В середині 1990-х оприлюднили результати експериментального психологічного дослідження щодо соціальних стереотипів, і таки приголомшливі. Перед виконанням якоїсь інтелектуальної чи фізичної вправи людям ставили особисті питання, достатньо формальні. І якщо серед цих питань було якесь, яке вказувало на респондента як на представника «другорядної» соціальної групи, результати випробувань були сильно, навіть разюче гіршими. Тобто, достатньо перед змаганнями шахістів жінку попросити в першому ж питання вказати свою стать. Чи достатньо у азіата спитати перед грою в міні-гольф, до якого саме азійського етносу чи касти він належить. І вони точно провалять завдання. Але якщо перед цим їм сказати, що в шахах успішні саме жінки, що в намаганнях з міні-гольфу перемагають саме індуси, то результати будуть чи не сто зі ста. Стереотипи – штука складна: вони можуть бути і отрутою, і ліками.
Чуа і Рубенфельд дослідили найвагоміші культурні групи в сучасній Америці – етнічні та релігійні. Їх цікавили успішні групи й успішні люди в цих групах. Те, що стосується групових показників, то для успіху групи «достатньо, щоб чотири з десяти її представників досягли успіху, якщо у середовищі загалом такого успіху досягає одна людина з дванадцяти». Тобто, успіх групи ілюструють насправді не культурні показники, а розвинені інституції. Культурні групи, які нині в США визначають фінансовий клімат, і є за цими принципами успішними, такі: 1) мормони (річний прибуток церкви – 7,5 млрд.); 2) кубинці (37% зі спільноти заробляє більше 50 тис. на рік, серед англо-американців цей показник – 18%); 3) нігерійці (0,7% всього темношкірого населення, який заробляє понад 200 тис. за рік на людину); 4) індійці та китайці (при тому ж розкладі: понад 100 тис. на рік, а 12% спільноти – понад 200 тис.); 5) євреї (від 100 тис. на рік).
Хто не любить рахувати чужі гроші, ну правда ж? Але варто бути обереженими щодо категоричності таких спостережень, радять самі Чуа і Рубенфельд. Автори «Трьох сил» посилаються на статистику, соціальну і політичну аналітику, називають десятки імен зі списків Форбс, наприклад, але визнають: в фінансових колах «вищого рівня» не розголошують інформацію про расу чи стать задіяних тут людей, питання ж релігії – взагалі поза законом (буквально: якщо примусити людину назвати свою релігію, це буде кримінальним злочином; те саме – оприлюднити подібну інформацію без згоди).
А що таке власне успіх? В глобальному значенні, це є спроможністю людини відмовитися від миттєвого винагородження, бо вона має підстави розраховувати на насолоду від майбутніх досягнень. А якщо конкретніше? Тут все просто: успіх – це гроші. Так віддавна було в США, це і є основою американської мрії.
Американська мрія втратила свою привабність для американців, кажуть. Покоління, народжені після 1960-х, живляться статками і мріями батьків: якщо тебе родили в США у 1960-у, то твоє багатство зароблене твоїми батьками, і все тут. Досягнути фінансового і соціального успіху, піднятися з дна до вершин – це уже тема популярних костюмованих драм, а не реалії БАСПів. Успішні люди, – кажуть автори, – одночасно і в рівних пропорціях відчувають свою вищість і свою недоладність. Це дослідники констатують, аби згодом уточнити: американську мрію нині реалізовують «нові американці», емігранти себто, і переважно в першій генерації. Білі протестанти на «ринку успіху» занепали, це загрожує, наприклад, і єврейській спільності в Америці і будь-якій спільності, що перебуває у третьому емігрантському поколінні. Бо в факторі «трьох сил» вони випрацювали до кінця один із елементів. А сягнути успіху можна тільки за умов повноцінної тріади.
То що це за три магічні фактори? Фактори ризику, звісно, бо найменший їхній дисбаланс призводить до патологічних реакцій уже на рівні особистості.
Перше: відчуття вищості. Всі досліджені в «Трьох силах» культурні групи мають активний міф про власну обраність, він і творить ці групи як «уявну спільноту». Старо-заповідні міфи про євреїв в цьому сенсі не різняться від аналогічних міфів народу Ігбу, якими прислуговуються нігерійці. А згадка про імперську велич Китаю без залишку дорівнює спогаду про значну культурну роль в минулому Куби. Між «я не гірший за інших» і «я кращий за інших» – різниця колосальна не тільки в психологічному плані, а й в соціальному (насамперед у соціальному). Зауважити, що відчуття вищості конфліктує з базовим ліберальним уявлення про рівність всіх у суспільстві, нескладно.
