Коли наступного дня по неї прийшов провідник, Лара сиділа на матраці, давно одягнена, зібрана, готова до подальшої подорожі. Вона так сильно прагнула, щоб та мить уже настала, що навіть не відчувала спеки, яка почалася одразу після сходу сонця. Не відчувала втоми чи недосипання. Обіцяла собі, що буде терпляча й сильна, але чекання, що все розтягувалося, було понад її сили. Вона боялася, що марнує час, а кожна хвилина зволікання означала небезпеку, чи що справи можуть піти не так, що її знову щось затримає.
Вони зійшли на поверх нижче до зали з комп’ютерами, у якій вона чекала вчора. Від самого ранку в ній було повно людей, а арабські моджахеди реєстрували новоприбулих. Ларі знову здалось, що вона проживає те, що вже раз пройшла. І що це буде повторюватися безконечно, вона вже не вибереться з цієї часової петлі, не зустріне Шаміля, не врятує його від смерті, і її ніхто не знайде, вона лишиться тут назавжди.
«Шішані, шішані», — почула вона. Обернула голову. Араб у сірій пошарпаній туніці показував пальцем на кількох молодих чоловіків, які чекали в коридорі своєї черги на реєстрацію біля пунктів із комп’ютерами. Заглиблена у власні вагання та страхи вона не помітила, що молоді люди — їх було п’ятеро і виглядали вони, як підлітки — поглядають на неї, ніби хочуть до неї заговорити, але їм не вистачає сміливості, тому чекають на сигнал від неї.
— Ви з наших сторін? — запитала вона чеченською.
Ті радісно притакнули. Сприйняли це як запрошення, підійшли ближче, розглядаючи її з неприхованою цікавістю.
— Ми з Ґудермеса, — пояснив найнижчий, який виглядав старшим, ніж решта.
— Це правда, що ти — мати Абу Мохаммеда? — запитав одразу.
— Ви знаєте мого сина? — вражена вона відповіла запитанням на запитання.
— Абу Мохаммеда? Хто ж його не знає! — здивувався чеченець.
Вони знали Шаміля з відеозаписів, які моджахеди розміщували на своїх сайтах в інтернеті. Партизани в них розповідали про війну в Сирії, закликаючи добровольців приїжджати та вступати в партизанські війська. Інші моджахеди, говорячи про війну, закривали обличчя через страх бути впізнаними. Абу Мохаммед був одним із небагатьох, хто говорив прямо, ні від кого не ховався.
— Мій Шаміль? — вона не могла повірити.
— Абу Мохаммед, — виправив її невпевнено чеченець. — Іншим ми не довіряли, але вірили кожному слову Абу Мохаммеда.
Їм було цікаво, чи справді Лара їде в Сирію провідати сина, а коли вона це підтвердила, схвально покивали головами.
— Я їду до нього не в гості, а щоб забрати його з цієї війни додому, — сказала вона.
Хлопці засміялися, ніби вона сказала щось кумедне. Це її роздратувало.
— А ви чого їдете там шукати? — запитала гнівно. — Ваші матері і батьки знають, що ви тут?
Знову засміялися. Той найнижчий, найстарший, який із нею розмовляв, відповів, що сказав своїм, ніби їде до Туреччини шукати роботу. Повірили. Йому було двадцять років і, не питаючи його думки, вони саме висватали йому дівчину з сусіднього села. Батькові навіть не спало на думку, що він міг би спротивитися його волі. Про те, щоб долучитися до війни в Сирії, він уже давно говорив із друзями. Хіба мало чеченських хлопців поїхало? Від них було відомо, чого тут можна було сподіватися.
Він сказав, що за інших говорити не хоче і знає, що багато хто поїхав до Сирії, керуючись вірою. Що дуже слушно послужити у праведній справі, але він сам, як чесно зізнається, поїхав, щоб щось важливе в житті пережити, ну, і з надією на заробіток. Він чув, що на війні в Сирії партизанам дозволяють грабежі й багато хто це робить. Потім вивозять добро до Туреччини, продають, а на Кавказ повертаються з «живими» грошима або ж надсилають їх додому. Купців на трофеї шукати не треба. Хоч би й тут, у Ґазіантепі. Самі приходять, розпитують, а навіть роблять конкретні замовлення. Як добре сторгуєшся, то й завдаток можуть заплатити. Ще він чув, що в деяких партизанських загонах платять регулярну зарплату, як у війську, а чеченців радо беруть до загонів, бо вважають їх природженими солдатами, такими, що одного вистачить за сто арабів. Він знає, що багато хто буде кривитися, що він їде на війну заради заробітку, але яка різниця — заробляти гроші як партизан чи як солдат? Якби він був якимсь капітаном чи сержантом в армії, ніхто б йому не дорікав, що на війні заробляє гроші. А чим партизанство гірше? Це теж добра копійка, як і будь-яка інша. Краще це, ніж гарувати на будівництві чи в полі.
