родині, ні коханим, ні чомусь ще, що так болісно проклинав на початку роману п’яний Турок.
І ще одне наостанок. Та бійка, яка запустила сюжет «Східного синдрому», відбувається десь на початку січня, коли святкування Нового року неблагосно перейшло у Турка в запій. На православне Різдво, либонь. Озвися до мене, Господи?.. Ну, іншим разом.
Юлія Ілюха. Східний синдром. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. 240 с.