Друге: загроженність. Поруч із почуттям вищості природно постає комплекс меншовартості: якщо я кращий за всіх, то всі мені заздрять і намагаються принизити. Психологічно достовірні процеси. Так поруч із культурним міфом про обраність формується міф про віктимність. Скажімо, історії про переслідування і винищення мормонів є базовими для їхньої релігії. Азійські, африканські, єврейські, латиноамериканські спільноти функціонують в умовах побутової ксенофобії, расизму, антисемітизму тощо. Втім, – наполягають дослідники, – «кожна з найуспішніших груп в Америці, просякнута відчуттям загроженності, прагне – свідомо чи несвідомо – підживлювати його». Тут теж є очевидний конфлікт із ліберальними цінностями, відповідно до яких кожен має право на фізичну та психологічну безпеку.
Третє: контроль імпульсів. Це власне, самодисципліна: обмежити в чомусь себе зараз, щоб потім ту нестачу компенсувати. Цей фактор найбільше пов'язаний із педагогікою – діти в успішних спільнотах отримують переважно сурове виховання, їм культивують ідею благості важкої праці. «Отримав двійку – зганьбив родину і прапрадід-імператор перевертається в могилі», щось подібне. Суперечка з лібералізмом і тут явно: право людини на особисте щастя, яке формулюється слоганами «живи сьогодні» і «просто будь собою», тут обнуляється. Проступає натомість такий собі примус до щастя у майбутньому: перемогти на конкурсі з поїдання пирогів, щоб виграти ще один пиріг – якось так.
Ще раз: ці три принципи працюють на успіх тільки в комплексі, так вони забезпечують екстраординарне бачення (буквально: поза межами прийнятного). При відсутності бодай одного з компонентів складається, наприклад, ситуація, як з афро-американською спільнотою – найнеуспішнішою нині в США (бракує відчуття вищості) чи з БАСПами, які історично втратили здатність до контролю імпульсів і зійшли з «фінансової сцени».
І висновок, який шокує спільноти, що стримлять до впровадження і підтримки ліберальних свобод. Успіху в межах цих спільнот досягають люди і групи, які ті ліберальні цінності мали в носі. «Нині існує невідповідність між тим, що американці розповідають собі про спосіб мислення і життя, і тим, за що американська економіка реально винагороджує». Послання тим більше провокаційне, що в книжці воно таки виглядає здебільшого доведеним і переконливим. Аж так, що самі автори того перелякалися.
Втім, автори «Трьох сил» непокояться найбільше щодо другого елементу тріади. Знецінення одних культурних груп за рахунок інших природно непокоїть, якщо його розглядати як стимул для досягнення успіху. (Чи мало ми знаємо прикладів релігійних чи расовий війн, га?). Мені ж здається, що варто було б непокоїтися щодо аналізу першого елементу – відчуття вищості, а саме: етноцентризм однієї групи, протиставлений етноцентризму іншої. Саме в цих частинах дослідження найбільше «білих плям».
До прикладу один розворот в книжці. Зліва іде згадка про Мікіса Теодоракіса. Відомий композитор, він написав музику до екранізації «Грека Зорби», і Ентоні Квин, який пританцьовує під неї – нині щось типу національного стереотипу про грека. Відомий Теодоракіс ще як страшенний антисеміт. Ладно б написав державний гімн Палестини, так те ще й на публіку був наговорив агресивних промов без міри. Праворуч – цитата від одного з перших верховних судів Америки, єврея. Каже про те, що двом «крихітних народам» європейська цивілізація завдячує всім і ще більше. Греки та євреї, ясно. (Підтекст: невдячна ви маржина, європейська цивілізаціє). Ці два фрагменти прекрасно пояснюють один одне. Але прикметно, що автори їх між собою не пов'язали і далі міркують, що то манія величі окремих обраних народів і природна реакція інших на неї. А тут дві щонайменше «манії величі», конкуренція об'єктів, м'яко кажучи. А щодо Теодоракіса, людини-падлюки... Книжка про Зорбу все одно краща за кіно.