Другий із чеченців, молодший, сказав батькам, що йому треба гроші, щоб поїхати в Європу на навчання. Ті напозичали доларів серед родичів, а він купив за них квиток до Стамбула. Не сказав їм правди, бо намагалися б його втримати, забрали б паспорт, а він вважав, що участь у священній війні, такій, як у Сирії, — це святий обов’язок мусульманина. Те саме, зрештою, на партизанських відео говорить її син, Абу Мохаммед. Він хотів воювати на боці своїх мусульманських братів і сестер проти безбожника Башара Асада з Дамаска і його армії.
— А про свою матір хтось із вас подумав? — вона почула якусь приховану, жалібну нотку у своєму голосі і це її розлютило. — Вони привели вас на світ. Їм ви винні послух, а не емірам. Бог покарає вас за ті кривди, що ви їм заподіяли. Йому ваші жертви зовсім не будуть милі.
Вона хотіла ще додати, що і сам Коран забороняє так ставитись до матерів, але вчасно стрималася. Вони, певно, знали Священну книгу на зубок, принаймні точно краще, ніж вона. Сказала ще тільки, що не слухати матір — тяжкий гріх, а потім розмова урвалася, бо араби, які сиділи за комп’ютерами, покликали чеченців до себе. Молоді хлопці підійшли й сіли за столи, щоб заповнити формуляри, а потім стали, щоб сфотографуватися з моджахедами на доказ вдалого вербування. Пізніше вона дізналася, що за кожну фотографію з новобранцем вербувальники отримували плату. Один з арабів підійшов до Лари й без слів дав їй телефон.
— Це Шаміль, зараз тебе до мене привезуть, — почула вона голос сина в слухавці.
Арабські моджахеди забрали Лару й п’ятьох чеченців та вивели на вулицю, де на них чекав мікроавтобус із водієм. Їм веліли взяти з собою всі речі. Через півгодини їзди вони зупинилися, і араби сказали їм пересісти у два легкові автомобілі. Ще 15 хвилин, може, трохи довше, і вони знову зупинилися. Цього разу їм веліли вийти й узяти з собою багаж.
— Це вже кордон, — кинув тихо один із чеченців.
Їх повели до низького барака. Перед входом вони розділилися. Чеченцям сказали сісти в чергову машину, яка одразу ж від’їхала. До Лари підійшов темношкірий чоловік, який порадив їй зайти в барак і чекати, поки він по неї прийде. Вона знову лишилась сама, повернулися невпевненість і страх. Коли вони виходили з машини, чеченці показували на загорожу з сітки. Вже тільки це, ці кількасот метрів відділяли її від місця, де на неї чекав Шаміль.
У бараку панувала напівтемрява, але Лара розгледіла дерев’яну лавку під стіною і жінку, яка на ній сиділа. Та була схожа на чеченку. На голові в неї була квітчаста хустка, зав’язана так, як це зазвичай роблять кавказькі селянки.
— До сина? — запитала жінка російською.
— Так, до сина, — зітхнула Лара.
— Пустять?
— Мають пустити, він дзвонив, що чекає.
— Щастить тобі. Мій не хоче мене бачити. Чекаю тут уже дев’ятий день, а він щодня дзвонить, щоб мене не пускали.
У дверях зупинився темношкірий араб, кивнув Ларі й показав рукою, що далі вона має йти сама, прямо перед себе.
— Іди, йди, поки і твій не передумав, — кинула жінка.
Тягнучи важкий багаж, Лара посунула в бік сирійського кордону, все ближчого й виразнішого. Вона бачила вже не тільки огорожу з сітки, але й людей, які за нею стояли. І важкі залізні ворота, через які дорога вела до Сирії. Від неї її відділяв тільки один, останній пост, на якому військові перевіряли проїзні документи. Вона дала свій паспорт, а солдат повільно перегортав сторінки. Підвів погляд і про щось запитав. Вона не зрозуміла. Повторив, уже роздратований.
— Шішані, шішані, — пробурмотіла вона машинально.
