ГлавнаяКультура

​Запастися цукром і какао на випадок Світової війни

Це щоденник мегавідомої письменниці. Втім, писала його не вона.

Ні, в сенсі, та книжка – це насправді щоденники Астрід Ліндґрен, які вона створювала протягом 1939--1945 років. Але писала вона їх ще до появи «Пеппі Довгоїпанчохи», яка зробила Ліндґрен відомою. Втім (і в цьому теж парадокс та інтрига), оприлюднені «Щоденники» навесні 2015 року, до 70-річчя закінчення Другої світової. Тож знана літераторка хоч-не-хоч, а «кидає тінь» на нікому не відому авторку нотатків про Другу Світову.

Тож питається: як ту книжку читати? Як автодокументальну прозу видатної письменниці? Чи як діаріуши воєнного часу пересічної цензорки у відділі листів при шведській спецслужбі? Очевидна відповідь: і так, і так. Чи часто випадає нагода читати дві книжки нараз? – Так отож.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Фото: Форум видавців

«Щоденники воєнного часу» (Krigsdagböcker, 2015) мають просту на позір структуру. Сімнадцять грубих зошитів: авторка читає газети, слухає радіо – тут же записує чи колажує (буквально: вклеює до зошиту) матеріали, котрі привернули її увагу. А поруч із цими цитатами дає власні до них коментарі. Пише, як сама сприйняла новини, як на них реагують в її оточенні, у який спосіб на тлі тих доленосних подій можна підтримувати буденне життя родини, в котрій виховуються двійко молодших підлітків. Мудрий хід, бо завдяки йому приватний щоденник миттєво перетворюється навіть не на документ епохи (така доля майже всіх щоденників), а на одкровення.

Найближчий стилістично-типологічний «сусід» щоденників Ліндґрен – «Окаянні дні» Івана Буніна, бо обидва твори не приховують свого «еталонного» попередника. Я говорю про Одкровення Іонна Богослова. Ліндґрен, ладнаючи пристрасно-приватну хроніку Другої світової війни, по днях пише історію Кінця Світу.

Світ збожеволів

1939: «Господи, допоможи нашій бідній шаленій планеті!». 1940: «Суцільна ненависть, ось що це буде! Світ настільки наповниться ненавистю, що вона врешті-решт нас задушить». 1941: «Усе так заплутано. Ми чуємо грім гармат у недавно орендованому радіоприймачі». 1942: «Успадкувати скривавлений, похмурий і в усіх сенсах виснажений світ – ой, як важко». 1943: «Як виглядатиме мир? І чи запанує в Європі більшовизм із усіма його засобами терору і гноблення? У такому разі ті. хто втратив життя, можливо, найщасливіші».

І нагадаю, що Швеція у Другій світовій була нейтральною країною.

Записи в «Щоденнику» з’являються приблизно раз на десять-чотирнадцять днів, незалежно від того, що потягом тих тижнів сталося. Авторка робить побіжні флешбеки і йде далі. Очевидно, така низька частотність не пов’язана з воєнними подіями (за півтора місяця відсутності записів в 1944-у з’явиться ремарка: нічого важливо чи цікавого не сталося). Можливо, є підґрунтя в насиченому робочому графіку письменниці. Але так чи інакше твориться цікавий суто текстуальний ефект: час спресовується. І виникає чітке відчуття: час перед кінцем світу стає інтенсивнішим, він буквально на наших очах катастрофічно зникає з наближенням «останньої миті». Навіть у найідилістичніших фрагментах «Щоденника» так є. Наприклад, описує вона відпочинок із родиною на острові Фурусунд і паралельно «ідуть картинки» човнів, які прибувають у Швецію з прибалтійськими біженцями, котрі втікають від радянської окупації. До речі, це уже ми тепер знаємо, що на одному з них до Швеції приїхала Ілон Віклунд, чи не найвідоміша згодом ілюстраторка книжок Ліндґрен. Чи от таке ще. Триває другий рік війни, Астрід читає дві книжки про війну, яка наразі триває, – Мерне і Моруа. Щодо літературного твору це зветься кумулятивним часом, щодо людського життя – якраз катастрофою.

Хто ж вижив(е) після Апокаліпсису?

Окрім газетних повідомлень, Ліндґрен переказує і коментує приватне листування – і то частіше і охочіше, ніж газети. Вона на службі займалася якраз перлюстрацією приватних листів, і в щоденнику розказувала найгарячіші з них новини: як голодують норвежці і намагаються щосили втекти до нейтральної відносно благополучною Швеції, як масово гинуть фіни, як системно знищують польських євреїв. Інколи це достовірна інформація, інколи пропагандистські історії. Варто залишити осторонь питання, наскільки етична та акція – переказувати листи, котрі сама «відкоригувала», аби запобігти моральній паніці серед пересічних громадян. Їй важить фіксувати живий голос історії, і вона не бачить в цьому моральної двозначності (тож і не нам тут в «білому пальті» поруч стояти). Авторка «Щоденників» – не трагедійна постать на котурнах, вона – голос із хору. Якому акомпанують труби Страшного суду.