Іронічний момент, пов’язаний із аналізом відчуття вищості, щодо мотивації уже самих авторів. Частини про зверхність американських азіатів писала Емі Чуа – вони написані від першої особи і посилаються, зокрема, на материнський досвід авторки, звідки і видно, що Емі писала. Частини про обрані народи і антисемітизм писав Рубенфелд – теж видно з того, як письмо міняється. Наче, кожен із них покупає собі індульгенцію, пишучі нетолерантні речі саме про етнічну і культурну групу, до якої належить. Я ж про своїх, мені можна: таке-от. Критика через приналежність – метод в описовій науці не новий, і треба визнати, дієвий. Коли це роблять самі автори із власним життєвим досвідом, це виглядає симпатично і привабливо.
Але. На тому ж пливкому ґрунті (бо говорити про вищість одних народів над іншими – не просто неетично, ми ж це розуміємо?) в «Трьох силах» є найбільше пересмикувань. Зі статистикою і фактами такого «монтажу» уже не уткнеш, а от з висловлюванням опініонмейкерів – запросто.
Значить, коли ідеться про обраність євреїв чи відчуття вищості нігерійців, яких тут не раз назвуть «африканськими євреями», то слово автори «Трьох сил» надають саме представниками цих етносів. Цитата з Фройда про немотивовані уявлення євреїв про власну вищість, наприклад. Подібна ж за змістом цитата з Філіпа Рота. Десь таке саме, але уже зі слів Чінуа Ачебе про народ ігбо. «Свої» свідчать за «своїх», посилання ж подається через якесь третє джерело. Важливий момент: щодо Фройда, цитують фрагмент із роботи про Мойсея, він стосується біблійних часів, а не сучасної Америки. Філіп Рот насправді міркує про американських євреїв другої половини ХХ ст., але це говорить його романний герой, чиї психологічні проблеми пов’язані з конфліктом із власною єврейською родиною. Щодо репліки Ачебе, то вона про зверхніх ігбо, звісно, але теж є цитатою з роману, і йдеться в ньому про 1920-ті. Сильно хочеться, щоб на твоєму полі грав Фройд і Ачебе. Але нащо цілком ймовірну гіпотезу з психології спільнот перетворювати через фальшування доказів на непереконливу етнографічну теорему, не питайте.
На щастя, виважених тверджень в цій книжці більше: авторська гра на «соціальних слабостях» читача переважно тонша та її ходами милуватися захопливо. От, наприклад, ви звернули, що серед «трьох сил» немає освіти? Це ще одна провокація від Чуа і Рубенфельда – професорів Єлю, до речі. От є, наприклад, фінансово дуже успішна група сирійських євреїв у Брукліні, вони прицільно ігнорують систему освіти в США і беруть до своїх лав тільки родичів – через шлюби. Є мормони, які масово долучилися до офіційної освіти тільки у другій половині ХХ ст. Є спільнота сатмарів в окрузі Орендж, орієнтована на глибоке традиційне вивчення Талмуду, – найбідніша в країні група. І є китайці та індуси, котрі нині посідають всі найвищі показники з академічної успішності в країні. Тобто, жодної кореляції між фінансовим успіхом та інституалізованою чи традиційною освітою нині в США немає. Отож добра освіта – не чинник, який пояснює успіх, а спосіб, у яких успіх пояснюють.
Насправді цікава книжка. «Три сили» – вправа на критичне читання. Матеріали, які в ній подаються, – окремо. Спосіб їхнього осмислення авторами – окремо. І не дай бо’ сприйняти «Три сили» як посібник із педагогіки та намагатися відтворити оце все в польових умовах. Автори попереджають: їхнє дослідження доводить хіба той момент, що успішність групи – динамічний показник, групи занепадають і розчиняються одна в одній, і от-от настане благодать, коли треба буде говорити виключно про індивідуальний успіх. Але поки що десь так на пару годин, коли читаєш це розумне дослідження, відчайдушно хочеться народитися індійцем в другому поколінні емігрантів, чи стенфордським нігіріцем, чи маямським кубинцем... До речі, як там у мормони вступають?
Емі Чуа, Джеде Рубенфелд. Три сили: Як виховують в успішних спільнотах /
Переклад Ірини Серебрякової. Київ: Yakaboo publishing, 2017. 304 с.