Він знову щось пробурмотів, розмахуючи в неї перед носом паспортом.
— No visa, — процідив крізь зуби й кинув паспорт на землю. Вона його підняла й послужливо подала ще раз. Він знову жбурнув документ на землю і показав Ларі, що вона має піти, що він не пропустить її через ворота до Сирії.
Вона впала перед ним на коліна, благала, плакала, намагалася схопити за руку. Лемент перейшов у завивання, стогін розпачу.
— Допоможіть! — благала. — Чи тут хтось говорить чеченською? Або російською? Допоможіть мені хтось!
Зчинився хаос, збіглися солдати. За мить один із них підійшов до неї із мобільним телефоном.
— Що тобі треба, жінко? — запитав у телефоні хтось російською з арабським акцентом.
— До сина! Я їду до сина, а мене не хочуть пропускати. Його звати Абу Мохаммед! Шішані! — закричала вона в слухавку.
— Не переживай, усе буде добре.
Він сказав передати телефон командирові посту. Вони поговорили хвильку, а потім офіцер махнув рукою, щоб вона рушала далі.
Наближаючись до залізних воріт, вона відчувала, що перетне щось значно важливіше й небезпечніше, ніж лінія, що ділить території окремих держав. Вона входила у світ, якого не хотіла і яким не цікавилась. Якби це залежало від неї, вона б воліла не знати, що він узагалі існує. З острахом вона дивилася на людей, які руками вчепилися в металеву сітку з іншого боку. Вони ніби сиділи у клітці, страшні, неотесані, як дикі звірі. Її жахала думка, що коли вона пройде крізь ворота, то опиниться серед них.
Вона минула ворота й зупинилася на сирійському боці, виглядаючи в натовпі Шаміля. Він мав тут бути, чекати на неї. Щось сталося? Не приїхав? Шукала його, блукала поглядом по обличчях чоловіків. Усі здавалися їй однаковими, посірілими від пилу, зарослими, обдертими. Чи це можливо, що вона не впізнала власного сина? Її серце так калатало, ніби хотіло вирватися з грудей.
Не вгледіла його. Це він її побачив, коли вона зупинилась у відкритій брамі. Бачив, як роззирається, намагається знайти його поглядом, згинається під тягарем багажу. Вона не помітила його навіть тоді, коли він уже йшов до неї, прокладаючи собі шлях у натовпі. Лише коли зупинився біля неї і поклав руку на її плече, вона глянула на нього здивовано й налякано. Не могла повірити, що не помітила, як він наближається, що не відчула його присутності.
Він міцно її обійняв, а Лара вибухнула плачем.
— Уже добре, — він погладив її по щоці. — Поїхали додому, відпочинеш.
Вона пішла за ним, важко ступаючи й дивлячись під ноги, бо боялася, що спіткнеться і впаде. Коли підводила погляд, бачила перед собою Шамілеві плечі. На ньому була солдатська жилетка, вдягнена на довгу синю бавовняну сорочку, що прикривала мішкуваті штани. Ніколи раніше вона не бачила, щоб він так одягався. І ще не бачила його зі зброєю, а тепер він ніс автомата, закиненого на плече, як спортивна сумка.
Люди розступалися перед ним, як перед кимось важливим, хто заслуговує на першість і повагу. Він зупинився перед величезним автомобілем, з якого йому назустріч вискочили інші партизани з автоматами. Партизанів було шестеро, всі молоді, зарослі, довговолосі. Побачивши їх, натовп витріщак, який зібрався навколо автомобіля, відступив на кілька кроків.
— А ось і мої брати, — сказав Шаміль. — Із Чечні, усі свої, як удома.
Він сів із водієм попереду, а її посадив на задньому сидінні, великому, оббитому м’якою шкірою і зручному, як диван у палаці. Уся машина, велика, як будинок, аж сяяла багатством і блиском.
— Це твоя машина? — запитала вона.
— Моя? — його розсмішило її запитання. — Єдине, що тут належить мені, це ця сорочка, що в мене на плечах. А машина в мене від еміра. Він дав мені її, коли дізнався, що ти приїжджаєш. Броньована, виготовлена на замовлення, йому її пригнали аж з Ірану. Він тільки мені дає її торкнутися. Нікому більше не довіряє, а мені вірить, що я йому під сидіння бомби не підкладу.
Сказав, що вона особисто познайомиться з еміром, бо він запланував візит. А може, вона вже його знає? Або принаймні бачила? Адже він родом з долини і ріс у сусідньому селі, в Біркіані.