З щоденнику Астрід Ліндгрен
Фото: Astrid Lindgren Memorial Award
З щоденнику Астрід Ліндгрен

Хоча чому це я весь час говорю про Апокаліпсис? Може, Раґнарьок точніше? Бо йому, як відомо, передує битва з хтонічними чудовиськами. На роль останніх у «Щоденнику» претендують нацистська Німеччина і комуністична Росія, та друга сильно випереджає першу за монструозністю. І ще один показовий момент, нацизм для Ліндґрен – це одна людина. Гітлер. Тому і виникає раз-по-раз відчайдушний вигук щоденникарки: хто б уже убив того Гітлера? А Росія – це неперсоніфіковане зло, якому не ясно, як опиратися: «Радше все життя казатиму Хайль Гітлер, ніж терпітиму тут росіян. Важко уявити собі щось жахливіше». Втім, квієтизм (аскеза пасивного прийняття), цьому місця у «Щоденниках» Ліндґрен немає. У її війни є безпосередній «автор». Вона твориться не волею чи злою вдачею природи, Бога etc. Це робить людина з людиною.

Те, що Апокаліпсис у Ліндґрен – «авторський проект», з одного боку, робить її тривіальні де факто журнали глибокою прозою, з іншого – непоганим матеріалом для пропагандистсько-популістських заяв. Ну от, я вас не здивую, якщо скажу, що ще до виходу російського видання «Щоденників» (і чи буде воно?) уже було кілька виступів у пресі, де Ліндґрен звинуватили у русофобії. А після публікації шведського оригіналу були коментарі щодо її прихильності до нацистів. А насправді в тих «Щоденниках» якось все дуже просто: «Проте я купила собі хутро, хоча, певно, Раґнарьок настане раніше, ніж я зможу його зносити».

Моя особиста приватна війна закінчилася – моєю перемогою

Ближче до 1944-го року журнали стають насправді приватними, здебільшого через несказане, а не через те, що було «прописане».

А пише вона про їжу і одяг, про те, як вчасно законсервувати десятки кілограмів зеленої квасолі, про те, як провести оборудку і розжитися 20 кг яєць і як їх зберегти в зиму, коли за картками призначалося сім штук на місяць кожній людині, як робить запаси кави і какао. Карається, що лінувалася купити дочці нові черевики, поки не ввели картки на взуття. Переживає, коли син-підліток загуляв із своєю першою дівчиною. Її турбує не якась примарна для Швеції комендантська година, як більшість матерів тогочасної Європи, її непокоїть, чи підходить та дівчинка її чуду. Вона навіть власних дітей не завжди називає за ім’ям, а тут нотує повні «вихідні дані» синової пасії. Ретельно перераховує всі наїдки на Різдвяних і Великодневих столах в родині і тут же осмикує себе: на тлі зубожілої і голодної Європи ці записи виглядають знущанням. Але знову і знову пише про святкові меню. Виглядає це як звіти перед собою – вправна господиня (вона, до речі, кілька разів себе так назве), добра мати, турботлива дружина. Шведська критика скривалася: «Яке міщанство!». Це більше свідчить не про «Щоденники», але про те, як шведська культура рефлексує досвід Другої світової. Патетика високої жертви проти банальності зла – і авторка «Щоденника» надає для вимірювання обох ідеальну «масштабну лінійку» свого життя.

І є те, про що майже не пише, – в цей час руйнується її шлюб. Чоловік на рік іде з родини. (Як можна відчитати між рядками, бо про нього протягом цього часу Ліндґрен починає говорити цитатами з літературної класики, а робить вона так тільки щодо Гітлера і Муссоліні). Багато і виснажливо хворіє дочка. Весь час холодно. Державна служба і робота, про яку вона тільки наприкінці скаже – «брудна». Триває п’ятий рік війни.