— Із Біркіані? — запитала здивовано. — Як його звуть?
— Його ім’я Абу Омар. А нас усіх тут називають шішані.
— Абу Омар? — перепитала вона.
— Тут його знають усі. Він проявив себе на війні, як мало хто. Важлива постать, а я біля нього, бо я його ад’ютант і перекладач. Емір говорить тільки грузинською, російську і навіть чеченську знає погано. Завтра побачиш його, бо він має прийти увечері в гості.
Затріщала рація. Шаміль підняв слухавку і сказав чеченською: їдьмо.
— Це тим з другої машини, — пояснив. — Так тут їздять, завжди дві машини, заходи безпеки. Як одній щось станеться, то друга допоможе.
Їхали швидко, чимдуж, ніби за кимось гналися. Спека, задуха й усі звуки залишилися за щільно зачиненими шибами. Вони мчали щодуху крізь сіру, брудну, кам’янисту пустелю. Потім звернули на асфальтову дорогу й погнали ще швидше, пролітаючи повз запряжені верблюдами й віслюками арби й великі вантажівки, завантажені горами багажу.
Жовте небо було затягнуте важким чорним димом. Лара намагалася визначити, звідки він узявся, але помітила тільки, що горить сміття, яке насипами залягає уздовж дороги. У вікно вона бачила чоловіків, які стояли на узбіччі в довгих аж до п’ят туніках. Через хустки й тюрбани на їхніх головах вони виглядали, як фігури без облич.
— Щось горить? — запитала в Шаміля.
— Увесь час щось горить, — підтвердив. — Ночами прилітають літаки й кидають бомби.
Лише коли вони в’їхали між перші будинки, вона побачила спустошення, яке спричинила війна. Зруйновані будівлі, завалені уламками вузькі вулички, на яких до війни торговці розкладали ятки, звисаючі дахи, понівечені снарядами потріскані стіни, почорнілі від пожеж порожні діри вікон, розтрощені і спалені автомобілі. І люди, які, очевидно, досі жили в руїнах, норах і згарищах, які залишилися від їхнього містечка. Їх було безліч. Чому вони не втекли, коли впали перші бомби? На що розраховували? Тепер блукали серед скелетів колишніх будівель, розчищали те, що було колись вуличками і брамами, порпалися серед уламків, проганяючи табуни бродячих кіз і зграї здичавілих бездомних псів. У хмарі сіро-білого пилу, що зависла над бойовищем, вони виглядали, як прокляті привиди, приречені на вічне блукання й довіку позбавлені спокою.
— Страшно тут, — прошепотіла Лара, дивлячись у вікно.
— Що ти кажеш? А я лише тут дізнався, для чого живу, — озвався з переднього сидіння Шаміль.
— Справжнє пекло на землі… — додала вона, ніби не чула.
— А я звідси планую потрапити прямо на небо.
Він пояснив, що місто, в яке вони в’їжджають, називається Алеппо, але вони зупиняться на далекому передмісті, бо далі стоять Асадові війська й точаться вуличні бої. Сказав, що це одне з найдавніших і найславетніших міст у всьому арабському світі. І що в ньому був найбільший на цілісінький світ укритий дахом базар, але тепер його зруйновано разом з усім історичним центром, караван-сараями, лазнями й мечетями військами того тирана з Дамаска, безбожника Асада, для якого немає нічого святого, крім влади.
Вони їхали добру годину — то розщелинами серед руїн, то знову районами, яких не торкнулася війна, заможними й рухливими. Нарешті зупинилися перед високим муром, що оточував триповерховий будинок. Ще в машині Шаміль попередив по рації, що буде на місці за хвилину, і коли вони сповільнились перед воротами, охоронець відкрив їх навстіж і одразу ж закрив, як тільки вони заїхали.
Дім був чудовий. Як палац якогось султана. Посеред великого, викладеного кам’яною мозаїкою подвір’я, повного фінікових пальм, у невеличкому ставку дзюрчала вода. Можна було насолоджуватися її видом із тінистих аркад, через які заходять до викладених білим мармуром приміщень на першому і другому поверхах.
Лара роззиралась навколо, приголомшена витонченістю і пишністю, не знаючи, на чому зупинити погляд.
— Як у райському саду, правда? Поблизу таких багато. Тут колись жили багачі, — кинув Шаміль. — Цей належить моєму другові, моджахеду. Він віддав своє життя джихаду й воює вже 20 років. Переважно в Афганістані. Він купив цей дім, коли одружився з тутешньою жінкою. Коли я сказав йому, що до мене приїжджає мати, він велів привезти тебе сюди, а сам забрав дітей і дружину в село, до її родини. Цей дім тільки для нас на цілий тиждень. Матимеш де відпочити.
— Я ледь дихаю, — зітхнула вона полегшено. — Третій день у дорозі…
— То й хінкалі, мабуть, не зможеш на вечір приготувати…
— Може, завтра?... Я не відчуваю ніг…
— Нічого… Хоч трохи шкода. Дарма я сказав друзям, що ти приїжджаєш і на вечерю будуть грузинські пельмені. Я навіть баранини накупив спеціально …
Він був розчарований і не міг цього приховати. «Як дитина», — подумала Лара.
— А багато їх буде? — запитала.
— Шістнадцять. Усі з Чечні. Прийдуть після молитви, як настане ніч.
— Наготую я тобі тих хінкалі, встигну. Тільки тісто маю замісити, — сказала. — Зроблю все, чого тільки забажаєш.
Він тут же прояснів.
— Скоро мають прийти сестри, то вони допоможуть тобі з тістом.
— Сестри?
— Дівчата. Вони теж приїжджають сюди на джихад, не тільки чоловіки, — пояснив він. — Сама побачиш.
Він провів її сходами на другий поверх до кімнати, яка мала бути її спальнею. Вона розклала речі, освіжилась, хвильку відпочила, а коли спустилася вниз, на кухні метушилося троє дівчат. Побачивши її, вони злякалися, ніби вона застала їх на чомусь, чого робити не повинні. В однакових чорних хіджабах і сіруватих туніках вони виглядали як учениці у шкільній формі. Дві трималися разом, як сестри. Третя озвалася до Лари чеченською.
— То Ви мати Абу Мохаммеда?
Вона попросила називати її Аїшею і не гніватись, якщо не відповідатиме, бо це нове ім’я, вона взяла його лише тут, в Алеппо, і ще до нього не звикла. У Нідерландах, у Європі, куди вони з батьками виїхали з Кавказу, її звали Фатіма.
— Що це за дивна мода? Ви всі тут змінюєте імена на нові? — здивувалася Лара.
— Майже всі. Одні заради безпеки, щоб, повернувшись додому, ніхто не дізнався, де вони були і що робили. А інші, як я, щоб мати нове ім’я для нового життя. Бо тут для нас починається нове життя, ми стаємо іншими людьми.
— І за чим же ти сюди приїхала? Шукати нового життя? На війні? Дівчина?
— Джихад — це не тільки війна. Служити можна по-різному, хоч би й на кухні.
— А вони? — Лара подивилася на двох дівчат під стіною. — Теж наші?
— Француженки, — заперечила Аїша. — Тобто арабки, але з Парижа.
Вони взялися до роботи. Лара з Аїшею замісили тісто на хінкалі, а коли воно було готове, ліпили з нього великі вареники у формі кошика. Арабські француженки готували овочі, фрукти й сири.
— Вони теж на війну приїхали?
— До чоловіків.
— Наші жінок на війну не беруть, — Лара розуміюче покивала головою. — А може, якраз мали б. Відчули б тоді, як це — помирати від страху за інших.
— Наші чоловіки теж дружин із собою на війну не беруть. Це ми їх тут познаходили.
Вона розповіла Ларі, як в інтернеті познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Закінчувала ліцей і думала стати медсестрою, але не в лікарні, а на «швидкій», щоб відбирати у смерті її жертв. Багато часу проводила за комп’ютером, читаючи про нещасні випадки, автомобільні зіткнення, авіакатастрофи. Навіть не помітила, як цей шлях вивів її у світ війни, через сайти, присвячені боям, моджахедам, Палестині, Іраку, Афганістану, джихаду. На одному з них вона знайшла статтю про підлітка-чеченця з хорошої, багатої родини з Аману, який кинув медичний факультет, щоб приєднатися до сирійської війни і як звичайний моджахед (його батько був у Йорданії полковником у королівській армії) захищати сирійських мусульман, яких переслідував тиран із Дамаска. Свою частина родинного майна він продав і за отримані гроші купив ліки для сирійських лікарень. Стаття була проілюстрована фотографією чеченця. Хлопець виглядав, як принц із казки. Високий, із шляхетним добрим обличчям і сумними очима. Вона намагалася знайти про нього більше інформації і зрештою дізналася, де шукати новини про моджахедів із Сирії і як можна з ними зв’язатися. Вона написала, він відповів. Так почалося їхнє знайомство. Вона не думала, що так можна в когось закохатися. Коли в одному з листів він запитав, чи не приїхала б вона до нього і чи не стала б дружиною моджахеда, не вагалась ні хвилини. Батькам, щоб їх заспокоїти, сказала, що їде з подругою до її родини в Амані, що хоче там пізнати мусульманську віру і вивчитися на лікарку. І що вони ні за що не мають платити. Через якийсь час написала їм, що вийшла заміж. Вони злились, особливо батько, але вона задобрила їх світлиною чоловіка й тим, що він лікар і чеченець, хоча чеченською не знає вже ні слова.
— Я не хотіла їм брехати, але й усього не сказала. Ну, бо він справді чеченець і лікар. А що ще й моджахед, цього вони не знають, — сказала Аїша. — Він прийде сюди сьогодні ввечері.
— Вони теж так познайомилися зі своїми чоловіками?
Аїша кивнула головою.
— І вони, і всі інші, які приїжджають на джихад з Європи.
Лара не познайомилась із чоловіком Аїші. Разом із Шамілем і рештою друзів вони до вечері сіли в їдальні. Жінкам не можна було бути з ними. Дівчата тільки накрили стіл, а наприкінці внесли велику тацю зі свіженькими паруючими хінкалі, що пахли баранячим бульйоном. Лара усміхнулась, задоволена собою, почувши крізь двері вигуки захвату.
Посиділа ще трохи, прислухаючись до відголосків учти, що перервала піст. Їй здавалося, що чує голосний сміх Шаміля. Вона усвідомила, що не пам’ятає, коли він так сміявся, вголос. «Радіють… добре йому», — подумала, але швидко прогнала цю думку.
Її зморила втома. Вирішила вже лягати, не чекати на сина. Але сон не приходив. Віддалік долинали глухі вибухи. У кімнаті панувала цілковита темрява. Дім було збудовано так, щоб жодне вікно не виходило назовні, на вулицю. Таким чином він захищав жінок усередині від поглядів, навіть випадкових, чужих чоловіків. У Лариній спальні взагалі не було вікон, тільки другі двері, які вели на верхню аркаду. Звідти не видно було горизонту, тільки небо над містом навколо. Вона штовхнула двері й побачила, як темряву розтинають світлі, білі спалахи вибухів. Позадкувала й тоді вибух пролунав значно голосніше та ближче, ніж попередні. Вона завмерла, а за мить щось вибухнуло ще ближче й так сильно, що Лара відчула, як під нею задрижала земля. Перелякана, вона спустилася вниз, у темряві, навпомацки. Із салону досі лунали розмови і сміх, а на кухні горіло світло. За столом, на якому вони з Аїшею ліпили хінкалі, дівчата в хіджабах вдивлялися в екран ноутбука.
— Не спите, дівчатка? Кінотеатр собі влаштували? — озвалась вона.
Вони знітились, хотіли вимкнути комп’ютера, але вона запротестувала.
— Дивіться собі, дивіться. Яке мені діло? Я спустилась, бо вибух мене налякав. Що це було?
— Ракетний обстріл, так у нас щодня, — відповіла Аїша. — Війська Асада — це боягузи. Нападають тільки вночі, застають людей у сні.
Лара глянула на екран комп’ютера.
— Що ви дивитесь?
— Гаррі Поттера, «Смертельні реліквії», остання частина. Я вже сто разів це бачила, але чекаю чоловіка й так час швидше летить, — сказала Аїша. — Тут важко знайти якийсь новий фільм. Правду кажучи, робити нічого…
***
Войцех Яґельський — польський письменник та репортажист, журналіст тижневика Tygodnik Powszechny. До 2012 року працював журналістом Gazety Wyborczej, був кореспондентом ВВС і Le Monde.
Творчий доробок автора — книги репортажів про Кавказ («Хороше місце, щоб померти»), Афганістан («Молитва про дощ»), Чечню («Вежі з каменю») та Африку («Нічні подорожні», «Трубач з Тембіси», «Дорога до Мандели»).
«Усі війни Лари» — перший переклад Войцеха Яґельського українською мовою. У 2015 році книга була номінована на премію імені Ришарда Капусцінського — найпрестижнішу польську нагороду для репортажистів.
«Усі війни Лари» вийде друком за сприяння Польського інституту в Києві та Інституту книги в Польщі. Авторка українського перекладу — Олена Шеремет; літературна редакторка — Анна-Марія Волосацька.