Нормальніші історії

Мама в неї янгол, а тато – негритянський король. Здогадалися, про кого я? Так, це Пеппі Довгапанчоха. В 1944 році вона вперше з’являється в «Щоденнику», щоб залишитися тут до кінця. Є відома легенда про цю книжку: дочка Астрід багато хворіла; щоб розважити вередливу дитину, мати розповідала їй кумедній байки про руду хуліганку. Так про це згадувала дочка. В «Щоденниках» цього немає. А є таке: в момент, коли настало граничне виснаження війною, коли накопичилися особисті і родинні проблеми, а ще Ліндґрен зламала ногу і була прикута кілька місяців до ліжка – тоді вона почала записувати байки про Пеппі. Того ж року Карін (дочка) отримала в подарунок на день народження рукописну книжку в гарній палітурці. Наприкінці «Щоденника» (і уже після війни) «Пеппі» є офіційно виданою книжкою – і набирає шалених обертів її популярність. А Ліндґрен мріє на часі написати якусь «нормальнішу» історію, яка б сподобалася не тільки бунтівним підліткам. І все ще міркує про свою «літературну кар’єру» виключно в лапках.

Історія про найсильнішу дівчинку на світі була написана в найважчий для авторки «Щоденника» воєнний рік і оприлюднена наприкінці 1945-го. Терапевтичний ефект «Пеппі», який ми зараз уже не зчитуємо, важливий для Ліндґрен-щоденникарки безкінечно. Якщо на початку була смерть, то у середині – страждання, а у фіналі має бути народження (якому передує страждання). Це та структура наративу про Кінець Світу, яка надає йому сили і переконливості: відповідність між початком, серединою і завершенням. Саме ця симетрія в «Щоденниках» творить ілюзію смислу: все, що відбувається, є виправданим. Виправданим, наприклад, появою одної літературної дівчинки. Десь в середині «Щоденника» авторка уже міркує, як буде онукам розповідати про війну і якими словами пояснюватиме, що таке «укриття». Це теж про симетрію початку і кінця.

Астрід Ліндгрен в 1942
Фото: Salikon
Астрід Ліндгрен в 1942

Смерть в «Щоденниках» має два виміри: смерть конкретної людини і смерть тексту. Скажімо, Ліндґрен час від часу повідомляє, які книжки зараз читає (всі вони про війну, до речі). Але ніколи не пише, які враження має по прочитанні. Для неї текст – це те, що триває. Смерть тексту неприпустима. Позаяк вона оприявнить гранично другу іпостась смерті – смерть людини. А з цим уже не вижити психологічно. Те, що «Щоденник» починає стенографістка, а завершує письменниця, прикметне і рятівне. Йдеться про текст, який триває і триває і триває. (До речі, проза Ліндґрен – то ж просто низка оповідань про одного героя, які можна дописувати і переписувати за потреби). І це спосіб для авторки уникнути «приватної есхатології» на тлі такого очевидного всезагального Апокаліпсису.

Зараз я, здається, договорюся до того, що Астрід Ліндґрен була постмодерністкою. Ні, це не так. І художнє, і мемуарне письмо для неї є способом конвертувати свій літературний і життєвий досвід у очевидне політичне зусилля. Зрештою, зріла Ліндґрен відома своїми правозахисними акціями: на користь дітей і тварин.

Нагадаю, що книга Апокаліпсису завершується створенням нового Єрусалиму, де у святості своїй існують праведники. Зауважу, що книга Апокаліпсису від Ліндґрен не така оптимістична щодо фіналу. Мир, який запанував, авторці здається не тільки нетривким і обманливим, а й навіть несправжнім. Почасти щоденникарка навіть сумує за воєнним роками, зустрічаючи перший мирний Новий рік – в останньому запису журналу.

Поясненням цьому ефекту буде текст, який завершує «Щоденник». Це післяслово, написане Карін Нюман – дочкою Астрід і одночасно героїнею її журналів. Карін згадала, що у дітей, котрі застали початок війни шести-семирічними (як вона сама), спогадів про мирний час не було. Вони жили так, наче тільки і можна так жити – на війні і у війні. І пише, що не дивувалася тим маминим заняттям: писати хроніки війни, вклеювати в зошити промови і фото державних мужів. Вона була переконана, що так роблять всі дорослі.

Наразі це в «Щоденниках» Ліндґрен і найцікавіше, і найцінніше. Бо можна знайти купу текстів, які глибше і аналітичніше трактують тогочасний політичний театр, які детальніше описують побут воєнних років. Проте документальні твори, за якими по тижнях і роками можна прослідкувати, як міняється свідомість людини – пересічної, невійськової, громадянина нейтральної країни – під час війни. Від паніки до ейфорії, від психічної мобілізації до повного виснаження, від включенності до збайдужіння, від патріотичного піднесення до особистісної зневіри… Так, такий твір багатого вартий. Бо це щира книжка про втому від війни, якої уже не позбутися ніколи, навіть далеко від війни і по війні.

Астрід Ліндґрен. Щоденники воєнного часу: 1939 – 1945 / Переклад Дениса Суворова. Київ: Лаурус, 2017. 340 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик